Попіль увімкнув світло. Трунар, як йому й було наказано, вже роздягнув Момунда і спакував його одіж до паперових мішків. Грубо зашите черево трупа він прикрив шматком прогумованої тканини, а обрізану шию рушником.

— Ви пам’ятаєте татуювання різника?

Ганнібал обійшов навкруг тіла.

— Так, але я його не бачу.

Хлопець подивився на Попіля поверх трупа. В очах інспектора він побачив прихований слід розуміння.

— Що там було написано?

— «Ось моє, а де твоє?»

— Можливо, там тепер доречнішим було б «Ось твоє, а де моє?» Ось твоє перше вбивство, а де моя голова? Як ви вважаєте?

— Я вважаю такі слова не гідними вас. Мені так здається. Ви очікували, що його рани почнуть кровоточити в моїй присутності?

— Що цей різник сказав леді такого, що ви оскаженіли?

— Я не оскаженів, інспекторе. Його рот заподіяв образу всім, хто його почув, і мені зокрема. Він був брутальний.

— Ганнібале, що саме він сказав?

— Він спитав її, чи правда, що піхва у японок поперек, інспекторе. Він звернувся до неї «гей, япошка!»

— Поперек… — Попіль провів рукою вздовж порізів на череві Момунда, майже торкаючись шкіри. — Отак поперек?

Інспектор вдивлявся Ганнібалові в обличчя, ніби чогось шукаючи. Не знайшов. Нічого. Тож поставив наступне запитання.

— Що ви відчуваєте, дивлячись на нього мертвого?

Ганнібал зазирнув під рушник на обрубку шиї.

— Відтятість, — сказав він.

* * *

Встановлений у поліцейській дільниці поліграф сільські жандарми бачили вперше, тож навкруг нього роїлися домисли. Оператор, що прибув із Парижа разом з інспектором Попілем, дещо театрально налаштовував машину, її ізоляція, розігріваючись, додавала запаху гарячої вати в просяклу цигарками й потом тутешню атмосферу. Нарешті інспектор, що вдивлявся в Ганнібала, поки той розглядав детектор брехні, виставив із кімнати всіх, окрім хлопця, себе й оператора. Поліграфіст приєднав контакти до Ганнібала.

— Назвіть ваше ім’я, — наказав оператор.

— Ганнібал Лектер.

Голос хлопця звучав різко.

— Ваш вік?

— Тринадцять років.

Пера поліграфа рисували на папері рівні чорнильні лінії.

— Скільки часу ви живете у Франції?

— Шість місяців.

— Де ви познайомилися з різником Момундом?

— Ми ніколи не знайомилися.

Пера не дриґнули.

— Проте ви знали його.

— Так.

— Ви мали сутичку, тобто бійку, з Полем Момундом на базарі в четвер?

— Так.

— Ви школяр?

— Так.

— У вашій школі школярі носять уніформу?

— Ні.

— Ви маєте якусь осудну інформацію стосовно смерті Поля Момунда?

— «Осудну інформацію»?

— Відповідайте тільки «так» або «ні».

— Ні.

Гори й долини в чорнильному пейзажі малювалися плавно. Ані підвищення тиску крові, ані пришвидшення серцебиття, дихання рівномірне й спокійне.

— Ви знаєте, що різник мертвий?

— Так.

Поліграфіст щось підкрутив у своїй машині.

— Ви вивчали математику?

— Так.

— Ви вивчали географію?

— Так.

— Ви бачили мертве тіло Поля Момунда?

— Так.

— Ви вбили Поля Момунда?

— Ні.

Жодних примітних стрибків у чорнильних лініях. Оператор зняв окуляри — це був сигнал інспектору, що допит завершено. Відомий грабіжник з Орлеана, за яким тягнувся довгий шлейф розслідуваних поліцією злочинів, зайняв місце Ганнібала. Інспектор Попіль радився з поліграфістом у бічній кімнаті. Попіль розмотав паперову стрічку.

— Пустота.

— Хлопець ні на що не реагує, — сказав поліграфіст. — Він або отупілий сирота війни, або в нього монструозні запаси самоконтролю.

— Монструозні, — погодився інспектор.

— Ви спершу допитаєте грабіжника?

— Він мене не цікавить, займіться ним самі. А я влуплю йому пару разів на очах у хлопця. Ходімо?

