У своїх міркуваннях виходитиму з основних тез:

1. Поетична творчість: “Це найневинніше із занять”.

2. Людині “дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб вона… посвідчила, ким вона є…”

4. “А однак усе, що триває, постає завдяки поетам”.

5.“Вся у заслугах, людина все ж мешкає поетично на цій Землі”.

Чому в пошуках сутности поезії я звертаюся до творчости саме Гельдерліна? Чому не Гомера чи Софокла, не Верґілія чи Данте, не Шекспіра чи Ґете? Адже у творах цих поетів утілено не менше поетичного, причому навіть наочніше, ніж у рано й раптово обірваній творчості Гельдерліна.

Можливо. Та, не дивлячись на це, вибір упав саме на Гельдерліна. Але чи можна дійти до універсальної сутности поезії, звертаючись лише до творчости одного-єдиного поета? Адже чогось загального ми досягаємо, порівнюючи якусь кількість конкретних випадків. А отже, потрібно якомога більше різної поезії. І тоді поезія Гельдерліна була б одним із них. Але ж ніяк не тією єдиною мірою, яка б визначила сутність поезії загалом. Тоді ми з самого початку пішли б хибним шляхом. І справді — адже “сутність поезії” є певним загальним поняттям, яке однаково істотне для будь-якої поезії. Але ця неодмінна універсальність, байдуже, який із часткових випадків ми візьмемо, сама завжди є до них нейтральною. Вона є “сутністю”, яка сама ніколи не може стати істотною. Але для нас передусім йдеться про те, що у цій сутності є істотного, про те, що змушує нас вирішити, чи будемо ми у подальшому сприймати поезію серйозно, а якщо так — то чи готові ми, і як до неї причаститися.

Ми вибрали Гельдерліна не тому, що його творчість у числі інших є втіленням загальної сутности поезії. Єдиним мотивом цього вибору є спрямованість його поезії — саме цим вона й вирізняється: він свідомо шукав сутність поезії. Гельдерлін у повному розумінні цих слів є поетом поетів. Тому наш вибір упав саме на нього.

Однак чи не є такого роду поезія оманливою самозакоханістю чи відривом від повноти світу? Чи не є творчість, яка спрямована лише на поета, ілюзією й декадентством, якоюсь крайністю?

Гадаю, що це ми невдовзі з’ясуємо. Щоправда, метод пошуку був обраний з необхідности. Бо ж ми не можемо у даних рамках — хоч це й слід було б зробити — подати тут більш-менш вичерпний аналіз творчости Гельдерліна. Натомість ми розглянемо лише п’ять визначальних тез цього поета, що стосуються поезії. Певний порядок цих тез і їхній внутрішній зв’язок повинен розкрити справжню сутність поезії.

У листі до матері, датованому січнем 1799 року, Гельдерлін називає поетичну творчість “найневиннішим з-поміж занять”. Але наскільки вона є цим “найневиннішим заняттям”? Поезія народжується у скромних шатах гри. Нічим не зв’язана, вона створює свій світ образів. Але, будучи замкнута у собі, вона й не виходить за межі уяви. Таким чином усі її акції, які могли б значною, мірою підірвати нашу невинність, стають не чинними. А отже, поезія безневинна — вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не вторгається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова? Але окресливши поезію як “найневинніше з занять”, ми не можемо вичерпати цим усієї її повні. Проте ми вже знаємо, де її шукати. Поезія творить у царині мови, мова є її “матеріалом”. Що ж може сказати Гельдерлін про мову? Розгляньмо другу його тезу.

У фраґментарному шкіці, що датований тим самим періодом (1780), що й наведений вище вступ до листа, поет говорить: “Натомість, живучи у оселі, прикриваючи одягом свою сором’язливу наготу, людина все-таки більше заглиблена у внутрішнє, там вона уважніша, її розум полягає у тому, що вона стереже дух, як жриця божественний вогонь. І тому їй, подібній до Бога, притаманна свобода — найвища сила наказувати і сповнювати, для цього їй дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб створюючи, знищуючи, гинучи і, повертаючись до вічно живої наставниці й матері, людина посвідчила, ким вона є; щоб показала, що вона від неї успадкувала, й навчилась від неї того, що у ній найбожественніше, — її підтримуючої все любови.

Але як мова, будучи цариною “найневиннішого із занять”, може бути “найнебезпечнішим з-поміж благ”? Як узгодити ці дві тези? Давайте поки що відкладемо це запитання і розглянемо три допоміжні: 1. Чиїм благом є мова? 2. Якою мірою вона є благом найнебезпечнішим? 3. У якому сенсі вона взагалі є благом?

Передусім звернім увагу на контекст наведеного вище витягу щодо мови: це є шкіц твору, який повинен відповісти на запитання, чим людина відрізняється від інших істот, що є у природі, — троянд, лебедів, оленів у лісі. Тому наведений фраґмент, віддаляючи людину від інших живих істот, починається словами: “натомість, живучи у оселі…”

Ким є людина? Тим, хто повинен засвідчити, ким він є. Засвідчити означає показати, але водночас і поручитися. Людина є тим, чим вона є саме тоді, коли свідчить про власне існування. Свідчення не є додатковим чи побічним проявом людської природи — воно співтворить саме існування людини. Однак про що повинна свідчити людина? Про свою приналежність до Землі. Ця приналежність полягає у тому, що людина в усьому є спадкоємцем і учнем. Але ж усе є взаємосуперечливим. Те, що розділяє у суперечності, а завдяки цьому водночас і єднає, Гельдерлін називає “внутрішньою сутністю”. Як створення світу, його світанок, так і знищення світу, його сутінки, свідчать про приналежність до цієї “внутрішньої сутности”. Засвідчення людської природи, а відповідно, — її належне здійснення, відбувається завдяки свободі. Воно охоплює те, що є необхідним, і накладає на себе вериги найвищого покликання. Засвідчення приналежности до буття у цілому відбувається як дія. А дії є для неї можливими, бо людині дана мова. Вона є благом людини.

Але якою мірою мова є “найнебезпечнішим благом”? Вона є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки. Небезпека — це загроза для буття з боку сущого. Лише завдяки мові людина може зустрітися з чимось наявним, що як суще утискає і складає її існування, а як не суще — зводить і не справджує його. Лише мова вибудовує простір, у якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким чином вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку. Однак мова є не лише небезпекою небезпек, вона криє у собі також постійну небезпеку для самої себе. Завданням мови є показ і переховування у творі сущого як такого. У ній однаковою мірою може вилитися у слово як найчистіше й потаємне, так і замулене і посполите. Ба навіть більше — істотне слово, для того щоб бути зрозумілим і таким чином стати набутком усіх, повинно стати словом на щодень. Про це Гельдерлін пише у другому фраґменті: “Ти говорив до божества, але всі забули про те, що нове завжди не для смертних, що воно належить богам. Плід повинен стати звичним щоденним харчем — лише тоді він стане набутком смертних”. Як слово чисте, так і слово на щодень однаково є чимось сказаним. Тому саме слово ніколи не дає безпосередньої ґарантії стосовно того, чи воно є словом істотним, чи лише оманою. Навпаки — істотне слово у своїй простоті часто здається чимось неістотним. А з іншого боку те, що начебто є чимось істотним, насправді є лише повтором і повторює щось давно сказане. Тобто сама по собі мова повинна безперервно вводити у оману, створювати ілюзії, відповідно, піддаючи небезпеці щось найбільш інтимне — автентичне висловлювання.