Чак Палагнюк

Прокляті

Життя коротке. Смерть — назавжди.

Розділ перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я тільки-но прибула сюди, до Пекла, хоч і не через свою провину — коли не враховувати передоз марихуани. Мабуть, до Пекла я потрапила тому, що я товста — справжнісінька свинюка. І ще: коли до Пекла кидають за низьку самооцінку, то я тут саме з цієї причини. Шкода, що я не можу збрехати і розповісти тобі, що насправді я худорлява білявка з величезними цицьками. Але повір: розтовстіла я через дуже поважні мотиви.

Для початку дозволь розповісти тобі про себе».

Як можна найкраще передати відчуття того, що ти померла…

Так, слово «передати» у такому значенні мені знайоме. Я ж мертва, а не розумово відстала.

Повірте: роль уже померлого набагато легша, ніж роль умираючого. Для того, хто може довго-довго дивитися телевізор, не вимикаючи його, це взагалі дурничка. Насправді, дивитися телевізор чи мандрувати Інтернетом — така собі репетиція перебування у стані смерті.

Найкраще я можу передати відчуття смерті, коли порівняю його з тим, як моя мама завантажує ноутбук і уривається до системи контролю нашого дому в Масатлані чи Банффі.

«Дивись, — казала вона, повертаючи ноутбук екраном до мене. — Сніг іде». На екрані, що ніжно світився, я бачила інтер'єр нашого дому в Мілані, а саме — вітальню, за великими вікнами якої падав сніг; а моя мама, за тисячі кілометрів звідти, натискала сполучення клавіш Ctrl, Alt і W і повністю розкривала завіси. Натискаючи клавіші Ctrl і D, вона за допомогою універсального пульта пригнічувала світло, і ми обидві сиділи, у потязі чи взятому напрокат лімузині, чи орендованому реактивному літаку, і милувалися чудовим зимовим пейзажем у вікнах порожнього будинку, зображеного на екрані комп'ютера. Натискаючи клавіші Ctrl і F, вона розпалювала камін, і ми слухали мовчазне падіння італійського снігу та потріскування полум'я через аудіомоніторинг системи безпеки. Потім матінка просто з клавіатури заходила до системи нашого будинку в Кейптауні. Після цього — підключалася до системи будинку в Брентвуді. Вона могла водночас бути скрізь і ніде конкретно, блукаючи десь над заходом сонця та листям дерев повсюди, окрім того місця, де вона насправді знаходилась: у кращому випадку — вартова. У гіршому — вуаєристка.

Матінка могла провести за ноутбуком півдня, просто роздивляючись порожні кімнати, повні меблів. Трохи підправити термостат тут. Вимкнути світло там, обрати ідеальну гучність ніжної музики — свою для кожної кімнати. «Нехай грабіжники собі мізки зламають», — казала вона мені. Перемикала камери спостереження і дивилась, як покоївка-сомалійка прибирає наш будинок у Парижі. Нахилившись над екраном монітора, зітхала й промовляла: «Мої крокуса в Лондоні вже квітнуть…»

Миттєво з-поза сторінки «Бізнес» газети «Таймс» лунав голос батька, що зауважував: «Правильна форма множини — „крокуси“».

Інколи після цього матінка хіхікала і вдаряла по клавішах Ctrl і L, замикаючи покоївку у ванній кімнаті, перебуваючи при цьому на відстані у три континенти звідти — просто тому, що їй здалося, ніби кахлі недостатньо ретельно вимиті. Для неї це був трохи жорстокий, але веселий жарт. Вплив на оточення, коли фізично вона присутня в іншому місці… Заочне споживання. Все одно як спромогтися того, щоб шлягер, записаний на платівку кілька десятиліть тому, лунав і лунав собі у мізках китайського робітника майстерні з потогінною системою — робітника, з яким тобі ніколи не зустрітися. Так, це влада, але влада безглузда й безсила.

На екрані комп'ютера покоївка ставить вазу з тільки-но зрізаними півоніями на підвіконня нашого дому в Дубаї, а мама шпигує за нею через супутник і прикручує кондиціонер через бездротовий зв'язок, кількома натисканнями на клавішу, виганяючи жар геть із кімнати, і виморожує будинок, цю одну-єдину кімнату, створюючи температуру, як у холодильнику, чи як на вкритому снігом схилі, витрачаючи величезні суми на фреон та електрику тільки для того, щоб кляті, хоч і гарненькі, рожеві квітки вартістю не більше десяти баксів простояли у вазі на один день довше.

