— А вбивства? — запитав Харрі. — З ними що-небудь ясно?

Юн похитав головою:

— Територіальний розкид. Коли поліція Брісбена знаходить труп із слідами зґвалтування, у Сідней з цим не їдуть.

Крім того, великий розкид і за часом, так що встановити закономірність важко. До того ж ґвалтівники часто душать своїх жертв.

— Хіба в Австралії немає поліції, що працює на федеральному рівні? — здивувався Харрі.

На обличчях присутніх з’явилися посмішки. Харрі не став розвивати цю тему і перейшов на іншу:

— Якщо це маніяк… — почав він.

— …то він, як підказує досвід, має діяти за однією схемою, — продовжив Ендрю. — Але ж це не так?

Юн кивнув:

— Очевидно, у когось в поліції упродовж цих років виникала думка про серійного вбивцю. І він, схоже, відкопав з архівів давні справи і почав їх порівнювати, але надто багато що не сходилося, щоб дати справі подальший хід.

— Але якщо це все-таки серійний убивця, у нього має бути більш-менш виражене бажання, щоб його піймали?

Водкінс відкашлявся:

— У літературі з криміналістики часто таке пишуть. Що дії вбивці — це крик про допомогу. Що він залишає маленькі закодовані послання і сліди, які говорять про його підсвідоме бажання, аби його хтось зупинив. Іноді такі буває. Але боюся, не все так просто. У більшості серійних убивць, як і в нормальних людей, немає бажання опинитися за ґратами. І якщо це справді маніяк, то підказок він нам залишив не так багато. Мені не подобається ще дещо…

Він відкопилив верхню губу, показавши жовті зуби.

— По-перше, у нього немає стандартної схеми вбивства, крім того що жертви — блондинки і він їх душить. Може, це означає, що кожне вбивство він розглядає як щось самовартісне, щось подібне до витвору мистецтва, яке не має бути схожим на попереднє. Це значно ускладнює нашу роботу. А може, схема все-таки є, просто ми її поки не намацали. Можливо також, що він зовсім не збирається вбивати, але інколи йому доводиться це робити, тому що жертва побачила його обличчя, вчинила опір, покликала на допомогу або щось іще, чого йому б не хотілося.

— Можливо, він убиває жертву, лише коли у нього з нею не вийшло?.. — припустив Леб’є.

— А може, треба показати справу психологам? — сказав Харрі. — Може, вони складуть психологічний портрет, який нам допоможе?

— Можливо, — промовив Водкінс Здавалося, він думає про щось зовсім інше.

— А що «по-друге»? — запитав Юн.

— Що? — опам’ятався Водкінс.

— Ви сказали: «по-перше», сер. А що «по-друге»?

— Що він так раптово затихає, — відповів Водкінс. — Можливо, він робить це із суто практичних причин. Наприклад, через хворобу або термінову поїздку. А що, коли він просто не хоче, аби хтось помітив зв’язок між злочинами? І на якийсь час лягає на дно? Just like that! — Він ляснув пальцями. — І в такому разі ми маємо справу з дійсно небезпечним злочинцем, який дисциплінований, хитрий і не схильний до тієї манії саморуйнування, через яку врешті-решт попадається більшість маніяків. Він перетворюється на обачливого вбивцю, якого навряд чи вдасться спіймати, перш ніж він влаштує криваве весілля. Якщо нам узагалі вдасться його спіймати.

В кімнаті повисла важка тиша. У Харрі по спині пробігли мурашки. Він пригадав усе, що читав про невловимих серійних убивць і про те, як збивалася з ніг поліція, коли вбивства раптово припинялись. У таких випадках було неясно, чи вбивця ліг на дно, чи просто помер.

— Наші дії? — запитав Ендрю. — Попросимо всіх блондинок аж до пенсійного віку вечорами не виходити з дому?

— Тоді він просто зникне, і ми його так і не спіймаємо, — Відповів Леб’є. І дістав кишенькову пилочку, якою почав старанно чистити нігті.

— Але з другого боку, не віддавати ж йому всіх австралійських блондинок на поталу? — заперечив Юн.

— Для цього не потрібно вимагати, щоб вони сиділи під замком, — сказав Водкінс. — Якщо він шукає жертву, він її знаходить. Хіба він не вдирався кілька разів у будинок до жертви? Отож забудьте. Його треба викурити.

