— Я так і думав. Гарні новини — «Альбен Мішель»[127] виконав пробний друк. Завтра ми зможемо побачити перші аркуші! Я не можу дочекатися.

Кілька тижнів тому Ганнібал відніс свої малюнки у видавництво на вулицю Гюйгенса. Побачивши табличку з назвою, згадав пана Якова і «Трактат про світло» Християна Гюйгенса. Потім сидів у Люксембурзькому саду цілу годину, дивився на кораблики на ставку. Подумки розмотуючи спіраль із півкола квіткової клумби. Малюнки в новому анатомічному атласі будуть підписані «Лектер-Яков».

Останній студент пішов із лабораторії. Будинок стояв порожній і темний, тільки у Ганнібала в лабораторії горіло яскраве робоче світло. Коли він вимкнув електричну пилку, тишу порушувало тільки жалібне підвивання вітру в комині, комашине дзенькання інструментів і булькання реторт, у яких розігрівалися кольорові барвники для ін’єкцій.

Ганнібал задивився на свій об’єкт: перед ним лежав коренастий чоловік середнього віку, весь задрапірований, окрім його відкритої грудної клітки, з ребрами крутими, мов шпангоути судна. Тут були органи, які д-р Дюма збирався висвітлювати в процесі своєї лекції, він сам робитиме останні надрізи, вийматиме легеню. А для створення ілюстрації Ганнібалові треба було побачити тильний бік легені, невидний у цім трупі. Ганнібал пішов коридором до анатомічного музею по зразок, дорогою вмикаючи світло.

З кабіни вантажівки на протилежному боці вулиці Зігмас Мілко добре бачив високі вікна медичної школи й міг відстежувати пересування Ганнібала. У рукаві Мілкового піджака стирчав короткий ломик, а в кишенях лежали пістолет і глушник.

Коли Ганнібал увімкнув світло в музеї, видно стало ще краще. Кишені його лабораторного халата виглядали пласкими. Він не скидався на озброєного. З музею він вийшов з якоюсь банкою, і світло послідовно гасло, поки він вертався до лабораторії. Тепер світилося тільки в анатомічній лабораторії — матові шибки, яскрава стеля.

Мілко не вважав, що ця справа потребує довгого стеження, але про всяк випадок вирішив викурити одну цигарку — якщо той посольський агент, перш ніж злиняти, залишив йому хоч якесь куриво. «Можна подумати, цей мудило ніколи не куштував пристойного диму. Невже забрав усю пачку? От халява, щонайменше п’ятнадцять сигарет „Лакі страйк“. Зроблю зараз цю справу, потім заскочу по американські сигарети в „баль мюзет“.[128] Потруся з трубкою глушника в передній кишені штанів об дівчаток у барі, подивлюся на їхні обличчя, коли відчуватимуть його твердість, а вже вранці заберу Ґрутасове піаніно».

Цей хлопець убив Дортліха. Мілко згадав, як одного разу Дортліх, прикурюючи цигарку, розкришив собі зуба ломиком, що був захований у нього в рукаві. «Шайсскопф,[129] треба було тобі вибиратись звідти разом з усіма нами», — звернувся він до Дортліха, де б той зараз не був, найпевніше, що в пеклі.

Мілко перейшов через вулицю, несучи чорну драбину та про всяк випадок «пролетарський вузлик» для камуфляжу, і сховався в тіні живоплоту під медичною школою. Поставив ногу на перший щабель і промурмотів: «Нахер хутір». Це була його ритуальна мантра з дванадцяти років, відколи він утік із рідного дому.

Ганнібал завершив сині венозні ін’єкції і на примощеній біля трупа планшетці малював кольоровими олівцями результати своєї роботи, раз по раз позираючи на легеню, законсервовану в банці зі спиртом. Припасовані до етюдника аркуші ледь шерехнули під протягом і заспокоїлися. Ганнібал підняв голову, глянув у коридор, звідки було повіяло, і домалював вену.

Мілко зачинив за собою вікно анатомічного музею, стягнув чоботи і в самих шкарпетках скрадався між скляними шафами. Він проминув ряд травної системи і затримався біля пари величезних ніг із потовщенням стіп. Йому цілком вистачало світла. Не хотілося б стріляти тут, заляпатися в ці гівна, що розтечуться навкруги. Він підняв комір від протягу, що дмухнув йому в спину. Потроху-помалу він вистромляв обличчя в коридор, дивлячись собі поперек перенісся, щоб не стирчало вухо.

