20

Сутінки вичавлювали день, залишаючи на обрії розжеврілу півдугу сонця. Хрести й бані храму виблискували в щораз тьмяніших променях, що стелилися паралельно до землі. У церкві наразі було порожньо, проте свої двері вона завжди тримала відчиненими для парафіян.

Розписані стіни маскували фрески в мороці. Лави відпочивали від обтяжених клопотами людей; хоругви позбулися долонь, що віддано обіймали їх протягом служби. Кілька свічок, поставлених турботливими відвідувачами, догоряли у свічниках, розносячи храмом гіркуватий запах парафіну. За вівтарем, у так званому захристі, щось мерехтіло. Там, перед екраном невеличкого телевізора в крихітній кімнатці, де зазвичай переодягалися священики, сидів отець Іларій. Його увагу привернув вечірній випуск місцевих новин, у якому розповідали про трагічні наслідки втечі пацієнтів із психлікарні. Звістка про ці події супроводжувалася портретом Антона. Уздрівши знайоме обличчя, панотець щиро перехрестився.

Кашель, що пролунав наступної секунди, звучав не з телевізора. Священик насторожився й, зачувши чиїсь хрипи, зіп’явся на ноги. Він вийняв зі склянки штучну щелепу і, вставивши її до рота, вийшов до вівтаря.

Важке хрипіння порушувало цнотливу тишу, що запала в стінах храму після вечірньої служби. Панотець ішов на звук, який видавали чужі легені.

— Хто тут? — зрештою спитав він.

Луна підхопила стривожений голос священнослужителя й понесла його вздовж канделябрів до центральної бані храму. Діставшись напівсфери, він розродився снопом звуків, які стікали по стінах, осипавши кожен куточок церкви. Нарешті з-поміж лавок зазвучали слова Антона:

— Панотче Іларію…

Знайомий голос збентежив священика. Він прикував отця до кам’яної підлоги, аж поки пам’ять не розпізнала, кому він належить.

— Господи Ісусе, — удруге перехрестився настоятель.

Він кинувся до запізнілого відвідувача, простягаючи до нього руки.

— Отче, отче… — стогнав колишній пацієнт лікарні. — За мною женуться. Я не знав, куди йти. Я знову у вас… Пробачте.

Слова похапцем злітали з вуст хлопця. Вони випереджали думку, яка квапилася застерегти Антонового збавителя.

— І цього разу то не привид, панотче, — простогнав Антон.

— Добре, добре, — заспокоював його священик, знаючи про проблеми зі здоров’ям свого гостя.

Настоятель ухопив Антона під руки. Той застогнав від болю.

— Обережно, панотче, мене поранено.

— Гаразд.

— Дякую. Пробачте ще раз…

Отець Іларій поспішив угамувати згорьованого хлопця:

— Ти зробив правильний вибір, сину мій.

За допомогою священика Антон звівся на ноги та, опираючись на його руку, пошкандибав у захристя. Стіна іконостасу, за яку ступив Антон, дарувала відчуття захищеності. Сузір’я ікон сяяли відблисками палахкотливих свічок, підсовуючи ілюзію обману замість справжнього захисту.

— А тебе по телевізору показували… — раптом сказав священик.

— Справді? Мабуть, нічого доброго, — намагаючись зберігати спокій, мовив Антон.

— Нічого, — підтвердив отець Іларій. — Підозрюють у розправі над дружиною та її коханцем.

— Не вірте їм, панотче. Це все наклеп. Удома я не був від часу нашого з вами знайомства.

Священик пригадав той фатальний для них обох день, коли його гість напідпитку вдерся до храму та приніс на білому прапорі чорні вісті. Спогади кісткою стали поперек горла Іларію, але копирсатися в минулому не було часу, зранений чоловік дедалі більше опирався на його немічне тіло.

Натомість у Антона згадка про страшну звістку викликала відчуття провини. Кілька років сімейного життя не були взірцевими, але на думку спадали лише добрі спогади. Антон і незчувся, як із очей скотилася сльоза — у пам’ять про колишню дружину. На більше він не спромігся. Лабіринт проблем ховав вихід, який Антон вправно шукав упродовж місяців. Аварія, привид, божевільня, втеча й переслідування — перелік, що не до снаги й кіногероям. Більшість із цих пунктів мають прозорі причини та наслідки, проте один із них і досі оповитий таємничим серпанком. Беззубий привид у світловолосій перуці десь поруч і чекає на вдалий момент, коли тріумфально вийде на сцену в ролі переможця. Антон відчував: розв’язка не за горами.

Чоловіки пройшли в кімнатку. Гість сів на стілець, на якому перед цим спочивав його доброчинець, і намагався зупинити кровотечу з плеча. Священик рушив до столу й узявся нишпорити в шухляді.

— Куля вийшла, але кров просотується. Ще й з висоти впав, добре, що на пісок, інакше тут не сидів би.

Отець Іларій шукав кровотамувальні ліки.

— Аптечки не бачу. Піду у ванній подивлюся.

— Головне, щоб бинти були, — крикнув у спину священикові Антон.

— Мусять бути, — озвався панотець.

У лавині негативних подій, що накрила Водолаза останнім часом, йому пощастило відшукати приємний спогад, пов’язаний із отцем Іларієм.

— А я вас бачив, отче! У психушці!

Антон підніс голос, аби літній священик зміг почути його слова, та отець Іларій уже не шукав медикаментів. Його чорна постать, убрана в рясу, підкрадалася до гостя з-за спини. Нічого не підозрюючи, Антон і далі говорив:

— Мені здалося, ви мене шукали, але адміністрація була не в захваті від ідеї дозволити нам побачення.

Священик завис над Антоном чорною хмарою, з якої прогримів сердитий голос:

— Я приходив по твою душу…

Антон не встиг до пуття обміркувати ці слова, аж тут отець Іларій заніс над його головою важкий свічник і з розмахом ударив ним безпорадного хлопця. Той скрутився й без ознак життя упав на підлогу.

День видавався спекотним не лише через погоду, а й завдяки подіям. Поява незнайомця з відеозаписом про протиправні дії головного лікаря психіатричного шпиталю додала перчинку в буденну роботу звукорежисера. Їхня операція пройшла успішно, і за допомогою підставної дружини Бемоля вони нарешті мають докази злочинної діяльності Павловича. Разом зі столичною редакцією, де працював Бемоль, Жолудь готував прес-конференцію, щоб надати справі резонансу й урятувати не лише журналіста, який опинився в заручниках навісних лікарів, а й багатьох інших пацієнтів, що несправедливо перебували на стаціонарному лікуванні в божевільні.

Жолудь сидів у своєму кабінеті перед монітором і, сьорбаючи каву, переглядав різноманітні сцени з кабінету головного лікаря. Він сортував попередні ролики, готуючи їх до відправлення в столичну редакцію, та час від часу продивлявся навмання обрані записи. На одному з таких, зроблених напередодні сьогоднішнього переполоху, він помітив чоловіка у священицькій рясі. Звукорежисер сфокусувався на особі релігійного сану. Здається, він бачив його й на попередніх записах і, може, не звернув би на це уваги, але нетривіальність хабара дещо здивувала звукорежисера. Як правило, із Павловичем усі розраховувалися грошима в конвертах, а тут панотець поклав на стіл невеличкий пакет. Павлович заходився виймати пакунок і за секунду тримав у руці біловолосу перуку.

Дивний предмет насторожив Жолудя. Чоловік поставив на паузу й зосередився на картинці.