— Але як? Він орудує по всій Східній Австралії, і ніхто не знає, де його чекати наступного разу. Він цілком довільно ґвалтує і вбиває, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— Це не так, — похитав головою Ендрю. — Той, хто займається цим давно, нічого не може робити довільно. Може здатися, що серійні вбивці хочуть, аби про них говорили. Вони залишають на місці злочину свої візитки. А цей не такий. Навпаки — він хоче, щоб схожості не було. Його видає лише пристрасть душити. Інакше його взагалі не можна було б вирахувати. Так думає він. І помиляється. Тому що схема є завжди. Не тому, що її розробляють, а тому, що всі люди — це тварини зі своїми звичками. І великої різниці між вами і ґвалтівником немає. Різниця в тому, які особливі звички тварини.

— Ця людина — псих, — сказав Леб’є. — У всіх серійників, по-моєму, шизофренія, хіба ж не так? Голоси, які наказують їм убивати і все таке інше? Я згоден із Харрі: давайте покличемо мізкознавця.

Водкінс спантеличено почухав підборіддя.

— Психолог, звичайно, багато що розповість про серійних убивць, але не певен, що ми шукаємо там, — промовив Ендрю.

— Чому ні? Адже він якраз серійний, якщо скоїв сім убивств, — зауважив Леб’є.

— Послухайте, — Ендрю схилився над столом, тримаючи в повітрі величезні чорні кулаки. — Для серійного вбивці вбивство важливіше за статевий акт. Безглуздо насилувати когось, а потім не вбивати. А для цього важливіше зґвалтування. Коли він убиває, то робить це, напевно, з практичних міркувань, як говорив Водкінс. Наприклад, коли жертва може його викрити. Якщо бачила його обличчя. — Бндрю зробив паузу. — Або знає, хто він. — Він поклав руки перед собою.

Незважаючи на жалісливі завивання вентилятора, в кімнаті стояла більша задуха, ніж зазвичай.

— Статистика непогана, — сказав Харрі. — Але не можна, щоб вона завела нас на манівці. Як кажуть у нас в Норвегії, ми можемо за деревами не бачити лісу.

Водкінс дістав носову хусточку і промокнув спітніле чоло.

— Можливо, частина змісту наведеного містером Ховлі дотепного норвезького прислів’я втрачається у перекладі, але особисто я не зовсім її зрозумів, — признався він.

— Я просто маю на увазі, що не можна, розглядаючи загальну картину, забувати, що вбивство Інґер Холтер може виявитися ніяк з цим не пов’язано. Дехто і у Велику чуму помирав від звичайного запалення легенів, чи ж не так? Припустімо, Еванс Вайт не серійний убивця. І наявність іншої людини, яка вбиває блондинок, не виключає можливості, що Інґер Холтер убив Еванс Вайт.

— Заплутано, але ми зрозуміли, Ховлі, — сказав Водкінс і підсумував: — Отже, хлопці, ми шукаємо ґвалтівника і, можливо — повторюю: можливо, — серійного вбивцю. Як далі піде слідство — залежить від Маккормака. А поки будемо працювати у визначеному напрямі. Кенсинґтоне, хочеш щось додати?

— Так, Ховлі не було на ранковій зустрічі, тому повторю, що я розмовляв з Робертсоном, господарем квартири Інґер Холтер, і запитав, чи не чув він раніше імені Еванса Вайта.

І знаєте, туман прояснився, тому що він дійсно про нього чув. Увечері ми туди підемо. А ще телефонував наш давній приятель — шериф з Німбіна. Ця Анджеліна Хатчинсон підтверджує, що дві доби до того, як знайшли тіло Інґер Холтер, провела з Евансом Вайтом.

Харрі вилаявся.

Водкінс ляснув у долоні:

— Отже, знову за роботу хлопці. Lets nail this bastard.[31]

Останню фразу він промовив без певності в голосі.

Харрі десь чув, що короткочасної пам’яті собакам вистачає в середньому секунди на три, але частими повторами можна істотно збільшити цей час. Вираз «собака Павлова» з’явився після дослідів, які російський фізіолог Іван Павлов ставив над собаками для вивчення так званих умовних рефлексів. Щоразу, даючи собакам їжу, він подавав звуковий сигнал. І якось подав тільки сигнал — без їжі. Але у собак все одно почалося виділення слини і шлункового соку. Може, зараз це явище і не здається дивним, але за своє відкриття Павлов отримав Нобелівську премію, довівши, що тіло «запам’ятовує» часті повтори.