19

Гаражний кооператив, що розкинувся перед колишнім будинком Антона, ряхтів шеренгами одноманітних будівель із заліза, схожих одна на одну, як і більшість їхніх власників, що вимащеними солідолом руками копирсалися під капотами автомобілів. Пополудні більшість цих механіків-самоуків ховалася від пекельного сонця в гаражах. Заведені для випробування двигуни перегукувалися час від часу надривчастим хрипом, приводячи своїх власників у стан блаженства або розпачу — у випадку, коли тембр здавався підозрілим. Іноді з прочинених дверей лунала лайка чергового механіка-невдахи, а інколи задоволений свист, який сигналізував сусідам про досягнення результату.

Звісно, ніхто з цієї заклопотаної публіки не зацікавився смаглявим пішоходом, котрий плівся курною дорогою між їхніх володінь, хоча чутки про жахливе вбивство дістались і цих нетрів. Антон чудово орієнтувався в мережі перехресних шляхів, якими не раз їздив на службовій машині, прагнучи обминути житловий мікрорайон і вискочити на кільцеву. Це відбувалося в ті добрі часи, коли в них з Інною все було гаразд. Щасливий рік після одруження, коли молодята готові вергати гори, а друзки від перших сварок лише попереду. Перші тріщини з’явилися навесні, щойно в Гліба-Антона побільшало роботи, а зарплата лишалася без змін. Та справжній злам стався після невдалих спроб зачати дитину. Лікарі діагностували в чоловіка епідемічний паротит, що призвів до безпліддя, і після цього все пішло шкереберть. Спільні мрії руйнувала цинічна реальність. Один крок до ненависті перекреслив геть усі сподівання врегулювати ситуацію, і, як наслідок, взаємини було розірвано. Серце й досі боліло після слів Інни про коханця, але Процевич вирішив її відпустити. Це було єдине правильне рішення в цій ситуації, хоча далося воно нелегко. Виходу з нинішньої кризи він не бачив. Скоріше діяв інтуїтивно, керуючись усе тим-таки природженим відчуттям справедливості, і, якщо буде змога врятувати дружину, він її врятує.

Територія гаражного кооперативу закінчилася, про що свідчила алюмінієва сітка, натягнута поперек дороги й укрита паростками плюща. Виїзд для автомобілів розташовувався праворуч, проте Водолаз звернув у чагарник, де була хвіртка для пішоходів. Стежка вела в зелену оазу, зарослу акаціями, обліпихою та кущами запашного бузку, саме звідти Антон планував поспостерігати за власним будинком. На диво, у хащах не бавилися діти. Чоловік обійшов кущ бузку і зрозумів причину, з якої місцевість наразі була безлюдною: перед його будинком стояли машини швидкої і поліції, по території метушились правоохоронці. Передчуття біди застрягло в Антоновому горлі. Воно посилювалося щосекунди й вибухнуло, коли з під’їзду винесли тіло, укрите білим простирадлом. Слова Павловича, адресовані Антону з телевізора, збилися в чорну хмару. Загрозливий циклон насувався зусібіч, включно з колишньою домівкою. Чоловік осягнув безвихідь, у яку його загнав Павлович із посіпаками, а вже наступної миті вдарив грім: двоє поліціянтів виносили друге тіло, у якому можна було легко розпізнати обриси жінки. Уторопавши, хто це, чоловік закляк. Нерухома постать із закарбованим на обличчі жахом споглядала останній акт власної сімейної драми. Шок був такої сили, що Антон і не помітив, як загойдалися вітки бузку, і лише різкий хрускіт сухої гілки змусив його повернути голову.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів Прапор.

Кабінет звукорежисера радіостанції «Ельмар фм», якої Міхаель дістався по обіді, скидався на студію звукозапису, захаращену різноманітною апаратурою. Крім режисерського пульта, в оббитих повстю апартаментах безладно лежали інструменти: мікрофони, паяльник, порожні коробки, немитий посуд і навіть мікрохвильовка. Жолудь — друг Бемоля й одна з численних ланок операції — поправив зав’язане у хвостик волосся і, зігнувшись над монітором, прокручував отриманий щойно відеозапис. Міхаель не заважав. Кадри зі знайомого кабінету психлікарні, а надто сам Павлович, прикували і його погляд. Рівень злості на цього чоловіка перетнув усі припустимі норми. Тортури, зламані долі пацієнтів, життя Григорія і тримання в заручниках Бемоля вимагали відгуку на лиходійства ескулапа, тож Міхаель щиро сподівався на справедливість. Доклавши свою лепту до приборкання божевільного лікаря, пацієнт-утікач відчував справжню гордість, і, коли Жолудь радісно скрикнув, Міхаель палко взявся розпитувати звукорежисера про причини його раптової втіхи:

— Що там?

— Є! Є! — радісно вигукував режисер.

— Начальнику, не тягни, — наполягав Міхаель.

— Іринка, за легендою, дружина Бемоля, просить нашу рибку потримати свого начебто чоловіка, тобто Бемоля, у лікарні ще тривалий час. На ній був прикріплений мікрофон і звуковий ряд давно готовий, а тепер маємо й відео!

— Добре. Шефе, тепер конче слід подбати про Бемоля.