У схиленого над аркушем Ганнібала роздулися ніздрі, і лабораторне світло відбилося червоним у його очах.

Дивлячись уздовж коридору з-за одвірка лабораторії, Мілко бачив спину Ганнібала, поки той порався біля трупа з великим барвильним шприцом. Стріляти звідси далекувато, глушник блокує приціл пістолета. Не хотілося б його поранити, щоб потім за ним ганятися, перевертаючи шафи. Хтозна, що тут може вилитися на голову, з цих банок.

Мілко провів короткий сеанс жалості до себе, як воно робиться зазвичай перед тим, як когось убити.

Ганнібал зник із поля зору, і Мілко тепер бачив тільки його руку на планшетці: штрихує, штрихує, злегка щось підтирає.

Раптом Ганнібал поклав перо, вийшов у коридор і ввімкнув світло. Мілко позадкував у музей, потім світло знову вимкнулося. Мілко визирнув з-за одвірка. Ганнібал працював біля накритого простирадлом тіла.

Мілко почув звук пилки. Коли він знову визирнув, Ганнібала видно не було. Знову рисує. Ну й хер з ним. Ввійти туди і застрелити. Сказати, щоб передав вітання Дортліху, коли сам дістанеться до пекла. Довгим коридором він ішов плавними кроками в шкарпетках, безшумний на кам’яній долівці, дивлячись на руку над етюдником. Мілко підняв пістолет і ступив за поріг, побачив руку, що стирчала з рукава, і лабораторний халат, надітий на спинку стільця, — а де ж його тіло!? І Ганнібал підступив ззаду до Мілка і встромив йому збоку в шию голку великого шприца зі спиртом, підхопив, коли в того ноги підкосилися, а очі закотилися, й акуратно опустив на підлогу.

Спершу — важливіше. Ганнібал приставив руку до трупа і пришив її кількома швидкими стібками крізь шкіру.

— Перепрошую, — вибачився перед ним. — Я додам подяку у ваш лист.

Гарячка, кашель, а тепер холод на обличчі — так поверталася до Мілка свідомість, кімната попливла, та врешті-решт зупинилася. Він почав облизувати собі губи, відпльовуючись. Вода лилася йому на лице.

Ганнібал поставив кухоль із холодною водою на край трупного контейнера і сидів у вигідній для балачки позі. Мілко, підвішений у ланцюговій збруї для трупів, був по шию занурений у формаліновий розчин. Інші насельці контейнера скупчилися навкруг нього, розглядаючи його своїми помутнілими від бальзамуючої рідини очима, а він відштовхував від себе їхні зморшкуваті руки.

Ганнібал перевірив Мілкове портмоне. Зі своєї кишені він дістав жетон і поклав його поряд із Мілковим посвідченням на бортику контейнера.

— Зігмас Мілко. Добрий вечір.

Мілко відкашлявся й просипів:

— Ми обговорили справу. Я привіз тобі гроші. Компенсацію. Ми хочемо, щоб ти взяв гроші. Я їх привіз. Давай я тебе відведу до них.

— Гарний план, звучить чудово. Ти вбив так багато людей, Мілко. Набагато більше, ніж плаває тут. Ти відчуваєш їх навкруг себе в контейнері? Там, біля твоєї ступні, дитина з пожежі. Старша за мою сестру і засмажена тільки частково.

— Я не розумію, чого ти хочеш.

Ганнібал натягнув гумову рукавичку.

— Послухати, що ти розкажеш про поїдання моєї сестри.

— Я не їв.

Ганнібал притопив Мілка з головою у розчин. Зачекавши довгу хвилину, він ухопився за ланцюговий фал і знову витягнув його на поверхню, плеснув в обличчя водою, промиваючи йому очі.

— Не кажи такого більше, — порадив.

— Нам було так тоді погано, так погано, — забалакав Мілко, як тільки відплювався. — Руки обморожені, ноги гниють. Що б ми тоді не наробили, ми це робили заради того, щоб вижити. Ґрутас зробив усе вмент, вона навіть… Але тебе ж ми залишили живим, ми…

— Де Ґрутас?

— Якщо я тобі скажу, ти дозволиш мені відвести тебе до грошей? Там багато, все в доларах. Там є ще більше грошей, ми можемо їх видоїти, з твоїми свідченнями.

— Де Гренц?