— Міністром чого?

— Ну, міністром... міністром юстиції.

— Але ж тут нема кого судити.

— Хтозна,— мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.

— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

— То суди сам себе,— відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

— Сам себе я можу судити де завгодно,— сказав маленький принц.— Для цього мені нема чого тут жити.

— Гм... Гм...— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

— Не люблю смертних вироків,— мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

— Ні, не пора,— заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі...

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. «Та й диваки оці дорослі»,— помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

На другій планеті жив шанолюб.

— Ага, ось і шанувальник з'явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

— Добридень,— мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

— Це для вітання,— відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

— Он як? - сказав маленький принц, нічого не второпавши.

— Поплещи у долоні,— порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля»,— подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

— А що то — шанувати?

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

— Я шаную,— мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з цього радість?

I він утік від шанолюба. «Ці дорослі — дивакуваті люди»,— простодушно думав він дорогою.

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.

— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц.

— П'ю,— похмуро буркнув п'яничка.

— Навіщо ти п'єш? — спитав маленький принц.

— Щоб забути,— відповів п'яничка.

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.

— Забути, що мені соромно,— признався п'яничка і похнюпив голову.

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

— Соромно, що п'ю! — додав п'яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні»,— думав він дорогою.

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

— Добридень,— сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

— Три та два — п'ять. П'ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять — тридцять один.

Ху! А всього виходить п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

— П'ятсот мільйонів чого?

— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів... уже не знаю чого... У мене стільки роботи!

Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п'ять — сім...

— П'ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

Ділок звів голову:

— За п'ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна.

Утретє... оце тепер. Отож, виходить, п'ятсот мільйонів...

— Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

— Це що ж, мухи?

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

— Бджоли?

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

— А-а! Це зорі!