— Парду, — повторив Попіль. — Дякую вам, Луї. Попіль вже одвернувся, та тут Фера покликав його:

— Інспекторе?

— Що, Луї?

— Коли нацисти кидали дітей у вантажівку, де в цей час була наша поліція?

Попіль заплющив очі на хвильку, потім кивнув наглядачеві, і той відчинив двері до гільйотинної кімнати. Ганнібал побачив священика і Мсьє де Парі, котрі стояли обабіч машини. Асистент ката зняв ланцюжок з хрестиком із шиї приреченого і вклав його йому в прив’язану до тіла руку. Луї кинув погляд на Ганнібала. Підвів голову й розкрив рота. Ганнібал підступив до нього впритул, і Попіль не зробив спроби його зупинити.

— Куди віддати гроші, Луї?

— У Сен-Сульпіс.[103] Не в ящик для бідних, а в ящик для душ у Чистилищі. Де наркотик?

— Я ж обіцяв.

У Ганнібала в піджачній кишені лежала пляшечка зі слабеньким розчином опіуму.

Наглядач і помічник ката одностайно відвернулись. Попіль не відвів очей. Ганнібал притулив пляшечку до губ Луї, і той лигнув усе разом. Тоді мотнув головою в бік своєї руки і знову розтулив губи. Ганнібал встиг покласти йому до рота ланцюжок із розп’яттям, перш ніж вони повезли його під ніж.

Ганнібал бачив, що на душі в Луї таки полегшало. Каталка підстрибнула на порозі гільйотинної кімнати, і наглядач зачинив двері.

— Він хотів, щоб його хрестик залишився не ближче до серця, а в його голові, — промовив Попіль. — Ви знали, чого він хотів, чи не так? Що вас так пов’язало з Луї?

— Спільна цікавість до того, де була поліція, коли нацисти вантажили дітей у машини. Ось що нас пов’язало.

Попіль його мало не вдарив. Утримався. Захлопнув свій нотатник і вийшов з кімнати.

Ганнібал тут же звернувся до лікаря:

— Докторе, що це за субстанція?

— Суміш тіопенталу натрію і ще двох снодійних. Її використовують на допитах у Сюрте.[104] Іноді допомагає вивільнити заблоковані спогади. У приречених.

— Тоді ми мусимо враховувати присутність цього компоненту в лабораторних аналізах крові. Можу я отримати рецепт?

Лікар вручив йому пляшечку.

— Формула і дозування на етикетці.

З сусідньої кімнати почулося важке «гуп».

— Я радив би вам трохи зачекати, — сказав лікар. — Нехай Луї заспокоїться.

Ганнібал лежав на низькому ліжку в своїй мансарді. Полум’я свічок мерехтіло на обличчях, які він замальовував зі своїх сновидінь, тіні вигравали на черепі гібона. Він задивився в порожні очниці мавпи і, закусивши собі нижню губу, імітував гібонові ікла. Поруч із ним стояв заводний грамофон з рупором у формі лілеї. У руці в нього стирчала голка, у шприці був той коктейль, що використовувався на допиті Луї Фера.

— Міша, Міша, я йду. Вогонь на платті його матері, офірні свічки перед Святою Жанною. Голос сторожа: «Вже час».

Він увімкнув грамофон і опустив на платівку, на якій були записані дитячі пісні, важке вирло з товстою голкою.

Платівка була подряпана, звук жерстяний і кволий, але він його вразив.

Він втопив плунжер шприца на чверть дюйма, і розчин обпік йому вену. Він потер собі руку, щоб ліки швидше всотувалися. Блимали свічки, Ганнібал не відривав погляду від намальованих облич людей із його марень і намагався примусити їх ворушити губами. Може, вони спершу заспівають, а потім назвуть свої імена. Ганнібал сам почав співати, щоб спонукати до співу їх.

