- Скоро - скоро злетяться, але вже з онуками вашими! ­утішив Володя господаря і той зразу ж блаженно посміхнувся і враз повеселішавши продовжив філософствувати про життя ­буття.

- У нас тепер усі стали жити непогано. Я ось вже два роки нікому милостиню дати не можу. Тому-то по святам і кормлю, І заправляю біднуватих, Іноземних студенті в безкоштовно. Так, зараз, скажу тобі по-секрету, але щоб це тебе, не дай боже, з пантелику не збило, можна свій робочій сертифікат просто здати в якусь преуспіваючу приватну фірму і лише числячись її службовцем отримувати мінімальну зарплатню і жити безбідно. (Взамін на ману небесну: суспільний стабільний заказ кількість робочих місць підлягала суворій регламентації і завжди дорівнювала кількості бажаючих працювати. )

- І хто крім нього, Володя поглядом указав на знаменитий відкритий лист[1], який у золоченій рамі висів на стіні за спиною хазяїна, - першим почав рух за ці реформи?! ­вигукнув Володимир у захваті і не ховаючись (Ірина Олексіївна пиво і шампанське до спиртних напоїв невідносила, а вважала чимось подібним квасу) наповнив високі келихи відмінним шампанським, природно, з "гербом" сім'ї Стогових на етикетці та ще і з ностальгічною зараз назвою "Три красуні". - А давайте, Аркадію Давидовичу, вип'ємо за цих великих людей стоячи?!

Господарю автокемпінга ця ідея прийшлася по душі. Він теж налив собі шампанського у келих. І довго не випускав із рук пляшку, ніжно поглядаючи на портрет своїх доньок.

- Імена давай! Давай імена первопроходців! - квапив Аркадія Давидовича у хмільних веселощах Володимир Манін і поки хазяїн їх перелічував ... ( тут кожен хто крім для себе (що є природно) і для усього українського народу (що є бажано) зробив хоч би крихітку добрих діл може сміло поставити і своє ім'я) стажер покачуючись, але стоячи уперше у житті пив за здоров'я і во усе благіє тих, кого раніше в народі інакше і не величали, як ненажерливою сволотою.

- А що там за галас у пресі про три залізничних ешелони з салом та два состави іменної горілки з особистих запасів громадян, які буцімто вирішили зібрати мешканці Західної України? - упавши на стілець і відчувши під собою рятівну опору, возвернув Володя розмову у попереднє русло.

- Та це нашим братам - слов'янам від нашого столу до їхнього на Новий рік гостинець!

- Молодці! Добре придумали. Але не розбазарюємо чи ми знову такою щедрістю народне багатство? - згадавши про сало стривожено запитав стажер.

- Та ти що здурів?! У нас зараз склади стратегічного призначення ломляться від надлишків. Гуманітарку розсилаємо тим хто просить і не просить. Ось я і думаю, що придумкуваті западенці, лишки із своїх власних комор і вирішили москалям збути. Не викидати ж! А ті теж добрі: у відповідь нам п'ять ешелонів ікри і риби пруть ...

- А як же з горілкою? - поцікавився Володимир весело. ­Що слабо?!

- Горілка у Росії ніколи не була та і напевне ніколи і не буде зайвою, - філософічне ізрік Аркадій Давидович. За це і випили і баєньки розійшлися.

…

Вперше за багато років залишившись з дружиною у двох (робітники і клієнти це вже інша річ) хазяїн автокемпінгу зненацька для себе став нудьгувати без доньок. (А може так просто створене наше батьківське серце і йому життєво-необхідно постійно вболівати і томитися за своїми близькими?!..)

Володя ж безпричинній своїй нудьгі не знаходив пояснення.

І тепер його вже не радували ні застільні "розваги", ні робота в автомайстернях, ні навіть наполегливі запрошення шикарних дам. Для яких, після настання у країні відносного благоденствія, переспати з шофером стало чимось подібним спортивному хобі. (Любовні послуги Володі вони вже були готові надавати і безкоштовно, а то і приплатити, але хлопець від "нічних метеликів" тепер шарахався як чорт від ладану. Мабуть тому - що не було у цих відносинах почуттів, а лише якась механічна відкачка статевого надлишку.)

А може усе це від того, що стали ночами усе частіше частіше снитися йому завзята "вершниця" та ... яблука.

