Напівжорстока, напівлагідна усмішка світилася в його очах, коли він говорив, і знову мене охопило дивне почуття неприязні й страху до нього. А втім, наскільки миле було мені його товариство! Я мусив визнати: подорожувати разом із ним на борту «Полум'я» до Александрії було чудово. У матеріальному плані не лишалося бажати нічого кращого: на цій дивовижній яхті, яка неслася морем, ніби чарівний корабель, було все, що тільки могли винайти розум і фантазія. Деякі з матросів були майстерними музикантами, і тихими вечорами, коли сідало сонце, вони приносили струнні інструменти й тішили наш слух чарівними мелодіями. Сам Лючіо часто співав. Його могутній голос лунав, здавалось, над усім видимим морем з такою пристрастю, яка могла б змусити янголів спуститися з небес і слухати. Поступово моя душа почала просякатись цими уривками сумовитих, шалених, чарівливих мінорних мотивів, і я безмовно страждав. Мене охоплював непоясненний сум, передчуття лиха та ще якесь тяжке почуття, якому я заледве можу дати ім'я, − жахлива непевність мандрівника, який заблукав у дикій пустелі. Я терпів ці пароксизми душевної агонії на самоті, і в ці страшні пекучі миті мені здавалося, що я божеволію. Я ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим, і коли ми нарешті прибули до Александрії, я не відчував особливого задоволення. Місце було нове для мене, однак я не помічав новизни: все здавалося мені нудним, безбарвним і нецікавим. Тяжке, майже летаргічне заціпеніння скувало мої почуття, і коли ми лишили яхту в гавані й вирушили до Каїра, я не відчував жодної насолоди з подорожі й був байдужий до всього, що бачив.

Я лише почасти пробудився, коли ми найняли розкішну барку з почтом слуг і вирушили вгору Нілом. Оточена очеретами сонна жовта ріка зачарувала мене; довгі години я проводив, розпроставшись у гойдалці на палубі й споглядаючи безбарвні береги, хвилясті піски, зруйновані колони й понівечені храми померлих царств минулого. Якось увечері, коли великий золотий місяць, дивлячись із висоти на вікові руїни, плив по небу, я задумливо промовив:

− Якби тільки можна було глянути на ці стародавні міста, побачити їх у тому вигляді, як вони існували раніше, − які б дивовижні відкриття ми зробили! Наші сучасні дива цивілізації та поступу здалися б нам дрібничками! Я певен, що ми в наші дні лише наново відкриваємо те, що знали люди у старовину.

Лючіо вийняв сигару з рота й задумливо дивився на неї; потім, ледь усміхнувшись, глянув на мене.

− Хотіли б ви побачити яке-небудь воскресле місто? − спитав він. − Тут, саме на цьому місці, кілька тисяч років тому панував цар із жінкою − не з царицею, а зі своєю фавориткою, яка так само славилася зі своєї вроди та доброчесності, як ця річка − зі своїх плодоносних розливів. Цивілізація тут прогресувала велетенськими кроками, але з одним винятком: вона не переросла віри. Сучасні Франція та Англія перевершили стародавні культури у своєму презирстві до Бога та віри, у зневазі до божественних речей, у невимовному ласолюбстві та блюзнірстві. Цим містом, − і він махнув рукою в напрямку похмурого берега, де високі очерети похитувались над потворними уламками зруйнованої колони, − керувала передовсім сильна, чиста віра його народу, а правителькою була жінка. Царська фаворитка чимось нагадувала Мевіс Клер, обдаровану генієм; вона була наділена справедливістю, мудрістю, любов'ю, правдою та найшляхетнішою безкорисливістю; вона зробила це місто щасливим. Допоки вона була жива, тут панував земний рай; коли вона померла, слава цього краю померкла. Як багато може зробити жінка, якщо схоче! І як багато вона не повинна робити! Скільки пороків у її звичайному розбещеному способі життя!

− Звідки ви знаєте все те, про що розповідаєте мені? − спитав я.

− Зі старовинних книжок, − відповів він. − Я прочитав те, що сучасним людям нема коли читати. Ви маєте рацію: нове − це тільки старе, наново винайдене та наново відкрите. Якби ви зробили ще крок далі та сказали, що багато з теперішніх людських життів − лише продовження їхнього минулого, ви б не помилились. Тепер, якщо хочете, я завдяки своїй науці можу показати вам місто, що колись стояло тут. «Місто Прекрасне» − ось його назва у перекладі з прадавньої мови.

Я підвівся й глянув на нього зі здивуванням.

