– Ти позначений. Мушу обдарити.
Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею, Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?
Відчуття хутора й світу
Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі Згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до Почаєва ходили. Ну, і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу, Сильно, Пехи, Положево навідувалася, зазвичай пішки, рідко на возі. Може, й ще десь була, про те не відаю.
Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому. Зрештою, можна сказати, що вона мала свій власний космос.
Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:
– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.
– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.
– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.
– Якби Бог людей ни жалів, то хіба дав би на таку красу подивитися? Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і Божий знак на нім і той самий, і гинчий! Як щось у тебе пропадає – худобина ото загинула – то не за тим жалій, що добра нима, а за тим, що живе пропало.
– Малою питала: а хто то зірки на небі увечері запалює? Бог, казали мама. А я, мала: як то він успіває тико-во багацько засвітити? І то ж кожнісінького вечора. А мама Пріська, бувало: цить-но, а то Бозя почує, нагнівається й ще темніше стане. Ну, я принишкну, бо ж страшно без зірочок зустатися. А потому гадаю собі: як Бог мене таку маленьку почує, то подумає: воно ж мале, дурне, нащо його слухати? А коли слухає, то й пташку чує? І вийшла надвір, зорі таки світять, і чую: соловейко співає. Й так мені втішно на серці: я, маленька, чую, як то гарно тьохкає тая пташка, а десь там Боженько тоже соловейка слухає. Послухала, вернулася до хати, а мама питають: де ти була, Палазю, ой, чого ж така заплакана, геть щоки в сльозах? А й низчулася, що то як соловейка разом із Боженьком слухала, то сльози текти почали.
– Кажуть, зимля кругла, а я так думаю, що коли так, то, може, Бог неї на долоні тримає? Бо інакше б вона кудись котилася й котилася, а люди падали й падали б.
– Часом чути, як хтось далеко-далеко ни то плаче, ни то співає ци до себе кличе, так далеко, що аж на тім боці неба.
Повитуха-бабниця
Бабуся була знаною в селі (і не тільки у своєму) повивальницею (повитухою). Правда, по-місцевому, по-поліськи, то називалося – бабити. Під цим малося на увазі – приймати пологи, перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд, дійство-з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. Ну, а жінку таку звали бабниця. Знали, що бабниця Палажка не просто приймає пологи, не просто перерізає пуповину, не просто дає дитинку в руки матері чи кладе їй на груди теплу й живу істоту, а при цьому промовляє заповітні слова, від яких і дитина перестає репетувати, налякана першим знайомством із цим незатишним світом, і мати також швидко приходить до тями і, як казала одна односельчанка, «наче засвічується».
Те, що прочитаєте нижче, я почув частково од бабусі, частково од мами (на жаль, вже теж покійної), частково від жінки, в якої бабуся бабила.
Пелагея готувала себе до бабиння. Казала, що передчувала, кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явитися на світ. Молилася, постилася і (цікаво й зворушливо) вдягала в ті дні світліший одяг.
Брала з собою на бабницю материнку, любисток, медівник і траву, яку називала лісниця живуща. Казала, що дух їхній сприяє, аби пологи були легшими.
Подумки промовляла при появі дитини молитву: «Зроби, матінко Божа, цеє дитятко цвіточком, який вбирає сонце, росу і дух Божий невловимий».
Матері казала: «Дитя перші три-штири мінути ваші думки чує. У світ з собою візьме. То перша блискавка, що їй путь осіяє».
– Мені теї слова здавалися дивними, якимись зумисними, а потому пойняла, що тітка Палажка знала щось таке, що нам не було дано, – то слова жінки, що у неї бабила бабуся.
Зараз я міркую про велику силу думки, а отже, підсвідомого в житті. Бабуся це відчувала, знала про це? І згадую біблійне: «Всіляке таємне стане явним». І далі бабусі Пелагеї: «Ти ще тільки зле подумала, а вже гаддя в лісі заворушилося».
Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має робити жінка, звівшись на ноги після пологів:
– Подивися, ци хата заметена, як ни була, попроси, хай хтось теє зробить;
– Глєнь у вікно, навіть як вечір ци ніч надворі, шукай зірку або квітку;
– Зведи очі до образу Божого;
– Подєкуй матері, що тебе народила;
– Душа дитяти, що в хрещенні з’явиться, за тобою слідкує.
Звісно, тепер пологи приймають професіонали-лікарі, але чи не зводиться все до механічного, сказати б, процесу? З акту появи нової людини зникає душа, духовність, може, тому так багато травм, каліцтв, діти народжуються з вадами, що впливають на все подальше життя?
І нарешті ще один момент. Бабуся розповідала, що було кілька випадків, коли народжувалися мертві діти. Точніше, не мертві, а ті, що не закричали одразу, не подали ознак життя. Одним із таких був автор цих рядків. Коли в мами пізнього осіннього вечора розпочалися перейми, тато був відряджений з нашого Кусого хутора в село. Бо, за традицією, приймати пологи могла й мати породіллі чи сестра, а от бабити, проводити завершальну частину дійства могла тільки спеціально запрошена бабниця – жінка з іншої сім’ї. І тато поночі почимчикував у село, до нашої родички баби Наталки. Потім із гумором розповідав, як кілька разів потрапляв у болотяні пастки, як поспіхом із кладки зісковзнувся, отож прийшов у Кузли, куток, де жила баба Наталка, геть із замоченими ногами. Назад ішли удвох, а що ніч була темна, хмарна, до того ж вітряна, то хоч стежки були знайомі (від хутора до села – два кілометри), то теж обоє позамочувалися. Баба Наталка встигла на той час, як пологи вже почалися. Обоє й приймали дитя, яке не закричало.
– Господи, мертве, – зойкнула породілля, моя мама Оксана.
– Без паніки, – наказала баба Наталка.
І обоє бабусь (а їм тоді тільки трохи за п’ятдесят перейшло) взялися, кажучи по-сучасному, масажувати груди, серце новонародженого, а бабуся Палажка – вдихати повітря через ротик. І хлопець зарепетував, розриваючи повітря й ті хвилини, що поздавалися мамі вічністю.
Мені здається, я бачу, як стоять коло дерев’яного ліжка двоє жінок, що боролися за моє життя – статна красуня бабуся Наталка і невеличка, та завжди мовби сповнена якогось незримого сяйва бабуся Палажка. Царство їй небесне й велика подяка.
Бабуся згадувала ще одні такі пологи, коли – тепер уже дівчинка – не закричала одразу. І вона теж масажувала, дихала в рота. І вже охопив відчай, поклала поруч себе, щоб передихнути. Й тут почула слабенький поштовх, як виявилося, то ворухнула ніжкою новонароджена.
– Молода я тоді була бабниця, чуть з ума не зійшла од розпачу, – згадувала бабуся. – А як побачила – заворушилося дитєтко – світ раптом посвітлішав. І дитє ни заплакало, а заспівало, так мині здалося.