1

Коли карета швидкої допомоги зупинилася перед входом лікувального закладу, вечірнє небо вибухнуло громом. Гуркіт розбудив віконні шиби, що мирно спочивали в старих дерев’яних рамах; позганяв з ліній електропередач птахів, які облюбували це місце для спозирань за подвір’ям шпиталю, яким час від часу прогулювалися збідовані люди з однаково сірими обличчями. Хмари згущалися над психлікарнею і її пацієнтами.

Із пташиного пункту спостереження добре проглядалось, як з водійського місця машини вискочив моторний чоловік і поспішив до задніх дверей, аби встигнути передати «вантаж» до початку зливи. Укотре загриміло. Блискавиці залили світлом фасад будівлі саме в той момент, коли на її порозі з’явилася Постать у білому.

Заклопотаний водій звернувся в пітьму коридору, підганяючи свого візаві швидше зреагувати на його прохання.

— Ну ж бо, годі вирячатися в небо! Забирайте цього скаженого і чорт із ним!

Нарешті Постать перетнула поріг лікарні й набула рис худого чоловіка з вузькими щілинами замість очей. Наступної секунди в неї прорізався тонкий голос, схожий на писк:

— Шрек на щитовій застряг. Запобіжники в грозу стріляють, — пояснив кощавий і запитав: — Що за клієнт?

— Шукав у церкві захисту від привиду. Що цікаво, у водолазному костюмі! — водій кахикнув, ховаючи в піднесеному кулаці сміх, який виривався з грудей, щойно згадував причину шпиталізації свого пасажира. — Накачали снодійним — і до вас.

— За адресою, — констатував санітар у білому й додав: — Зараз усе буде.

Водій безсило махнув рукою. Він сперся на машину й поліз до кишені по цигарки, аж раптом з’явилося світло, повернувши йому надію на швидке розв’язання проблеми, що й досі була в кузові його автомобіля.

— Щасливчик, — констатував санітар, демонструючи в щойно відновленому електроосвітленні своє страшенно худе обличчя.

— У сорочці народився, — відказав водій, наступної миті вже шкодуючи про свою репліку. Справа в тім, що її заперечив напарник худющого санітара, могутня статура якого з’явилася на порозі й прокоментувала слова водія:

— Жаль, що не в гамівній.

Автор жарту мав неабиякий бас і кремезну статуру, здатну повністю перекрити вхід до клініки. Його худий товариш голосно розсміявся, потураючи дотепності колеги.

Велетня прозивали Шреком. Як і його напарник, він був у білому халаті, на тлі якого шкіра і справді віддавала зелено-яблучним відтінком, як у мультиплікаційного героя. Ці двоє працювали в психлікарні санітарами й підпорядковувалися лиш одному начальникові, який вершив долі всіх пацієнтів, включно з новоприбулими.

Град, що посипав з неба кришталевим бісером, підігнав чоловіків заходитися коло непритомного пацієнта. Водій скочив у кузов — і під його вагою машина захиталася на стареньких ресорах. Кілька разів гойднувшись, із кузова «вистрибнув» край нош, до яких було прив’язане людське тіло, укрите білим простирадлом.

— Давай хутчіш! Чого ти там шпортаєшся? — підганяв водія Шрек, не забуваючи про напарника. — Чахлий, бери в ногах, я голову перехоплю.

Шрек допоміг напарнику вийняти ноші, а відтак перебрав естафету у водія — пацієнт опинився в «надійних» руках.

Водій мерщій попрощався й сів у машину. Посигналивши наостанок, він виїхав з території лікарні, щасливий припинити спілкування з працівниками психушки. Санітари ж поквапилися з новоспеченим пацієнтом у коридор.

У руках дужих чоловіків, звиклих щодня таскати схожі вантажі, ноші маятником розгойдувалися назад-уперед. Вони пропливали над лінолеумом з ромбуватим візерунком, пливли між чистих, охайних стін і під акуратно вибіленою стелею. Їхній пасажир жодним чином не реагував на хитання свого човника, аж поки ноші не пришвартували коло обшарпаної хвіртки, звареної із заржавілої арматури.

Простирадло з’їхало з лежачого тіла, продемонструвавши санітарам гідрокостюм — основу вбрання їхнього підопічного — і коротку стрижку, що відкривала засмагле чоло. Санітари перезирнулися.