− Ви можете мені його показати?! − вигукнув я. − Але як виможете зробити таку неможливу річ?

− Дозвольте мені загіпнотизувати вас, − відповів він, усміхаючись. − Дослідники окультних справ, котрі всюди пхають свого носа, на щастя, ще не відкрили моєї системи гіпнозу; однак вона ніколи не зазнає невдачі. Я обіцяю вам, що під моїм навіюванням ви побачите не лише місто, але й народ.

Мою цікавість було збуджено; у глибині душі я палко прагнув випробувати на собі досвід навіювання, але не хотів цього виявляти, тож розсміявся із силуваною байдужістю.

− Згода! − сказав я. − Але не думаю, що ви зможете загіпнотизувати мене: у мене надто сильна воля. − Після цієї завваги я побачив похмуру посмішку на його вустах, тож поспішно додав: − Зрештою, можете спробувати.

Він відразу підвівся та зробив знак одному зі слуг-єгиптян.

− Зупини барку, Азімаше, − сказав він. − Ми залишаємось тут ночувати.

Азімах, показний на вроду єгиптянин у гарному білому вбранні, приклав руки до голови на знак покори та пішов віддавати розпорядження. За кілька хвилин барка зупинилась. Глибока тиша панувала навколо нас; місячне світло лилося на палубу, немов бурштинове вино; десь далеко, серед темних пісків, до неба здіймалась поодинока колона, так тонко вирізьблена, що в рельєфі можна було розгледіти обриси потворного обличчя. Лючіо досі стояв переді мною; нічого не говорячи, він пильно дивився на мене поглядом, сповненим таїни та меланхолії, і цей погляд, здавалось, пронизував і пропікав моє тіло. Мене зачарували його очі, як пташку зачаровують волошкові очі змії; я силкувався всміхатись і говорити щось несуттєве; утім, зусилля мої були марними, свідомість швидко покинула мене; небо, вода і місяць закружляли в карколомному вихрі; я не міг рухатись: моє тіло наче було прикуте до стільця залізними ланцюгами, і кілька хвилин я був зовсім безпорадним. Раптом мені здалося, що зір мій прояснюється, а чуття знову стають сильними та виразними… Я чув звуки врочистого маршу, і там, у світлі місяця в повні, з тисячами вогнів, які блищали з веж і бань, сяяло Місто Прекрасне!..

Я бачив величні будівлі, обширні, розкішні, гігантські; вулиці, залюднені чоловіками та жінками в білому та кольоровому вбранні, оздобленому коштовним камінням; квіти, що росли на дахах палаців, фантастичними петлями й гірляндами перекидаючись від тераси до тераси; дерева з розложистим гіллям, укритим густим листям; мармурові узбережжя, що задивлялися в річку; лотоси, які рясно росли внизу, біля берега… Сріблясті звуки музики долинали з тінистих садів і критих балконів; кожну витончену деталь мені було видно ясніше, ніж різьблення зі слонової кістки на ебеновому щиті. Якраз напроти місця на палубі корабля, де я стояв − чи мені ввижалося, що я там стояв, − у рухливій гавані тяглася широка вулиця, яка розгорталась у величезні сквери, оздоблені химерними фігурами гранітних богів і тварин; я бачив блискучі бризки численних водограїв та чув тихий, але настійливий гомін неспокійних людських мас, які юрмились на майдані, немов бджоли у вулику. Ліворуч я розрізняв велетенську бронзову браму, яку охороняли сфінкси; там був сад, і з його тінистої глибини до мене долинав жіночий голос, який наспівував дивний мотив. Тим часом звуки маршу, які найперше донеслися до мого слуху, лунали дедалі ближче, і вмить я побачив, як наближається великий натовп із запаленими смолоскипами та гірляндами квітів. Невдовзі з'явилися лави жерців у блискучому вбранні, оздобленому камінням, яке сяяло на сонці. Вони прямували до річки, з ними йшли юнаки й малі діти, а обабіч скромно виступали дівчата в білих запиналах, з вінками троянд, час від часу погойдуючи срібними кадильницями. За процесією жерців, між лавами рабів і слуг ішла царствена особа; я знав, що це був володар Міста Прекрасного, і мало не приєднався до оглушливих радісних вигуків, якими його зустрічали! За його почтом дівчата, увінчані лілеями, несли білий паланкін. Хто був у ньому? Яка найдорожча особа цієї країни? Мене охопило необорне бажання пізнати це. Я стежив, як білі ноші наближаються до пункту мого спостереження; я бачив, що жерці на узбережжі вишикувалися півколом. Цар був посередині, а галасливий натовп − навколо.