Мої руки досі обіймали її стан.

− Чи не говорив я, що ти змінишся, Сибілло? − прошепотів я. − Твоя холодність, твоя нечулість була неприродною − це не могло тривати довго, моя люба, я завжди це знав!

− Ти завжди знав! − повторила вона з відтінком зневаги. − Але ти й досі не знаєш, що сталося зі мною, − ні, Джеффрі, ти не знаєш, доки я не сказала тобі!

Вивільнившись із моїх обіймів, вона нахилилася й зірвала у траві кілька блакитних дзвіночків.

− Глянь на ці маленькі квіточки, що мирно ростуть на березі Авону. Вони нагадують мені, якою я була саме тут кілька років тому; я була такою самою щасливою і, гадаю, невинною, як вони! Я не мала жодної лихої думки, я лише мріяла про кохання − про кохання чарівного принца до чарівної принцеси, і ця мрія була невинна, як мрії квітів! Я була такою, якою я хотіла б бути й тепер, але якою не буду більше ніколи!

− Але ти дуже вродлива і мила! − сказав я захоплено, спостерігаючи за ніжним виразом її гарного обличчя, коли вона переносилася думками в минуле.

− Ти говориш як чоловік, цілком задоволений вибором дружини! − сказала вона зі своїм звичним цинізмом. − Але я знаю себе краще, ніж ти знаєш мене. Ти називаєш мене вродливою та милою, але не можеш назвати мене доброю. Я недобра. Навіть те почуття, яке охопило мене…

− Я знаю, − швидко промовив я, беручи її за руки і дивлячись пильно їй в очі. − Я знаю, можеш не говорити: це пристрасть і ніжність справжньої жінки!

Вона якусь хвилину мовчала; потім усміхнулася − чарівно і млосно.

− Що ж, якщо ти знаєш, мені немає потреби говорити. Однак не варто лишатися тут довше та балакати про дурниці: «товариство» похитає головою і знеславить нас, а деякі дами-дописувачки вишлють до газет відгуки: «Поведінка містера Темпеста як господаря залишає багато чого бажати, оскільки він цілий день перебував сам на сам зі своєю нареченою».

− Тут немає дам-дописувачок, − розсміявся я, обіймаючи її гнучку талію.

− О, ти певен? − вигукнула вона, теж сміючись. − Невже ти гадаєш, що великий прийом може обійтися без них? Вони можуть продертися в будь-яке товариство! Приміром стара леді Мороволь: вона принагідно описує скандали для однієї з газет. А вона тут, я бачила, як вона годину тому наїдалася трюфелями й салатом із курчат.

Помовчавши, Сибілла уважно подивилася крізь дерева.

− Он димар Лілія-котеджу, де мешкає Мевіс Клер, − сказала вона.

− Так, я знаю, − відразу ж відповів я. − Ми з Ріманським були в неї з візитом. Але цими днями її немає, інакше вона була б із нами.

− Вона тобі подобається? − спитала Сибілла.

− Дуже. Вона чудова.

− А… князеві… вона сподобалась?

− Даю слово честі, − відповів я усміхнено. − Вочевидь, вона подобається йому дужче, ніж усі інші жінки. Він виявляв до неї величезну увагу і ніяковів у її присутності… Чи тобі не холодно, Сибілло? − швидко спитав я, позаяк вона здригнулась і зблідла. − Ходімо звідси: тут, біля річки, під цими деревами, надто волого.

− Так, повернімося в сад, до сонячного світла, − мрійно промовила вона. − Але невже твій ексцентричний приятель, ненависник жінок, захоплюється Мевіс Клер? Що ж, вона, на моє переконання, дуже щаслива людина: вільна, уславлена, вона глибоко вірить у всі блага життя і в поступ людства, − про це, принаймні, свідчать її твори!

− Так, непогані передумови для щастя, − пожартував я.

Вона не відповідала, і ми повернулися на галявину, де вже було сервіровано чай. Гості яскравими групами розташувались під деревами чи у шовкових павільйонах; найсолодша музика, вокальна та інструментальна, тішила слух − але ні співаків, ні музикантів не було видно, і місце їхнього перебування знав лише Лючіо.

