Ґрутас підняв кришку піаніно і зіграв кілька нот.

— Це піаніно для борделю. Мені таке не треба. Кольнас знайшов для мене рояль «Bosendorfer». Найкращий. Мілко, забереш його в Парижі… після того як закінчиш інші справи.

Знаючи, що він не з’явиться до неї, поки добре не відчиститься, не відмиється, вона сиділа й чекала на нього в його кімнаті. Він ніколи її до себе не запрошував, тож вона тут нічого не чіпала. Роздивлялася малюнки на стінах, анатомічні ілюстрації, якими було заповнено півкімнати. Вона витягнулася на його ліжку, поставленому за японським каноном перфекції «наполовину під карнизом». На поличці перед її очима стояла картина в рамці, накрита шовковою запоною з гаптованими нічними чаплями. Лежачи на боку, леді Мурасакі простягнула руку і підняла шовковий полог. Відкрився чудовий малюнок олівцем і пастеллю — вона гола, у лазні в шато. Малюнок було підписано знаком Вічності — Вісьмома Штрихами — й прикрашено японськими символами в трав’яному стилі з не зовсім правильними «водяними квітками».

Вона довго дивилася на малюнок, потім прикрила його і заплющила очі, у її голові зазвучав вірш Йосано Акіко:

На світанку другого дня вона почула кроки на сходах. Ключ клацнув у замку, і ось він, Ганнібал, брудний і втомлений, із рюкзаком у руці.

Леді Мурасакі зустріла його стоячи.

— Ганнібале, мені треба почути ваше серце, — промовила вона. — Серце Роберта мовчало. Ваше серце зупинилося в моєму сні.

Вона підійшла і притулилась вухом до його грудей.

— Ви пахнете димом і кров’ю.

— Ви пахнете жасмином і зеленим чаєм. Ви пахнете миром.

— Ви поранені?

— Ні.

Перед її обличчям із шиї Ганнібала звисала низка закопчених жетонів. Вона дістала їх у нього з-під сорочки.

— Ви зняли їх із мертвих?

— Якби ж то вони були мертві.

— Совєцька поліція знає, хто ви. Інспектор Попіль був у мене. Якщо ви прямо зараз підете до нього, він вам допоможе.

— Ці люди не мертві. Вони поки що аж занадто живі.

— Вони у Франції? Віддайте їх інспектору Попілю.

— Віддати їх французькій поліції? Навіщо? — він похитав головою. — Завтра неділя… я правильно рахую?

— Так, неділя.

— Ходімо зі мною завтра. Я по вас заїду. Я хочу, щоб ви зі мною подивилися на одного звіра і сказали, чи злякається він французької поліції.

— Але інспектор Попіль…

— Коли побачите інспектора Попіля, передайте, що в мене є для нього послання.

Ганнібал куняв.

— Де ви миєтеся?

— У жахливому душі в лабораторії. Зараз туди піду.

— Вам принести поїсти?

— Ні, дякую.

— Тоді відсипайтеся, — сказала вона. — Я піду з вами завтра. І потім всюди піду.

Мотоцикл Ганнібала Лектера — двохциліндровий «BMW», покинутий відступаючою німецькою армією. Свіжопофарбований чорним лаком, із низькими рукоятями керма, він також мав заднє сидіння. Там сиділа леді Мурасакі, сумка на плечі і чобітки надавали їй вигляду паризької дівчини-апаш.[122] Вона тулилася до спини Ганнібала, злегка тримаючись руками за його груди.

Уночі пройшов дощ, вже підсохла бруківка в ранковому світлі сяяла чистотою, вона добре тримала машину, коли вони хилилися вбік на різких поворотах дороги крізь ліс Фонтенбло, перетинаючи смугасті узори з тіней дерев і сонячних променів, у низинах зависло прохолодне повітря, але варто лиш було вирватися на відкриту галяву — і їхні обличчя обдувало теплом.

На задньому сидінні мотоцикла різкість бокового нахилу сприймається надмірною, перші кілька кілометрів Ганнібал відчував, як пасажирка за його спиною намагається його скорегувати, але потім вона призвичаїлася, останні п’ять градусів покладалася на віру, їхні маси злилися в одне ціле в стрімкому леті крізь ліс. Вони перетнули порослий жимолостю пагорб, повітря стало солодким на її губах. Гарячий гудрон і жимолость.

