Демон питає:

— Чи треба дозволити жінкам займати офіційні посади? Володіти нерухомим майном? Керувати автомобілями?

Час від часу він нахиляється над поліграфом і дряпає фломастером нотатки поряд із хвилястими лініями на смужці паперу, що розмотується.

Ми примандрували сюди, до штаб-квартири Пекла, тому, що я вирішила подати апеляцію. Причина цього вчинку проста: коли засуджені вбивці можуть десятиліттями перебувати в камері смертників, вимагаючи дати їм можливість скористатися послугами юридичних бібліотек та безкоштовних адвокатів, пишучи короткі виклади справи тупими кольоровими олівцями і залишками простих олівців, то буде тільки справедливо, якщо я спробую апелювати проти власного вічного терміну.

Таким самим тоном, яким питає касир у супермаркеті: «Пакет давати?», чи продавець фаст-фуду: «Картоплю брати будете?», демон цікавиться:

— Чи ти незаймана?

З минулого Різдва, коли мої руки примерзли до дверей гуртожитку, і мені довелось відривати більшу частину зовнішнього шару шкіри, вони ще не до кінця загоїлися. Лінії, що перетинають мої долоні, лінія життя та лінія кохання, майже стерлися. На кінчиках пальців ліній теж майже не видно, а шкіра, що наросла на них, стягнута й чутлива. Мені боляче схрещувати пальці, запхавши руки в кишені, але все, що я можу робити, це сидіти отак, зраджуючи батьків, зраджуючи свою стать і політичні погляди, зраджуючи саму себе лише для того, щоб розповідати знудженому демону те, що, як я сподіваюсь, являє собою ідеальний набір пустих балачок. Коли хтось і заслуговує на вічність у Пеклі, то це я.

Демон питає:

— Чи підтримуєш ти відверто негідні дослідження, котрі використовують стволові клітини ембріонів?

Я виправляю помилку, що він її зробив:

— Не «котрі», а «які».

Демон питає:

— Чи порушує прекрасну волю Господа самогубство, скоєне за допомогою лікарів?

Демон питає:

— Чи підтримуєш ти очевидну істинність Теорії Розумного початку?

Голки малюють відбитки кожного удару мого серця, частоти дихання, кров'яного тиску, і демон чекає, доки моє тіло зрадить мене, аж раптом він питає:

— Чи знайома тобі агенція «Вільям Морріс»?

Мимоволі я трохи розслабляю руки, припиняю схрещувати пальці і брехати:

— А чому… так.

А демон відриває очі від поліграфа, посміхається і зазначає:

— Саме вони представляють мене…

Розділ тринадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не думай, що я дуже скучила за домівкою; але останнім часом я часто згадую свою родину. Це зовсім не означає, що я критикую тебе чи ставлю під сумнів казковість Пекла. Мене просто охоплює легка ностальгія».

На мій останній день народження батьки заявили, що ми їдемо до Лос-Анджелеса, де мама мала вручати нагороду на якомусь шоу. Мама наказала своєму особистому помічникові придбати аж ніяк не менше тисячі мільйонів позолочених конвертів і покласти до них шматочки цупкого паперу. Все, що мама робила минулого тижня, це тренувалась відкривати ці конверти, витягувати звідти шматочки картону і промовляти: «Приз Академії за найкращий фільм отримує…» Щоб заодно потренуватися стримувати сміх, мама попросила мене написати на папері назви фільмів, такі як «Смокі та бандит II», «Пила IV», а також «Англійський пацієнт III».

Ми сидимо на задньому сидінні лімузина, що везе нас із аеропорту до готелю в Беверлі-Хілз. Я сиджу на відкидному сидінні попереду мами, щоб вона не бачила, що саме я пишу. Потім я віддаю карточку її помічнику, а той ховає шматочок паперу в конверті, ставить печатку із золотої фольги та вручає результат мамі, яка має його відкрити.

Ми не зупинятимемося в «Беверлі Уілшир», бо саме там я намагалася змити в унітаз бідолашного котика на ймення Тигр, так що їм довелось викликати сантехніка, аби прочистити половину туалетів у готелі. У наш будинок в Брентвуді ми також не поїдемо, оскільки ми затримаємося в місті не більше як на сімдесят дві години, а мама не впевнена, що ми з Ґораном не перевернемо там усе догори дриґом.

На одній карточці я пишу таке: «Помста Поркі». На іншій пишу: «Перемогти за будь-яку ціну». Коли я пишу: «Жах на вулиці В'язів: Фредді мертвий», то питаю маму, куди вона поклала мою рожеву блузку, ту, зі зборками.