Коли сонце було вже на вечірньому прузі, з дому вийшли кілька пажів і з низькими поклонами роздали гостям ілюстровані програми живих картин, які мали виставлятися в імпровізованому мініатюрному театрі. Багато гостей, спраглі нового видовища, відразу підвелися з місць і, посуваючись уперед, штовхали один одного ліктями, виявляючи «вишуканість» манер, яка так часто трапляється у вітальнях її величності. Я, тримаючи Сибіллу під руку, випередив нетерплячу юрбу, бажаючи знайти зручні місця перед тим, як зала заповниться. Утім, виявилося, що зручно розташуватися без зайвого клопоту можуть усі глядачі.

Ми з цікавістю вивчали програму вистави; картин мало бути вісім, і всі назви були оригінальні й загадкові: «Суспільство», «Доблесть колишня та сучасна», «Заблукалий янгол», «Деспот», «Куточок пекла», «Насіння розпусти», «Його остання покупка», «Віра та матеріалізм».

Допіру в театрі кожен, здавалося, нарешті відчув чарівну дію музики, яка лилася звідусіль. Сидячи під одним дахом у відносно примусовому мовчанні, метушлива та легковажна юрба притихла; лагідні усмішки осяяли обличчя неприторенних брехунів; змовкли цинічні жарти чоловіків, і найзавзятіші модниці перестали шелестіти сукнями. Пристрасні вібрації віолончелі під акомпанемент арфи заридали серед тиші глибокими благальними нотами, і я бачив, що публіка слухала, затамувавши подих, у заціпенінні, ніби всупереч власній волі, і дивилася, мов загіпнотизована, на золоту завісу з написом: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш актори».

Не встигли ми поаплодувати віолончелі, як музика змінилася: веселі скрипки та флейти заграли чарівний мотив запаморочливого вальсу. Тієї самої миті дзеленькнув сріблястий дзвоник, і завіса безшумно піднялася, відслоняючи першу картину − «Суспільство». Перед нами стояла принадна жіноча постать у вечірній сукні найбагатшого, найекстравагантнішого крою; на волоссі її виблискували діаманти, і тим самим коштовним камінням були всипані її груди. Вона злегка підвела голову, і млосна усмішка грала на її вустах. У руці вона тримала повний келих пінистого шампанського; нога її, взута в золотий черевичок, ступала на пісковий годинник. Позаду від неї, гарячково ховаючись у фалдах її шлейфу, плазувала в лахмітті інша жінка; нужда і голод відбивались на її обличчі, а коло неї лежала мертва дитина. Над цією групою височіли дві величезні фігури, одна в червоному, друга в чорному; червона фігура означала Анархію, і її закривавлені пальці простягалися, щоб здерти діамантову корону з голови Суспільства; жалобна фігура символізувала Смерть, і вона повільно підносила сталевий спис для удару. Ефект був приголомшливий. Ніхто нічого не говорив, ніхто не аплодував, але публіка почала стурбовано соватися на стільцях, і почулося полегшене зітхання, коли завіса впала.

Підійнявшись удруге, вона відслонила другу картину, що називалася «Доблесть колишня та сучасна». Картина складалася з двох сцен. Перша зображувала шляхтича часів королеви Єлизавети; він, опустивши шпагу, стояв однією ногою на розпростаному тілі лиходія, який, вочевидь, завинив тим, що образив жінку, чия тендітна постать видніла на віддалі від місця герцю. Колишню Доблесть швидко заступила Сучасна: нервовий, сухоплечий, блідий денді в пальті й капелюсі, з папіроскою в руці, звертався по захист до кремезного полісмена, вказуючи на свого кривдника; кривдник, інший молодий йолоп, вочевидь, із того самого суспільного прошарку, тікав за ріг, настраханий та жалюгідний. Товариство, яке спохмурніло було після першої повчальної картини, тепер помітно пожвавішало.

Наступним номером був «Заблукалий янгол». Перед нами відкрилася велика зала королівського палацу, де розкішно вдягнені люди сиділи та стояли групами, вочевидь, настільки заглиблені у власні клопоти, що жодної уваги не звертали на дивовижного Янгола, який стояв серед них у білосніжному вбранні, з чарівним сяйвом навколо ясноволосої голови; на його напівопущених крилах грало проміння призахідного сонця. Очі янгола були сумні, на обличчі читалася замисленість; здавалось, він думає: «Чи збагне коли-небудь світ, що я тут?..» Картина була надзвичайно видовищна, і завіса впала під гучні оплески. А я згадав Мевіс Клер і зітхнув.

Сибілла глянула на мене.

− Чому ти зітхаєш? − спитала вона. − Це просто гарна фантазія; за наших часів жодна освічена людина не вірить в існування янголів.