На пригірку, на схилі дороги, що веде до села, застиг мотовелосипед із вимкнутим двигуном і фарою. Їздець був у чорному комбінезоні й чорній масці-балаклаві. Мопед беззвучно виринув з-за рогу в дальньому кінці порожньої площі, зник на мить за поштовим фургоном, що стояв перед поштовою конторою, знову з’явився і поїхав геть, їздець напружено крутив тугі педалі, мотор він завів лиш за горбом, подалі від села.

Інспектор Попіль і Ганнібал сиділи в кабінеті начальника дільниці. Попіль прочитав напис на командантовому флакончику — «Clazoflat»,[52] і вирішив прийняти дозу.

Потім поклав паперовий рулончик поліграфічної стрічки на стіл і дав йому щигля. Стрічка розмоталася, показавши довгу лінію невеличких пагорбків. Пагорбки виглядали, мов підніжжя якогось затягнутого хмарами гірського хребта.

— Ви вбили різника, Ганнібале?

— Можу я поставити вам питання?

— Так.

— Від Парижа неблизький шлях. Ви спеціалізуєтесь на смертях різників?

— Моя спеціалізація — воєнні злочини, і Поль Момунд підозрювався у кількох. Воєнні злочини не закінчуються з війною, Ганнібале.

Попіль зробив паузу, щоб прочитати рекламний напис на обох боках попільнички.

— Можливо, я розумію ваш досвід краще, ніж будь-хто.

— Який мій досвід, інспекторе?

— Ви осиротіли під час війни. Ви жили у казенному закладі, ховаючись сам у собі, ваші рідні загинули. І раптом, раптом ваша красуня-мачуха компенсувала все.

Шукаючи контакту, Попіль поклав руку Ганнібалові на плече.

— Один лиш її запах проганяє геть табірний дух. А тут якийсь різник виливає на неї бруд. Якщо ви вбили його, я можу це зрозуміти. Скажіть мені. Разом ми зможемо пояснити магістрату…

Ганнібал відхилився на стільці, подалі від Попілевої руки.

— «Один лиш її запах проганяє геть табірний дух?» Пане інспекторе, можу я вас спитати, чи ви часом не складаєте віршів?

— Ви вбили різника?

— Поль Момунд убив себе сам. Він умер від глупства й хамства.

Інспектор Попіль мав чималий досвід, бачив багато жахливого, але цей голос, що він зараз його слухав, мав трохи інше забарвлення, так дивно було чути його від істоти в тілі підлітка.

Хоча такої специфічної інтонації він ніколи не зустрічав раніше, але він упізнав у ній Інше. Небагато йому знадобилося часу, щоби відчути мисливський азарт, чіпку силу супротивного йому мозку. Він відчував її присутність шкірою голови і кінчиками пальців. Він жив заради цього відчуття.

Хотілося б йому, щоб це отой грабіжник, котрий сидить за стіною, був убивцею різника. Також він уявляв собі, яким самотнім стане життя леді Мурасакі, якщо хлопця вдасться посадити.

— Різник рибалив. На його ножі була кров і луска, але десь ділася його риба. Кухар каже, що ви принесли чудову рибину. Де ви її взяли?

— Вловив, інспекторе. У нас за човнярнею завжди висить закинута наживка. Я покажу вам, якщо цікаво. Інспекторе, ви самі вибрали собі спеціалізацію у воєнних злочинах?

— Так.

— Тому що втратили рідних під час війни?

— Так.

— Можу спитати, яким чином?

— Когось у боях, когось відправили на схід.

— Ви зловили тих, хто це зробив?

— Ні.

— Але ж вони були вішістами — такими, як цей різник.

— Так.

— Ми можемо бути цілком щирими один з одним?

— Абсолютно.

— Вам жаль було Поля Момунда, коли ви побачили його мертвого?

З тінистої бічної вулички на дальньому кінці площі для виконання регулярного нічного обходу з’явився сільський перукар М. Рубін зі своїм малим тер’єром. Проговоривши цілий день зі своїми клієнтами, М. Рубін продовжував увечері балакати до свого пса. Він потягнув собаку подалі від засіяної травою клумби перед поштовою конторою.

— Краще б ти зробив це у Феліпе на галявині, де нас ніхто не бачив, — проказав М. Рубін. — Тут ти можеш заробити штраф. А грошей у тебе катма. Платити доведеться мені.

Перед конторою на стовпчику стояла поштова скринька. Пес потягнув хазяїна на шворці до неї і підняв ногу. Побачивши над скринькою обличчя, Рубін привітався:

вернуться

52

Clazoflat — препарат у пігулках, що впливає на моторику шлунка, зокрема має протиблювотну дію, відомі у нас аналоги — клебоприд, фамотидин, гастридин.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: