Брови його похмуро зсунулись; на мить він змовк, потім повів далі:

− Тепер дізнайся від мене, хто сплів павутиння, у якому ти так охоче заплутався. Твої мільйони були моїми. Той, по кому ти їх успадкував, був жалюгідним скнарою, людиною поганою до глибини душі. Примножуючи свої багатства, він збожеволів і заподіяв собі смерть у нападі безумства. Тепер він живе знову в іншій фазі існування і знає справжню ціну золота. Ти теж пізнаєш її.

Він підійшов на два кроки ближче, ще пильніше вдивляючись.

− Ти думав, що я твій друг, − сказав він. − Ти мав би вважати мене за ворога, позаяк той, хто лестить людині за її чесноти або потурає в її пороках, є найлютішим ворогом цієї людини. Я та мої послідовники стали служити тобі, і це було тобі вигідно. Ти нічого не розумів − ти, той, хто глузує з Надприродного! Ти мало думав про жахливих працівників, які творили чудеса на твоєму святі у Віллосмірі! Ти мало думав, що готували багату учту й розливали солодкі вина злі духи!

У мене вихопився приглушений стогін жаху. Я безтямно роззирався довкола, прагнучи відшукати глибоку могилу забуття і спокою, щоб упасти в неї.

− Так, − вів далі він, − свято відповідало духові часу. Товариство, що зажерливо наїдається, товариство сліпе й нечутливе, якому прислуговує пекельний почет! Мої слуги були подібні до людей − різниця між людиною та дияволом насправді дуже мала. Це було неперевершене збіговисько! Англія повинна вписати цю знаменну подію до своїх літописів!

Чиїсь зітхання й зойки навколо дедалі голоснішали; моє тіло трусилося, думки були паралізовані. Він знову звів на мене проникливі очі з виразом безмежного жалю, здивування і зневаги.

− Що за дивну істоту зробили з мене ви, люди! − сказав він. − Якими дріб'язковими людськими атрибутами ви мене наділили! Хіба ви не знаєте, що незмінна, але вічно мінлива субстанція вічного життя може прибирати мільйони мільйонів форм та водночас лишатись тотожною? Якби вічна краса, якою обдаровано всіх янголів, могла коли-небудь перетворитись на страхіття, яке гнітить спотворену уяву людства, − може, це було б добре: ніхто б тоді не взяв мене за товариша, ніхто б не любив мене! Але мій образ подобається всім; у цьому − мій фатум і кара. І навіть у людській подобі, яку я ношу, люди визнають мою перевагу. Його голос понизився до безмежного смутку.

− Будь-який гріх кожної людської істоти додає тягаря до моїх страждань і строку − до мого покарання; однак я мушу дотримувати своєї присяги щодо світу! Я заприсягнувся спокушати, робити все, аби знищити людство; але людина не заприсягалась піддаватися моїм спокусам! Вона вільна! Чинить вона спротив − і я йду геть; приймає вона мене − і я залишаюсь!

Зробивши ще кілька кроків уперед, він простяг руку; постать його зробилася вищою й величнішою.

− Ходім тепер зі мною! − сказав він тихим голосом, який звучав м'яко, але загрозливо. − Ходімо: цієї ночі завісу піднято для тебе! Ти мусиш збагнути, з ким ти так довго жив у мінливому повітряному замку життя! І в чиєму товаристві ти плавав небезпечними морями! Хтось, теж гордий і непокірний, як і ти, помиляється, однак, менше, ніж ти, бо визнає Бога за свого володаря!..

На цих словах почувся громовий удар; усі вікна з обох боків салону розчинились, і з них полилося дивовижне сяйво, ніби зі сталевих списів, обернених угору, до місяця… Майже знепритомнівши, я відчув, що мене хтось схопив і підіймає догори… Наступної миті я опинився на палубі «Полум'я» в полоні міцних незримих обіймів. Звівши вгору очі, зі страшним почуттям переконаності в душі, що запізно благати Божого милосердя, я побачив навколо себе крижаний світ − ніби сонце ніколи не світило над ним.

Грубі зеленаво-скляні стіни криги тиснули на судно звідусіль, тримаючи його між непохитними бар'єрами; фантастичні крижані палаци, вежі, бельведери, мости та склепіння своїми архітектурними обрисами та скупченням творили подобу великого міста. Округлий місяць, блідо-смарагдовий, глядів униз, осяваючи все холодним промінням; і проти себе, біля щогли, я побачив не Лючіо, але янгола!

Увінчана містичним сяйвом, що мерехтіло вогнистими зірками, велична постать височіла між мною та небом у місячному світлі. Суворе обличчя світилось блідим світлом; в очах відбивався невтоленний біль, невимовне каяття, несказанний розпач. Це були ті самі риси, які я так довго знав, − але осяяні небесним промінням та повиті серпанком вічної скорботи. Навряд чи тіло моє щось відчувало − лише душа, яка так довго спала, пробудилась і тріпотіла зі страху.

Поступово я почав помічати, що навколо мене є ще якісь постаті; роззираючись навколо, я бачив натовп істот із дикими обличчями; благальні погляди у жалісній агонії були звернені на мене, і бліді руки простягались до мене − радше з благанням, ніж із погрозою. Навколо потемнішало; потім простір освітився відблисками крил: велетенські крила яскраво-червоного полум'я почали розгортатись і простягатись угору, до скутого кригою судна. І він, мій ворог, що стояв, притулившись до щогли, також був оточений цими вогненними крилами, які, подібно до тонких пірчастих хмарин, осяяних яскравим призахіднім сонцем, вилися увсебіч від його темної постаті й тягайся вгору блискучим вінцем. Безмежно сумний і водночас безмежно солодкий голос порушив урочисту крижану безмовність:

− Рушай уперед, Амієле! Вперед, до рубежів світу!

Я поглянув у бік керманича. Невже це Амієль, якого я інстинктивно ненавидів, − ця істота з чорними крилами й змученим обличчям? Тепер я бачив його у справжній подобі − злого духа. Історія злочину була написана в його скорботному погляді… Яка таємна мука гризла його, мука, якої жоден смертний не може вгадати? Кощавими руками він рухав стерно; і, коли воно закрутилося, крижані стіни навколо нас почали ламатися з оглушливим тріскотом.

− Уперед, Амієле! − знову промовив великий печальний голос. − Уперед, туди, де ніколи не ступала людина; рушай на край світу!

Натовп істот зі страхітливими обличчями зробився щільнішим, полум'яні крила стали густішими, ніж грозові хмари, що їх розтинає блискавка. Зойки, крики, стогони й несамовиті ридання долинали звідусіль. Трощена крига під водою знову загуркотіла, немов землетрус, − і судно, звільнене від крижаних перешкод, рушило.

Голова моя йшла обертом, я перебував ніби в безумному сні; нахилившись уперед, я побачив, як падає прозора скеля; крижане місто захиталось у самісіньких підвалинах. Блискучі бельведери падали і щезали; вежі хилилися, розсипалися й зникали в морі; величезні крижані гори ламалися, немов тонке скло, сяючи зеленавим яскравим полиском у місячному сяйві; тоді як «Полум'я» мчало вперед, немов на сатанинських крилах його страхітливого екіпажу, прокладаючи крізь кригу собі шлях із гостротою шаблі й швидкістю стріли.

Куди ми неслися? Я не смів думати. Я вважав себе померлим. Світ, який я бачив, не мав нічого спільного з тим світом, який я знав. Мені здавалося, що я перебуваю в якійсь замогильній країні, таємниці якої мені судилося пізнати − пізнати, можливо, надто добре!.. Ми рухались уперед. Мій погляд був прикутий до величної постаті, яка стояла переді мною, − до цього янгола-ворога, чиї очі були страшними від вічної скорботи. Я стояв, пригнічений і вбитий, віч-на-віч із цим безсмертним відчаєм.

Зойки та крики змовкли; тепер ми неслися серед тиші. Незліченні трагедії, невисловлені сумні історії читались у німій красномовності жахливих облич, що оточували мене, й у виразному мовчанні їхніх страхітливих очей.

Невдовзі крижані бар'єри лишились позаду, і «Полум'я» ввійшло в тепле внутрішнє море, спокійне, як озеро, та блискуче, як срібло в яскравому місячному сяйві. Обабіч тяглися звивисті береги, багаті на розкішну рослинність. На віддалі я бачив невиразні обриси темних пишних пагорбів. Я чув, як маленькі хвилі плескались об невидимі скелі та дзюрчали на піску.

Чудові пахощі сповнювали повітря, шелестів легкий вітрець. Чи це був утрачений Рай − цей напівтропічний пояс, схований за країною криги та снігів? Раптом з темного розложистого дерева долинув пташиний спів; він був таким солодким, мелодія лилася з такою щирістю, що сльози набігли на мої втомлені очі. Чудові спогади налинули на мене; моя душа відчула й поцінувала радість життя − життя на освітленій благодатним сонцем землі. Випадковості життя, його втіхи, його дива, його благо − все це відразу здалось мені таким чудесним! О, якби повернути минуле, зібрати розсіяні перли втрачених миттєвостей, жити, як має жити людина, у згоді з волею Господньою та в братерстві зі своїми ближніми!.. Невідома пташка виспівувала, як дрізд навесні, навіть іще мелодійніше; без сумніву, жоден інший лісовий співак ніколи не співав і наполовину так гарно!