Але теперішнє життя мабуть і вправду стало незвичайним. (Наприклад, зараз у пресі на повному серйозні мусировалося питання про збалансованість величини єдиного податку на прибуток з особистими побажаннями самих плательщиків. Це що ж виходить? Скільки захочу - стільки і заплачу?! .. )

Правда ось погода поки що людям була ще не підвласна.

Та і то, як колись розповідав Володі Аркадій Давидович чи то казку, чи то бувальщину, що буцімто наша вітчизняна наука крокуючи зараз семимильовими кроками вперед, винайшла прилад дозволяючий визивати дощ.

Вирішивши провести експеримент і в одному селі роздали усім жителям по даному винаходу. А дія у-цієї дивотехники проста: з'явилася хмарка над твоїм подвір'ям, бабахнув у неї із приладу, зовні напоминаючим мисливську рушницю, дощ тут же 1 пролився на твій город. Благодать і радість.

Та виявилося не усім. Бо в тому селі таке зчинилося?!

Сусіди із-за дощу усі пересварилися і ночами перестали спати. Вартуючи, щоб першому хмари перехопити. Вчені подумали ­порадились і вирішили до пори випробування відкласти, а сам винахід суворо засекретити. Так як видно не прийшов поки що ще час нам їм користуватися. Не доросли, поки що не доросли.

Так що осінні дощі лили і лили, а любовні муки Володі душу томили і томили.

Але як у хмарах, так і в житті бувають просвіти.

І одним похмурим жовтневим ранком шикарний спортивний автомобіль в'їхав на приватну автостоянку Аркадія Давидовича.

І спалахнуло сонце нараз і сон обернувся в яв.

Але не зразу Володя повірив очам своїм, а довго - довго дивився радісно - вистраждано в бездонну синь світившуюся взаємністю.

- Нарешті я тебе пізнав! Ти ж бо Зоя Данич!! - щасливо вигукнув наш герой буденного життя і заключив прекрасну даму у свої палкі обійми.

- Мовчи - мовчи, - і підхопив возлюблену на руки. Але жінці (коли вона цього не хоче) не можливо затулити рота навіть поцілунком.

- А я вже придивилася одне чудесне фермерське господарство! І нам з тобою, запросто, можуть дати безвітсокову позику на його придбання, - з гортанним сміхом перелилося зверху униз. - Уявляєш, там є чудовий сад, а які там груші і яблуні високі ...

Одного зимового вечора на київських пагорбах молода неня катала на санчатах своє маленьке дитятко.

- Про що мріють зорі? - зненацька запитав невгамовний хлопчисько високо задерши голову та вдивляючись у діамантове мерехтіння небес.

- Вони мріють, щоб усі люди були щасливими, - і на мить не замислившись з материнською ніжністю в голосі відповіла молода жінка.

Вересень 2003 р

Анатолій Рогаль

[1] Цей лист був присланий на телебачення в редакцію супер - шоу "Моя думка така" і як більшість, неординарних тверджень (і тому не збагненних для інших) закономірно попав в кошик для сміття. Але на щастя він вершив що купу "глядацьких симпатій". І в ту доленосну мить в кімнату завітала автор і ведуча програми. Вона як раз доїдала кусочок "ексклюзивного" торта: презент начальству від якоїсь іменинниці. І поки вуста шефа робили свою повсякденну справу з холеного пальчика суто механічно (тим що підвернулося під руку) було витерто залишок крему. А очі платинової блондинки (відомої в вузькому колі як міс Усе) при цьому - професійно по звичці пробігли уздовж наче виделкою нашкрябаних рядків: " ... державний устрій - це вже е суспільне об’єднання, але примусове, а може ж добровільне було б набагато краще?! І чи має цей суспільний лад на основі державного устрою в нашій наново створеній країні якесь законне юридичне підґрунтя?! Я, наприклад, та і всі члени моєї родини такої злагоди ніколи не давали ... "

Так почалося економічне Відродження, бо цей лист став наріжним каменем нового суспільного ладу і першого грудкою землі на домовину державності. А автор? На жаль, він зостався невідомий, бо і прізвище, і адреса залишилися на конверті, який на жаль, так і не знайшли. І попри всі заклики вдячних співвітчизників він так і не відгукнувся. А чому відкритий? Та тому що його таким знайшли ...