Ганнібал зіскочив зі столу. Тепер вже можна просунути в щілину пальці й тягнути.
Стелаж відхилився від стіни, голосячи завісами. Ганнібал повернувся по ліхтар, готовий задути його, щойно почує якийсь звук. Тихо.
Це тут, у цій кімнаті, він востаннє бачив кухаря, і на секунду велике кругле обличчя ясно постало перед його очима, без тієї павутини, яку накладає час на образи мертвих у нашій пам’яті.
Ганнібал із ліхтарем у руці ввійшов до потаємної камери за винницею. Там було порожньо.
Тільки одна велика лакована рама залишилася, обривки полотна стирчали в тих місцях, де з неї було вирізано картину. То була найбільша картина в замку, романтизоване зображення битви при Жальгирисі, де акцентувалося геройство Ганнібала Лютого.
Ганнібал Лектер, останній у роду, стояв у пограбованому замку свого дитинства, вдивлявся у порожню раму й розумів, що він і свого роду, і водночас не свого роду. Він пам’ятав свою матір із роду Сфорца, а також нащадків зовсім іншої традиції — кухаря і пана Якова. У порожній рамі він бачив їх усіх разом перед каміном у мисливському будиночку.
Ніякою мірою він не був Ганнібалом Лютим, це він чітко розумів. Він міг би прожити ціле життя під тонкою помальованою стелею свого дитинства. Але вона виявилася крихкою, як небеса, і майже так само не мала сенсу. Так йому здавалося.
Все пішло геть, картини з обличчями, такими ж знайомими, як обличчя його рідних.
У центрі підвалу був старовинний люк, сухий кам’яний колодязь, куди Ганнібал Лютий запроторював своїх ворогів, щоб назавжди про них забути. Пізніше його обгородили, щоб ніхто туди ненароком не впав. Ганнібал підняв ліхтар над дірою, освітив початок шахти. Батько розповідав йому, що коли він сам був малий, на дні ще було видно купу кістяків.
Раз, на випробовування, Ганнібала спустили в той колодязь у кошику. Біля дна на стіні було видряпане якесь слово. Зараз він його не бачив при світлі цього ліхтаря, але знав, що воно там є, надряпане кривими літерами людиною перед смертю: Pourquoi?
12
У довгому дортуарі рядами спали сироти. Їх було розташовано за віком. У тім кінці, де лежали наймолодші, тхнуло дитячим садочком. Малюки обіймали самі себе уві сні, хтось кликав своїх мертвих рідних, уздрівши в сновидіннях обличчя, сповнені ніжності, якої їм ніколи більше не знайти.
Подалі старші хлопчаки мастурбували під ковдрами.
Кожен мав свою тумбочку, а на стіні над ліжком місце, де висіли малюнки чи зрідка сімейні фотографії.
Ось ряд примітивних малюнків кольоровими олівцями. Над ліжком Ганнібала Лектера висить чудовий малюнок пензлем і пастеллю — дитяча рука в жесті захопливого прохання, пухленька в перспективі, вона тягнеться до глядача. На зап’ясті браслет. Ганнібал спить під цим малюнком, вії його здригаються. М’язи щелеп напружуються, ніздрі вібрують, принюхуючись до намареного повіву мертвотного подиху.
Мисливська хатка в лісі. Ганнібал із Мішею закутані в пропахле холодною порохнявою манаття, крига на вікнах пускає зелені й червоні промінчики заломленого світла. Порив вітру — і на хвильку в комині зникає тяга. Синій дим стелеться ярусами під гострий дах перед перилами балкончика, і Ганнібал чує, як розчахнулися вхідні двері, і дивиться між балясин. На плиті Мішина ванночка, кухар кип’ятить у ній рогатий козячий череп з якимись зморшкуватими кім’яхами. Окріп булькає, роги б’ються об металеві стінки ванни, ніби кізка востаннє намагається когось ними буцнути. Синьоокий і Жаб’яча Лапа заходять у дім разом із поривом холодного повітря, скидають і приставляють до стіни лижі. Решта оточує їх, із кутка ступає на підморожених ногах Каструльник. Синьоокий дістає з кишені три худих тільця малих пташок. Він опускає пташку прямо в пір’ї у воду, щоб вона розм’якла і можна було здерти шкірку. Він лиже скривавлену пташину шкірку, кров і пір’я на його обличчі, інші товпляться біля нього. Він кидає шкірку їм, і вони нападають на неї, як собаки.
Він обертається своїм закривавленим лицем до балкона. Спльовує пір’я й каже: «Або ми поїмо, або помремо».
До багаття летять сімейний альбом Лектерів та Мішині іграшки, її паперовий замок і ляльки. Раптом Ганнібал стоїть перед каміном, не пам’ятаючи, як спускався, аж ось вони вже в клуні, де на соломі жужмом одяг, дитячий одяг, чужий, набубнявілий від крові. Чоловіки насуваються ближче, донюхуючись його з Мішею м’яса.