Ось на що це схоже — бути мертвою. Так, я дуже добре розумію, що таке «відсутність». Мені тринадцять, і я не дурна — і мертва, так кому, як не мені, розуміти, що таке «відсутність»?

Бути мертвою — це ядро поняття «подорожувати порожнем».

Я мертва — а «мертва» означає безперервно, двадцять чотири години на день, сім днів на тиждень, триста шістдесят п'ять днів на рік… навічно.

Краще вам не знати, як це — відчувати, що із тебе викачують кров — геть усю. Мабуть, мені не варто навіть повідомляти вам про те, що я мертва — адже тепер, безперечно, ви відчуваєте себе набагато кращими за мене. Навіть товстуни вважають себе кращими за мертвих. І тим не менш, ось воно: моє Огидне Визнання. Я розколююсь і зізнаюсь. Розкрила усі таємниці. Я мертва. Тільки не використовуйте це проти мене.

Так, усі ми здаємося одне одному трохи таємничими й абсурдними, але ніхто не виглядає більш чужим, ніж мрець. Ми здатні вибачити незнайомці її схильність прийняти католицизм чи брати участь у гомосексуальних актах, але не її підкорення смерті. Ми ненавидимо ренегатів. Умирання гірше алкоголізму чи героїнової залежності, воно здається нам найгіршою слабкістю, а у світі, де люди звинувачують тебе у лінощах, коли ти не голиш ноги, перебування серед померлих видається найстрашнішою плямою на репутації.

Наче ти просто втекла від життя — просто не змогла докласти зусиль для того, щоб жити на повну. Ти боягузка! А коли ти й товста, і мертва — то це вже подвійна ганьба!

Так, це нечесно, але навіть коли ви відчуваєте до мене жаль, мабуть, водночас ви вважаєте себе з біса крутими, адже ви живі і, безперечно, просто зараз сидите із повним ротом та жуєте якусь бідолашну тваринку, що мала нещастя жити трохи нижче вас на харчовому ланцюжку. Я вам все це розповідаю не заради того, щоб викликати співчуття. Мені тринадцять років, я дівчинка і я мертва. Звати мене Медісон, і ваше дурнувате принижуюче співчуття — останнє, що мені потрібне. Так, це нечесно, але так уже чинять люди. Коли ми вперше бачимо якусь людину, підступний тонкий голосочок у нас в голові каже: «Можливо, я очкарик, чи товстун, чи дівчина, але принаймні я не гей, чи негр, чи жид». Тобто: може, я ось така, яка є, але принаймні в мене вистачає здорового глузду не бути тобою. Саме через це я намагаюся навіть не згадувати про те, що мертва, бо геть усі вважають себе набагато кращими за мерців — навіть мексиканці та хворі на СНІД. Це нагадує мені ситуацію в сьомому класі: коли ми проходили Олександра Великого на уроці з «Великих історичних постатей», то весь час думали про одне: «Якщо Олександр був таким хоробрим, і розумним, і… Великим, то… чого ж це він помер?»

Так, я знаю слово «підступний».

Смерть — це Єдина Велика Помилка, яку жоден із нас НІКОЛИ не планує зробити. Ось чому ми їмо хліб із висівками та робимо колоноскопію. Ось чому ми приймаємо вітаміни та здаємо гінекологічні мазки. Ні, звичайно, ви до цього «ми» не входите — оскільки ви збираєтеся жити вічно, і це ще одна причина для того, щоб відчувати себе набагато кращими за мене. Ну ж бо, тримайтеся такої думки й далі. Ви можете і далі обмазуватися засобом від засмаги й мацати себе, шукаючи перші прояви пухлин. Не дайте мені зіпсувати Великий Сюрприз.

Але, чесно кажучи, коли ти мертва, то, мабуть, навіть безпритульні чи розумово відсталі відмовляться помінятися з тобою місцями. Тобто тебе будуть жерти хробаки. Це наче порушення усіх твоїх прав громадянина відразу. Смерть треба було б поставити поза законом, але чомусь організація «Міжнародна амністія» ще жодного листа не написала, де б вимагала припинити це беззаконня. Жодні рок-зірки не кооперуються для випуску хітових синглів, весь прибуток з яких має піти на те, щоб урятувати саме моє обличчя від того, щоб воно стало обідом для хробаків.