— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався стрілочник.

— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.

— Сортую пасажирів,— відповів стрілочник,— відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч.

I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.

— Як поспішають,— здивувався маленький принц.— Чого вони шукають?

— Навіть сам машиніст цього не знає,— мовив стрілочник.

Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.

— Вони вже вертаються? — спитав маленький принц.

— Це не ті,— відповів стрілочник.— Це зустрічний поїзд.

— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

— Люди вічно невдоволені там, де живуть,— відповів стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.

— Вони женуться за тими першими? — поцікавився маленький принц.

— Ні за ким вони не женуться,— мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.

— Лише діти знають, чого шукають,— сказав маленький принц.— Вони витрачають стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть...

— Їхнє щастя,— мовив стрілочник.

— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався крамар.

Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.

— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.

— Від них велике заощадження часу,— відказав крамар.— За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п'ятдесят три хвилини.

— А що роблять у ті п'ятдесят три хвилини?

— Та що хочеш.

«От аби я мав витратити п'ятдесят три хвилини,— помислив маленький принц,— я просто пішов би до криниці...»

Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.

— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!

— Мій приятель лис...— почав він.

— Хлопче, мені вже не до лиса!

— Чому?

— А тому, що доведеться сконати від спраги...

Він не зрозумів мене і заперечив:

— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом...

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» — помислив я.

Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:

— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...

Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.

Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова маленького принца.

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

— Вода буває потрібна й серцю...

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...

— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

— Пустеля гарна...— додав він.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось...

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.

Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!

— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.

Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка.

Найголовнішого не побачиш очима...»

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх...

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,— мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди...

I додав:

— I це все даремно...

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка...

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...