«Кафе дель Есте» на західному березі Сени за півмилі від містечка Фонтенбло, звідси відкривається приємний вид на зарічні гаї. Мотоцикл замовк, тільки розмірено поклацував, вичахаючи. Біля входу на терасу кафе — пташиний вольєр, у ньому садові вівсянки — секретна фірмова страва. Постанови, що забороняли готувати вівсянок, з’являлися регулярно. У меню вони значилися «жайворонками». Вівсянка завжди гарно співає, а ці якраз раділи сонцю.

Ганнібал із леді Мурасакі затрималися біля них.

— Такі крихітні, такі гарні, — промовила вона, ще відчуваючи сп’яніння від поїздки.

Ганнібал притулився лобом до клітки. Голови крихітних пташок повернулися, розглядаючи його, кожна одним оком. Їхні пісні звучали балтійським діалектом, який він чув у рідних лісах.

— Вони — зовсім як ми. Вони чують запах тих із них, кого вже смажать на кухні, але все-таки співають. Ходімо.

Більшість столів на терасі були зайняті, за ними ласували першим сніданком селяни й міщани в недільному одязі. Офіціант показав їм вільні місця.

За сусіднім столом гурт чоловіків замовив собі вівсянок. Коли їм принесли маленьких смажених пташок, вони нахилися впритул до тарілок, накривши собі голови серветками, щоб вдихнути весь аромат.

До Ганнібала долетів запах вина, що його розливали за сусіднім столом, і краще б те вино взагалі не відкорковували. Проте він без емоцій дивився на те, як його безтурботно п’ють.

— Чи не бажаєте вершкового морозива?

— Із задоволенням.

Ганнібал зайшов у приміщення ресторану. Затримався біля чорної дошки з написаним крейдою меню, хоча насправді читав ліцензію, вивішену над касовим апаратом.

На дверях у коридорі був напис «privé».[123] Двері були не замкнуті. Ганнібал їх прочинив і спустився сходами у підвал. Побачив там американську посудомийну машину в напіврозкритій коробці. Нахилився, шукаючи адресу постачальника.

Геркуль, помічник ресторатора, зійшов сходами з корзиною брудних серветок у руках:

— Що ви тут робите, тут службове приміщення.

Ганнібал обернувся і заговорив англійською:

— Ну, а тоді де воно? На дверях написано privy, чи не так? Я спустився сюди, а тут якийсь підвал, і все. Чоловіче, де нужник, пісуар, туалет, де він? Говори англійською. Ти розумієш слово «клозет»? Кажи мені швидко, я ледве тримаюся.

— Privé, privé! — Геркуль жестами позвав його нагору. Toilette! — махнув рукою у потрібному Ганнібалові напрямку.

До столу він повернувся, якраз коли принесли морозиво.

— Кольнас тепер має прізвище Клебер. Так написано на ліцензії. Мсьє Клебер живе на вулиці Жульяни. О, перепрошую.

На терасі з’явився Петрас Кольнас із родиною, всі святково одягнені для візиту до церкви.

Розмови навкруг Ганнібала сплелися в один безтямний звук, він задивився на Кольнаса, і темні мушки зароїлися перед його очима.

На Кольнасі був новий костюм із чорнильно-чорного сукна, значок Ротарі-клубу[124] блищав у нього на лацкані. Його красиві жінка й діти мали німецький тип зовнішності. Коротке руде волосся на голові й бакенбарди на обличчі Кольнаса блищали на сонці, мов кабаняча щетина. Кольнас підійшов до каси. Посадовив на високий стілець сина.

— «Кольнас Процвітаючий», — промовив Ганнібал. — Ресторатор. Гурман. Зайшов по дорозі до церкви перевірити монетний ящик. Який він охайний.

Старший офіціант узяв бухгалтерську книгу, що лежала поряд із телефоном, і розкрив її перед Кольнасом, щоб той міг перевірити рахунки.

— Згадайте про нас у ваших молитвах, мсьє, — попросив метрдотель.

Кольнас кивнув. Прикриваючись своїм дебелим корпусом від очей клієнтів, він витяг з-за пояса револьвер «вебблі» і поклав його на прикриту фіранкою поличку під касою, потім поправив на собі жилет. З касового ящика він вибрав кілька блискучих монет і витер їх своїм носовиком. Одну вручив хлопчику на барному стільці: