Жовтень повільно, майже непомітно добігав кінця, і дерева прибрали густих осінніх барв − вогняно-червоної та золотої. Погода залишалася ясною й теплою, і бабине літо, яке канадійські французи поетично називають літом усіх святих, було щедре на світлі дні та безхмарні місячні вечори. Повітря було надзвичайно м'яким, тож щодня ми пили післяобідню каву на терасі, що виходила на лужок перед вітальнею, і одного вечора я став зацікавленим спостерігачем дивної сцени між Лючіо та Мевіс Клер − я б ніколи в це не повірив, якби сам не був свідком того.

Мевіс того дня обідала у Віллосмірі − вона нечасто робила нам таку честь; крім неї, було ще кілька гостей. Ми сиділи за кавою довше, ніж зазвичай: жвава красномовність і погідний настрій Мевіс надзвичайно уприємнювали розмову, і всі присутні хотіли, щоб вона тривала якнайдовше. Але, коли місяць у повні здійнявся у всій красі над верхівками дерев, моя дружина запропонувала прогулятися парками, і всі захоплено пристали на цю пропозицію; товариство розділилось на невеличкі групи, і я залишився сам. Я повернувся назад до кімнат, щоб узяти портсигар, забутий на столі в бібліотеці, і знову вийшов надвір. Запаливши сигару, я пішов в іншому напрямку − до річки, сріблясті води якої виблискували крізь густе листя дерев, що нависали над її берегами. Біля стежки, що вела до води, я почув голоси: один чоловічий, тихий, але переконливий, другий жіночий, ніжний, серйозний, трохи тремтливий. Я впізнав могутній проникливий тон Лючіо і приємні вібруючі нотки Мевіс Клер.

Здивований, я зупинився. Чи не закохався Лючіо? − сам себе запитував я, посміхаючись. Невже непримиренного ненависника жінок нарешті впіймали і приручили? І хто? Мевіс! Маленька Мевіс, не наділена вродою, але обдарована чимось більшим, ніж звичайні жіночі принади, − чимось, що збудило захват у гордій безвірній душі! Тут мене охопило безумне почуття ревнощів: чому, лютував я, з-поміж усіх жінок світу він обрав саме Мевіс? Чому не міг він залишити її з мріями, книжками і квітами, під чистим, мудрим, безстороннім поглядом Афіни Паллади, холодне чоло якої ніколи не потьмарювалося подихом пристрасті? Щось більше, ніж допитливість, змушувало мене слухати, і я обережно зробив два кроки до розложистого кедра, в затінку якого я міг усе бачити, залишаючись непоміченим. Так, там стояв Ріманський, схрестивши руки; його темні, сумні очі були звернені на Мевіс, а та стояла у кількох кроках від нього й дивилася з подивом та страхом.

− Я прошу вас, Мевіс Клер, − повільно мовив Лючіо, − дозвольте мені прислужитися вам. Ви наділені генієм − це величезна рідкість серед жінок, і я б хотів, щоб ваші успіхи зростали. Я не був би тим, чим я є, якби не спробував переконати вас: дозвольте мені допомогти вам у вашій кар'єрі. Ви небагаті; я міг би показати вам, як досягти багатства. Ви маєте велику славу, я згоден; але також ви маєте багатьох ворогів і наклепників, які повсякчас намагаються скинути вас із завойованого трону. Я міг би привести їх до ваших ніг, зробити їх вашими рабами. Ураховуючи вашу інтелектуальну перевагу, вашу обдарованість, я міг би, якби ви дозволили, дати вам таку впливовість, якої не мала жодна жінка в цьому сторіччі. Я не хвалько − я можу зробити те, що обіцяю, і навіть більше; з вашого боку я прошу тільки безоглядного виконання моїх рекомендацій. Моїх порад легко слухатись − так вважає багато хто!

Вираз його обличчя був дивним: суворим, похмурим, пригніченим; можна було подумати, що, пропонуючи дружню допомогу працьовитій жінці, він робить щось огидне йому самому.

Я чекав на відповідь Мевіс.

− Ви дуже добрі, що дбаєте про мене, княже, − сказала вона після нетривалого мовчання, − хоча я не можу збагнути, чим я заслужила такої ласки. Я чула від містера Темпеста про ваше багатство і впливовість і не маю сумніву, що ви дуже добрі! Однак я ніколи нікому нічого не завдячувала; ніхто ніколи не допомагав мені, я допомагала собі сама й волію чинити так і надалі. Справді, мені нема чого бажати, окрім спокійної смерті, коли настане час. Ви маєте рацію, я небагата − однак я не хочу бути багатою. О ні, я б нізащо не хотіла! Бути оточеною улесливими облудниками? ніколи не бути певною, хто справжній друг, а хто фальшивий? бути шанованою лише за те, що я маю, а не за те, чим я є? Це було б нещастям для мене! І влади я теж ніколи не прагла − може, хіба що влади завоювати любов. Однак я це маю: багато хто любить мої твори і за твори любить мене; я відчуваю любов цих людей, хоча й не знаю їх особисто. Я настільки глибоко відчуваю це, що люблю їх навзаєм без потреби особистого знайомства, їхні серця перегукуються з моїм. Ось єдине, чого я прагну!

− Ви забуваєте про ваших численних ворогів! − сказав Лючіо, досі похмуро дивлячись на неї.

− Ні, не забуваю, − заперечила вона, − але я пробачаю їм! Вони не можуть завдати мені шкоди. Ні в кого немає влади принизити мене, доки я не принижу себе сама. Доки моє сумління чисте, жодне звинувачення не може зранити мене. Моє життя відкрите для всіх: люди самі можуть бачити, як я живу і що роблю. Я намагаюсь чинити обре; однак якщо хтось уважає, що я десь учинила погано, і якщо цю помилку можна виправити, я з радістю так вчиню. У цьому світі неможливо не мати ворогів: вони є в кожного, хто має незалежне становище, і люди, що не мають ворогів, зазвичай безлиці. Кожен, хто завойовує собі незалежність, мусить наражатися на заздрісну неприязнь сотень, які не можуть знайти навіть крихітного місця, куди поставити ногу, і тому програють у життєвій битві; мені їх щиро шкода, і коли вони говорять або пишуть про мене прикрі речі, я знаю, що лише гіркота і відчай керують їхнім пером, тож я з легкістю вибачаю їм. Вони не можуть ані зашкодити, ані завадити мені: річ у тім, що ніхто не може мені зашкодити або завадити, окрім мене самої.

Я чув, як зашелестіли дерева, хруснула гілка, і, зазирнувши крізь листя, я побачив, що Лючіо підійшов ближче до Мевіс. Легка усмішка грала на його обличчі, надаючи дивної ніжності та якоїсь надприродної ясності його гарним похмурим рисам.

− Чарівний філософе, ви майже як Марк Аврелій у своїй оцінці людей та речей! − сказав він. − Однак ви жінка, й у вашому тихому, спокійному житті бракує однієї речі − речі, від дотику якої втрачає силу філософія і сохне коріння мудрості. Кохання, Мевіс Клер! Кохання − відданого, палкого, шаленого кохання! Жодне серце не б'ється біля вашого, жодна рука не пестить вас. Ви самотня! Чоловіки в переважній більшості бояться вас; будучи вульгарними дурнями, вони воліють вульгарних дуреп; вони заздрять вашому проникливому розуму, вашій спокійній незалежності! Але що є кращим? Залицяння вульгарного дурня чи самотність − самотність душі, чиє пристановище − десь на вершинах гір, у товаристві самих лише зірок? Подумайте про це! Минуть роки, ви постарішаєте; з роками ви відчуєте гіркоту цієї самотності! Вас, без сумніву, здивують мої слова, але… я можу дати вам кохання − ні, не моє кохання, оскільки я не можу кохати; натомість я можу привести до ваших ніг шляхетних і гордих чоловіків із різних країн світу, і всі вони домагатимуться вашої руки! Ви самі оберете вашого нареченого… Та що з вами, чому ви так відсахнулися від мене?

Відступивши, вона з жахом дивилась на нього.

− Ви лякаєте мене! − промовила вона; її обличчя зблідло, а голос тремтів. − Такі обіцянки неможливі! Ви говорите так, наче ви − щось більше, ніж людина… Я вас не розумію, княже Ріманський, ви не схожі ні на кого з усіх, кого я будь-коли зустрічала, і…щось у моїй душі застерігає мене проти вас! Хто ви? Чому так дивно говорите зі мною? Пробачте, якщо я видаюсь вам невдячною…Але ходімте звідси: вже пізно, й мені холодно…

Вона захиталась й навіть ухопилася за гілку, щоб утриматись на ногах. Ріманський стояв нерухомо, похмуро дивлячись їй у вічі.

− Ви називаєте мене самотньою, − вела далі вона, опанувавши себе; у її ніжному голосі лунали патетичні нотки. − Ви вважаєте, кохання і шлюб − єдиний спосіб зробити жінку щасливою? Можливо, ви маєте рацію. Я не сперечатимусь. Однак я знаю багатьох заміжніх жінок − і я б не помінялася з жодною. Так, я мріяла про кохання; моя мрія не здійснилась, але я не нарікаю. Якщо на те Божа воля, щоб я провела свої дні на самоті, то я не ремствуватиму: моє усамітнення не є справжньою самотністю. Мій добрий товариш − праця; крім того, в мене є книжки, квіти і птахи, тож насправді я ніколи не буваю сама! І я певна: коли-небудь моя мрія про кохання здійсниться − якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Я вмію чекати!