«Візьміть її, все одно вона помре. Пішли пограємо, пішли пограємо».
Вони її забирають наспівуючи. «Маленький чоловічок у лісі сам-один…»
Він міцно тримає Мішу за руку, обох дітей тягнуть до дверей. Він не відпустить своєї сестрички, та Синьоокий вдаряє важкими дверима клуні по його руці, тріск кістки, двері знову відчиняються, і в Ганнібала летить важке поліно глухо б’є йому в голову, на нього сиплються страшні удари, в очах спалахують іскри, двері захлопуються, Міша гукає його: «Анніба!»
Удари перетворилися на торохтіння дрючка старшого вихователя по ліжку, а Ганнібал все скрикував зі сну: «Міша! Міша!»
— Замовкни! Замовкни! Вставай, ти, виродок!
Старший вихователь здер ковдру з хлопця, зіштовхнув його з ліжка. Геть зі спальні, під ударами палиці, по холодній землі надвір. Штовхнув Ганнібала до комори. Там зберігалося садове знаряддя, мотузки, теслярський інструмент. Старший вихователь поставив ліхтаря на діжку і підняв кийок. Показав забинтовану руку.
— Час заплатити за оце.
Ганнібал ніби злякався, відскочив подалі од світла, не маючи змоги промовити вибачень. Старший вихователь відчув його страх і посунув за ним у тінь. Уперіщив хлопця кийком по стегні. Ганнібал стрибком опинився біля ліхтаря. Схопив серпа і задув світло. Він лежав посеред темряви на долівці, тримаючи серпа обома руками над головою. Почувши поряд шаркіт кроків, різко махнув серпом у чорному повітрі, не поцілив, натомість почулося рипіння дверей і брязкіт ланцюга.
— Добре бити німого, такий не зможе нажалітися, — проказав старший вихователь.
Він та його заступник дивилися на чудовий витвір французького автомобілебудування, небесно-блакитного кольору машину «делагоя»[22] з дипломатичними прапорцями СРСР та НДР на крилах, що стояла на під’їзній доріжці замку. Вона мала екзотичний вигляд, як і годиться довоенному французькому авто, а в тих, хто звик до кутастих танків і джипів, викликала щире захоплення. Старший вихователь хотів ножем надряпати на борту машини слово «хуй», але її сторожив здоровезний водій.
Автомобіль, що під’їжджав, Ганнібал побачив зі стайні. Він не побіг йому назустріч. Дивився, як його дядько з радянським офіцером зайшли до замку.
Ганнібал долонею торкнувся щоки Цезаря. Кінь обернувся до нього своїм довгим обличчям, не припиняючи жувати овес. Радянський конюх гарно доглядав за ним. Ганнібал почесав коневі шию і ткнувся губами в нашорошене вухо, але не видав ані звуку. Поцілував коня в лоба між очі. З глибини стайні, зі щілини між двома стінками він дістав батьківський бінокль. Повісив його собі на шию і вийшов у двір на плац.
Заступник старшого вихователя, стоячи на сходах, дивився на нього. Все Ганнібалове майно вмістилося в одній торбі.
13
З вікна директорського кабінету Роберт Лектер бачив, як його шофер за пачку цигарок виміняв у кухаря шматок ковбаси з окрайцем хліба. Тепер, після ймовірної смерті його брата, Роберт Лектер сам став графом Лектером. Він давно звик до титулу, бо нелегально користався ним роками.
Директор не рахував грошей, глипнувши на полковника Тімку, він просто запхнув їх до внутрішньої кишені кітеля.
— Графе, тобто товаришу Лектере, хочу вам повідомити, що я бачив дві ваші картини у Єкатерининському палаці[23] до війни, а також кілька фотографій у «Горні».[24] Я просто в захваті від ваших робіт.
22
«Делагоя» («Delahaye») — автомобілебудівна компанія, заснована інженером-конструктором Емілем Делагоя (1843–1905). Упродовж свого існування (1898–1954) компанія «Делагоя» випускала різні машини — від сільськогосподарських до вантажівок, але особливо славилася якістю спортивних і авто класу люкс. Зараз існує міжнародний клуб любителів і колекціонерів «Delahaye».
23
Єкатерининський палац — «кам’яні палати» Катерини І, побудовані у 1746 р. під Петербургом у Царському Селі, 1756 року перебудовані архітектором Растреллі як палац для цариці Єлизавети. З 1918 року — музей.
24
«Горн» — літературно-мистецький альманах, котрий у 1918–1923 pp. випускала спілка пролетарських культурно-просвітницьких організацій «Пролеткульт».