— Та знаю я таких, — відповіла вона. — Ні, звісно ж, у нас є й інакші придурки — спортсмени, готові вийти на поле з поламаними кістками і порваним сухожиллям, аби лишень не підвести команду. Не хочуть сидіти на лаві запасних, бо їм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати їм, що це може занапастити всю їхню подальшу кар’єру. Ну а це була Міс Трохи-Сопливий-Ніс, — вона різко повернула голову до вікна, і Луїс побачив ту саму попечену сонцем дівулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожитків. Під час обстеження вона виглядала так, наче жити їй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво і легко, звабливо похитувала стегнами і кокетувала.

— Типова студентка-іпохондрик, — додала Чарлтон і кинула термометр у стерилізатор. — Цього року ми ще разів із двадцять побачимо її у нашому відділі. Її візити частішатимуть перед кожною сесією. Ну а перед випускними іспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неї мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти іспитів — тих, де безхребетні викладачі дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такі хитруни завжди хворіють, коли знають, що іспит матиме вигляд об’єктивного тесту, а не суб’єктивного есе.

— Щось ми з вами сьогодні надто цинічні, — спантеличився Луїс.

Вона підморгнула і легко посміхнулася:

— Не беріть це надто близько до серця, докторе. Не варто.

— А де зараз Стівен?

— У вашому кабінеті. Відповідає на листи і намагається розібратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоціацією Блакитного Хреста і Блакитного Щита[46], — пролунало у відповідь.

Луїс включився в роботу. Попри цинізм Чарлтон, він почувався комфортно.

Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли він наважився знов думати про це), він сказав би, що Жах розпочався саме тоді, о десятій ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межі смерті, Віктора Паскоу.

До десятої години все було тихо й мирно. О дев’ятій, через півгодини після приходу Луїса на роботу, в його кабінет завітали дві «карамельки»[47], які прийшли на першу зміну. Луїс пригостив їх кавою з пончиками і хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про їхні службові обов’язки, а також не менш важливі неслужбові обов’язки медсестри. Потім за дівчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила їх з кабінету Луїса, почулося її запитання: «У когось із вас є алергія на лайно чи блювоту? Бо їх тут буде вдосталь».

— О Боже, — буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.

Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, — скрушно мовив Стів Мастертон, — кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати «Комплект обладнання для пересадки серця», приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:

— Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!

Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом — гучний ляпас і слова Чарлтон:

— Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах — огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.

По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм[48]. Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса[49]. Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…

— Закрийте штори! — гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.

Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:

— Ану бігом, дівко!

Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.

— Принести ноші, докторе? — запитала Чарлтон.

— Несіть, якщо від них буде користь, — відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. — Я ж іще навіть оглянути його не встиг.

— Ходи сюди, — покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.

Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:

— Ох…

— Так, саме «ох»… Ходи сюди! — вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.

Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.

Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз — єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.

Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса[50], виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.

— Викличте «швидку»! — крикнув він Мастертону.

— Луїсе, «швидка»…

— О Боже! — ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: — Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?

Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований — а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:

— Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.

Крід намагався швидко придумати план дій:

— Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!

Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак — накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, — все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.

Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі — блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, — тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.

Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.