Відкриваючи конверт, мама питає: «А ти дивилась у стінній шафі в Палм-Спрінґз?»

Татка в машині немає: він залишився наглядати за роботою над нашим літаком. Чи це жарт, я навіть не берусь гадати, але тато хоче змінити весь дизайн нашого приватного літака «Лір» так, щоб інтер'єр складався з органічних цегляних і дерев'яних перекладок з гачками, зробленими вручну, а підлога була викладена сучкуватими сосновими дошками. Вся ця деревина мала достатньо довгий час вирощуватися амішами. Еге ж — все це мало вміститися у літаку. Щоб прикрити підлогу, він натягнув матусині сукні від Версаче і Дольче з останньої колекції на якийсь тибетський ткацький верстат для килимів і назвав це «повторним використанням». Літак мав бути прикрашений фальшивими камінами, де горять фальшиві дрова, і канделябрами з оленячих рогів. Звичайно, і цегла, і деревина насправді зроблені зі шпону; але намагаючись піднятися в повітря, літак все одно спалюватиме цілий денний видобуток динозаврячого соку, що його видобуває Кувейт.

Ласкаво просимо до початку нового циклу медійної слави. Вся ця плутанина й метушня заради того, щоб виправдати їхню появу на обкладинці журналу «Аркітекчурал Дайджест».

У мене за спиною мама відкриває черговий конверт і каже: «Цьогорічну нагороду за найкращий фільм отримує…» Вона дістає з конверта карточку, сміється і каже: «Меді, як тобі не соромно!» І демонструє карточку Емілі, чи Аманді, чи Еллі, чи Дафні, чи БУДЬ-КОМУ, хто цього тижня слугує їй особистим помічником. На картоні написано: «Піаніно II: Напад пальця». Але Емілі, чи Одрі, чи хто там іще — жарту не розуміють.

Добра новина полягає в попередній умові, яка полягає в тому, що для нас із Ґораном надто велика честь — супроводжувати старих на церемонію. Отже, поки матуся стоятиме на сцені, намагаючись не порізатися папером чи голосно розсміятися через те, що їй доводиться віддавати «Оскар» людині, яку вона ненавидить, Ґоран має доглядати мене в готелі. Зупинись, серце, що вистрибує з грудей. Формально, оскільки Ґоран знає англійську не так добре, щоб замовити собі платний кабельний порноканал, це я наглядатиму за ним. Але ми повинні разом дивитися церемонію нагородження по телебаченню, щоб потім сказати мамі, чи варто їй погоджуватися вручати нагороди і наступного року.

Ось навіщо мені потрібна рожева блузка: аби справити на Ґорана враження. Я вмикаю ноутбук матусі, натискаю Ctrl+Alt+S і користуюсь камерами системи безпеки, щоб оглянути шафу в спальні у Палм-Спрінґз. Перемикаю на камери в Берліні і перевіряю спальню там.

«Поглянь у Женеві, — пропонує мама. — Накажи покоївці-сомалійці переслати її тобі з кур'єром».

Я натискаю Ctrl+Alt+G. Натискаю Ctrl+Alt+B. Перевіряю шафу в Женеві. Шафу в Берліні. В Афінах. У Сінгапурі.

Чесно кажучи, скоріше за все, саме через Ґорана ми з ним не йдемо цього року на церемонію вручення «Оскара». Занадто великі шанси на те, що коли камери дадуть крупним планом нас, дітей Спенсерів, Ґоран буде позіхати чи колупати пальцем у носі, чи хропти, осівши в темно-червоному кріслі, а з кутка його чуттєвих, повних губ витікатиме слина. Все це давня і неважлива справа, але який би лакей не виконував пошук дітей, які потенційно підходитимуть для всиновлення, він чи вона напевно втратили роботу через те, що включили Ґорана до списку. Мої батьки фінансують благодійний фонд, який головним чином дає роботу мільярду агентів з реклами, що готують прес-релізи, де оспівують щедрість мого батька. Так, вони можуть пожертвувати тисячу доларів на будівництво школи зі шлакобетону в Пакистані, але потім вони заплатять півмільйона за документальний фільм про цю школу, за прес-конференції, командировки для журналістів, і взагалі за те, щоб геть увесь світ дізнався про їхню доброчинність. На першій же фотосесії Ґоран усіх розчарував: він не проливав сльози щастя перед камерами, а також не називав своїх нових опікунів якось більш ніжно, ніж «ці містер і місіс Спенсер».