Як не міг він оживити гібона, так само він не міг примусити рухатися їхні обличчя. Проте саме безгубий гібон перший посміхнувся своїми іклами, його нижня щелепа перекосилася в гримасі, а відтак і той Синьоокий посміхнувся, виразом свого обличчя обпалив мозок Ганнібала. А далі запах диму, у будиночку палають дрова і дим висить шарами у холодній кімнаті, трупні віддихи чоловіків, що стовпилися навкруг них із Мішею перед каміном. Потім їх ведуть до клуні. У клуні розкидано дитячий одяг, чужий, чимось заляпаний. Він не чує, про що балакають чоловіки, не чує, якими іменами вони називають одне одного, аж ось звучить спотворений голос Каструльника: «Берімо її, все’дно вона помре. А він залишиться свіжеееееньким трохи надовше». Він відбивається, кусається, і напливає картина, яку йому нестерпно бачити: Міша висить у їхніх руках, метляє ногами над скривавленим снігом, пручається, оглядається на нього.

«АННІБА!!!» — чує він її голос…

Ганнібал сів у ліжку. Рука, різко зігнута в лікті, сама додавила плунжер шприца до кінця.

А тоді клуня попливла кругом нього.

«АННІБА!!!»

Ганнібал вирвався, побіг до виходу вслід за ними, йому прищемили руку дверима клуні, тріснули кістки, Синьоокий оглянувся з піднятим поліном, вдарив його по голові, знадвору почулося гепання сокири, і знову настала рятівна тиша.

Ганнібал борсався на ліжку, намагаючись сфокусувати зір на тінях, що пропливали по стіні.

Після того. Після того, чого він не міг бачити, не міг чути, не міг пережити. Заходить у дім, на скроні в нього засохла кров, у плечі стріляє біль, він прикутий до перил над сходами, на нього накинули якусь шмату. Грім… ні, то вибухи артилерійських снарядів у лісі, чоловіки перед каміном оточили шкіряну торбу кухаря, вони зривають із себе емблеми й жетони і кидають іх у торбу разом із документами, вивертають папери з портмоне і ладнають собі на руки пов’язки Червоного Хреста. Раптом ревіння і сліпучий спалах фосфорного снаряда, що влучив у башту мертвого танка на подвір’ї, і вже будиночок горить, горить. Бандити вибігають у ніч, до свого напівгусеничного фургона, лиш кухар, майстер фальшувати документи, затримується у дверях. Прикриваючи собі рюкзаком обличчя від жару, він дістає з кишені великого ключа і кидає його Ганнібалу одночасно з новим вибухом, вони з ним навіть не встигли почути виття того снаряда, будинок здригається, нахиляється балкон, Ганнібала притискає до перил, кухаря накриває сходами. Ганнібал чує, як тріщить його волосся в язиках полум’я, а потім він уже надворі, з ревінням стартує фургон і зникає в лісі, жевріє край шмати, що висить на нім, від вибухів здригається земля й осколки свистять повз нього. Він гасить ковдру, що жевріє, об сніг, і чвалає геть, геть, рука обвисла.

Сірий світанок над дахами Парижа. У грамофона в мансарді закінчився завод, він зупинився, свічки догоріли. Очі Ганнібала розплющені. Обличчя на стінах застигли. Вони знову перетворилися на етюди пастеллю, пласкі аркуші, яких торкається протяг. На черепі гібона його звичайний вираз. Починається день. Світло надходить. Нове світло звідусіль.

Під низьким сірим небом Литви у Вільнюсі міліцейський седан «шкода», лякаючи пішоходів, звернув із ділової вулиці Свентарагіо[105] у бічний провулок біля університету, люди відскакували на тротуари і стиха лаялися. Авто зупинилося перед недавно побудованим росіянами багатоквартирним будинком, котрий посеред старого кварталу виглядав якимсь одороблом. Високий чоловік у радянському військовому строї вийшов із машини і, провівши пальцем вниз по ґудзиках кітеля, натиснув кнопку поряд з табличкою «Дортліх».

Дзвінок пролунав у квартирі на третьому поверсі, де лежав старий, стіл поряд із його ліжком було заставлено ліками. На стіні над ліжком коливався маятник швейцарського годинника. Від годинника до подушки тягнувся шнур. Ще кріпкий був чоловік, але вночі, коли його охоплював страх, він міг потягнути за шнур і почути посеред темряви бій годинника, переконатися, що він ще не мертвий. Хвилинна стрілка рухалася стрибками. Йому ввижалося, ніби маятник, хитаючись туди-сюди, вирішує, коли ж пробити йому смертну годину.