Жолудь із шаною поставився до слів гостя й одразу ж запропонував вихід із ситуації:

— Я зв’яжуся зі столичним офісом газети Бемоля, ми узгодимо всі деталі й увечері вони скличуть прес-конференцію. Постараємося залучити всі провідні канали. Чим швидше надамо розголосу цій справі, тим краще буде для Бемоля. Це буде бомба!

Міхаель зрадів. Відчуття перемоги в спільній справі переповнило його єство. Кар’єра Павловича котилася за обрій, де бовваніла в’язниця, а він, Місько, — один із тих, хто допоможе його туди запроторити.

Антон біг без упину. Молодий і тренований організм дав змогу відірватися від санітара, проте останнього підстрахував Чахлий, перекривши автомобілем шлях до міста, де можна було б розчинитися в мереживі вулиць. Затиснутий на дорозі назад поміж гаражів і двома недругами з різних кінців стежини, екс-пацієнт божевільні мав напохваті один-єдиний шлях — через дахи.

Розпечений сонцем руберойд плавився під вагою Антона, який хутко мчав до протилежного краю даху. У чоловіка не було часу на обережний спуск, тому він просто стрибнув у купу піску й кинувся через дорогу до наступного ряду, щоб по невеличкому виноградникові видряпатися на дахи наступних гаражів. З лівої сторони викотився автомобіль, у якому за кермом сидів Чахлий. Спрогнозувавши подальший маршрут утікача, санітар із ревом погнав машину вперед і завернув на першому розі праворуч, з метою перехопити Антона, коли той зіскочить на землю.

Прапор намагався не відставати, хоча йому це давалося доволі важко, принаймні він досі тримав колишнього пацієнта на прицілі. Він би залюбки «зняв» цю мішень із даху, але цьому заважали численні свідки-автомобілісти. А найдужче перешкоджав власний план із вішання усіх псів на шию Антона. І тут у голові санітара промайнула ще краща ідея: убити Антона, а відтак замаскувати його смерть під самогубство. Такий розв’язок поведе всіх занадто цікавих у цій справі хибним шляхом, знявши всі питання щодо можливого вбивці дружини психа і її коханця, а заодно усуне підозри від шефа.

Прапор аж так надихнувся цією ідеєю, що побіг прудкіше.

На Антонове лихо, у момент його приземлення Чахлий пристиг на автомобілі, мало не переїхавши колишнього пацієнта, щойно той опинився на землі. Хлопець відлетів від бампера й схопився на ноги, зустрівшись із Чахлим поглядами. Санітар насолоджувався своєю вигідною позицією, лякаючи «ціль» натисканням на газ. З-під капота машини ревів двигун, бурчання якого розносилося по окрузі й змусило декількох чоловіків вийти з гаражів. Їхня поява врятувала Антона від наїзду, а заодно дала кілька секунд на те, щоб оцінити ситуацію. Насправді шлях до свободи й далі пролягав через дахи гаражів, і Прапор, що вискочив з іншого кінця дороги не залишив Антонові вибору. Хлопець глянув у вічі Чахлому й кинувся просто на джип. Від несподіванки, переляканий санітар натиснув на газ, але Антон уже був однією ногою на капоті, а другою — на кабіні автомобіля. Йому вистачило секунди, щоби стрибнути на дах нового ряду гаражів, і вже наступної миті Водолаз мчав стрімголов по розпеченому руберойду. Прапор тим часом підбіг до авто — і обидва санітари подалися в об’їзд.

Зграя чайок, схвильованих втручанням незнайомця в їхню зону комфорту, здійнялася в небо. Зазвичай, людське товариство не дошкуляє їм, але Антон гепнувся додолу, мов з неба. Щиро кажучи, саме так і було. Чоловік зіскочив із даху останнього ряду гаражів, які задньою стіною межували з пунктом прийому металобрухту. Робоча зміна вже закінчилась, і за мовчазної згоди техніки, птахи осідлали кран-балки, вагончики й купи металу, що скидалися на голлівудські декорації до фантастичного блокбастеру. Останні два слова цілком характеризували Антонову ситуацію: це дійсно фантастика, що він досі живий, і справжній блокбастер, оскільки просто зараз джип Павловича з Чахлим за кермом протаранив ворота цієї закритої території. Ланцюг із колодкою розлетілися навсібіч під натиском сотень кінських сил, які містив у собі двигун автівки. Машина відрізала Антонові шлях на волю, тож, аби не бути забитим на місці, хлопець кинувся втікати поміж контейнерів, навантажених спресованим металом. Санітари повиходили з машини. Прапор озирнувся: ліпшого місця для ліквідації психа годі й шукати. Він дістав пістолет і наказав Чахлому перекрити браму, бо на території, облямованій по периметру колючим дротом, то був наразі єдиний вихід.

Руків’я пістолета приємно холодило Прапору долоню. Це відчуття йому подобалося ще з Афгану, де в гарячих умовах можна було покластися лише на зброю. З її допомогою він надумав здихатись і Антона. Тимчасом як Павлович відбілював честь лікарні перед телекамерами, Прапор удосконалив свою версію нічних подій. Професійна чуйка не підвела санітара. Після приїзду до будинку Антона він щонайперше звернув увагу на зручне місце для спостереження. Їх було два, і прочісування «зеленки» дало свої плоди. Подальше — справа техніки: прикінчити психа та вкласти йому до рук пістолета, який, за легендою, був викрадений із сейфа Павловича і з якого вбили його дружину та її коханця — краще не придумаєш!