— Ти ба, воділа не обдурив, — здивувався Чахлий.

— Ти про що? — перепитав Шрек, дістаючи з білого халата в’язку ключів.

— Виявляється, цей придурок шукав у церкві порятунок від привиду… у водолазному костюмі.

Від подиву Шрек присвиснув, глипнувши на об’єкт їхньої розмови.

— Ще той екземпляр, — констатував він.

— Ага. Давай його на «Аляску», у декотрих наших палатах лампочки погоріли — не будемо ж навпомацки його оформляти.

Шрек усе ще порпався в замку, коли їхня ноша трішки оживилася й повернулась обличчям до світла. Ні зрілість, ані тим паче старість ще не встигли як слід його торкнутися, проте невидимий скульптор уже закарбував на цьому обличчі гримасу болю і страху.

Підхопивши вантаж, санітари чкурнули в темний закуток, зачинивши за собою хвіртку. Вони почимчикували в ту частину шпиталю, яку поза очі називали «Аляскою». Промандрувавши темним перешийком, трійця опинилася в коридорі, який разюче контрастував з вестибюлем головного корпусу лікарні.

Замість рівно постеленого ламінату, під ногами з’явився дірявий лінолеум. Білі стіни були заплямовані масними слідами від людських долонь, кров’ю і ще бозна-чим. У голих лампочках ввижалися шибеники, що одиноко звисали на сплавленій проводці під самісінькою стелею, яка давно потребувала побілення. Та найгіршою вадою цього приміщення був ядучий кислотний сопух, що в’ївся в стіни, і його не годен витіснити звідси найлютіший протяг.

На жодного з трьох учасників цієї ходи такі зміни не справили враження: пацієнт іще досі був непритомний, а санітари внаслідок своєї роботи тут стали надміру черствими до умов, у яких лікувалися пацієнти.

Мовчанку перервав Чахлий:

— Шреку, а ти у відпустку йдеш? Відпочинок тобі б не завадив.

— Не хочу, — коротко обізвався той.

— Ти вже спам’ятався б. Півроку все ж таки минуло…

— Замовкни, — обірвав Шрек напарника.

Не помічаючи роздратованості в голосі товариша, Чахлий і далі торочив своє:

— Не переймайся, я тебе розумію і Павлович теж. Втратити малого не просто. А особисто мене хата грузить: діти, жінка, теща, а тут, хоч психи, проте як рідні. Куди його?

— Давай у тринадцяту.

— Не пощастило, — вичавив із себе посмішку Чахлий і рушив до згаданої палати, повертаючись подумки до власних проблем, що, на його думку, обтяжували йому життя не гірше, аніж оцим бідолахам, ув’язненим у психлікарні.

Як приймак у чужій сім’ї, він ніколи не мав права голосу. Будь-які побутові чи родинні питання вирішували без його участі. Купівля холодильника чи телевізора, поїздка на дачу й вибір спіднички для меншої доньки, ба навіть перегорілу лампочку замінював сусід-алкоголік на особисте прохання тещі та з її обов’язковою критикою бездарного зятя. Останнє вельми гнітило Чахлого. Він терпіти не міг косих поглядів стареньких бабусь — тещиних колежанок, що обов’язково перемивали йому кісточки за першої-ліпшої нагоди.

Дружину він теж розлюбив. Від офіційного розлучення стримували навіть не діти, а можливість мати прихисток у психлікарні, де він ховався від зовнішнього світу, під патронатом шефа відчуваючи себе вершителем людських доль.

Санітар отямився перед палатою.

— Шреку, ми цього психа так і залишимо в костюмі?

— Ні, звісно.

— Гаразд, у палаті роздягнемо, — запропонував худий.

— Ворушися, — підострожив товариша Шрек.

Він, як і його напарник, мав свої причини працювати в цьому дурдомі, основна з яких полягала в цілковитій самотності відтоді, як рідний син відійшов у вічність. Убитий чумою 20-го століття через інфіковану голку товариша, він і далі жив у пам’яті батька, викликаючи в того тяжкий смуток. Аби не опинитися на ношах замість чергового пацієнта, Шрек повністю віддавався роботі.