За чверть до десятої вона побажала всім добраніч і лишила Луїса сам на сам з Джадом. Старий замовк і, здавалося, займався лише розгляданням кілець диму від цигарки — як дитина, що слідкує за обертанням «стовпчика перукаря[93]», аби з’ясувати, де закінчуються смуги.

— Стенні Б., — м’яко промовив Джад. Старий прокліпався і, здавалося, трохи прийшов до тями. — Еге ж, усі в Ладлоу та його околицях — Бакспорті, Проспекті та Оррінгтоні — називали його Стенні Б. Коли вмер мій пес Спот, у 1910-му — я маю на увазі, коли він вперше вмер, — Стенні вже був старим і трохи божевільним. Були тут й інші люди, які знали про могильник мікмаків, та я почув про нього само від Стенні Б. А він бо’ дізнався від свого батька, а той — від діда Стенні. Усе сімейство було чистокровними канадськими жабоїдами.

Джад розсміявся і відпив трохи пива.

— Досі чую, як він кумкав своєю ламаною англійською. Ми з ним стрілися на стайні, яка колись була на трасі № 15 — направду тоді вона звалася дорогою з Бенгора до Бакспорта — якраз на місці заводу «Орінко». Спот ще не був мертвим, але вже дихав на ладан, і батько послав мене купити для ціп’яток корму, яким торгував старий Йоркі. Та нам того корму було треба, як корові сідло: я добре знав, чому батько послав мене туди.

— Він хотів убити собаку?

— Він знав, як сильно я любив Спота, тому вигадав відіслати мене подалі, аби я не видів, як він його вбиватиме. Я домовився про корм, і, поки старий Йоркі його насипав, всівся на точильний камінь і почав рюмсати.

Джад легенько похитав головою, все ще м’яко посміхаючись.

— Дорогою проходив Стенні Б. Одна половина міста вважала його тихим божевільним, а інша — шаленим. Його діду торгував пушиною ще в 1800-х. О, як мя чув, той дідуган їздив від узбережжя до Бенгора й Деррі або ж навіть далеко на південь, до Скоухегана, де торгував хутра. Він мав здровецький фургон, обшитий шкурами, — геть-чисто як у мандрівних лікарів[94]. А ще його мали за доброго християнина — варто було йому лиж добряче хряпнути, як починав торочити про Воскресіння. Се так Стенні розповідав, він любив балакати про свого діду. А ще дід Стенні мав на тілі індіанські татуювання і був певен, що всі індіанці — якого б племені вони не були — і є тим самим загубленим коліном Ізраїлевим, про яке мовиться в Біблії. На його думку, всі індіанці повстали з пекла, але їхня магія працювала (у якийсь дивний збочений спосіб), бо вони водночас були ще й християнами.

Дід Стенні купував свої хутра у мікмаків дуже довго, навіть після того, як більшість траперів давно на це діло плюнули й подалися на Захід. Цей дідуган вів свої справи чесно й завжди загадував правдиву ціну. А до всього ж іще й знав напам’ять усе Святе Письмо. Індіанці дуже любили послухати, як старий говорив з ними словами священників, які прийшли задовго до солдатів та лісорубів.

Запала тиша. Луїс чекав.

— Саме мікмаки й розповіли дідусеві Стенні Б. про той могильник, яким вони більше не користувалися, бо там оселився дух Вендіго. Саме він і зіпсував землю та Болото маленького бога.

Оповіді про Вендіго було, мо’, часто чути на півночі країни. Се була одна з тих історій, яка конче мала в них бути, яко ті наші християнські оповідки, які обов’язково мають бути. Якби Норма вчула те, що я кажу, то крила б мене блюзніром, та дарма — се все правда. Коли зими були особливо холодними й лютими, а їжі до краю бракувало, індіанці півночі забредали в якесь дуже лихе місце. Там вони мерли з голоду… а по тому дещо робили.

— Займалися канібалізмом?

Джад знизав плечима.

— Мо’, і так. Вибирали найстарших і найслабших, аби інші з голодухи не виздихали. Але ж потім вони через це переймалися. От і придумали байку про те, що вночі селищем пройшов Вендіго і торкнув їх, як усі спали. І се саме Вендіго присилував їх скуштувати плоті своїх ближніх.

Луїс кивнув:

— Диявол спокусив, так?

— Точно. Гадаю, що місцеві мікмаки також мусіли піти на се, тож закопували на тому кладовищі кістки всіх, кого з’їдали, — одного чи двох, а мо’, й з дюжину.

— А потім вони вирішили, що то земля зіпсувалася, — пробурмотів Луїс.

— Так от. Виходить Стенні Б. зі стайні з пляшкою віскі, вже добряче напідпитку, — вів далі Джад. — Його дідусь залишив по собі, мо’, мільйон доларів — або трохи більше, якщо вірити людям, — а Стенні Б. був місцевим жебраком. Він спитався в мене, що сталося, і я розказав йому. Він погледів, як я рюмсаю, і сказав, що все можна виправити. Звісно, якщо я достатньо хвацький і направду цього хочу.

Я відповів, що готовий на все, аби Спот здужав, і запитав у нього, чи знає він хорошого ветеринара. «Нє, ніяких коновалів я не знаю, — мовив Стенні Б. — Зате знаю, як помогти твоєму псові, хлопче. Як вернеш додому, попроси батька, аби він поклав його в лантух. Ба не ховай його, в жоднім разі! Неси на «Кладвишче домажніх тварин» і поклади в тіні бурелому. А потім вертай сюди».

Я спитав, як се мо’ помогти, та Стенні лиш сказав мені не засинати цієї ночі. Я маю вийти надвір, коли він кине камінця в мою шибку. «А як ти забудеш про старого Стенні Б., і вснеш, і не вийдеш опівночі, то Стенні Б. забуде про тебе, і можеш прощатися зі своїм собацюрою, бо він рушить прямо в пекло!»

Джад глянув на Луїса і запалив нову цигарку.

— От я і зробив усе, як мені загадав Стенні. Коли вернувсь додому, батько повідомив, що встрелив пса, аби той більше не мучивси. Мені навіть не тре’ було ніц казати про «Кладвишче»: батько сам спитав, чи не вважаю я, що Спотові сподобалося б, якби я його поховав. Тож я пішов, поклавши свого пса в мішок. Тато спитав, чи не тре’ мні поміч, і я відмовився, бо пам’ятав, що казав мні Стенні.

Тої ночі я не спав — і кожна мить була мені за вічність. Знаєш, як плине час для дітей? Мені здавалося, що вже от-от настане ранок, а насправді була тіко десята чи одинадцята. Пару разів я навіть куняв, та знову прокидався, наче хтось трусив мене за плече і говорив: «Прокинься, Джаде! Прокинься!» Неначе хтось мав бути певен, що я не сплю.

Брови Луїса поповзли догори, та Джад лише знизав плечима.

Коли годинник унизу пробив північ, я сидів уже одягненим на залитому місячним сяйвом ліжку. Минуло ще півгодини, година, а Стенні Б. все ніяк не приходив. «Мабуть, він забув про мене, клятий француз». Я вже думав скинуть лахи і влягатися, як два камінці гупнулись у мою шибку, ще й так сильно, що ледь не розбили. Від удару одна таки тріснула, але я помітив це лиш наступного ранку. Ну а мама і ще пізніше — наступної зими. Вона подумала, що то мороз таке наробив.

Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму — мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.

Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.

— Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує — хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»

«Тссс», — кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» — перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.

— Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! — сказав Луїс і уточнив: — А у вас іще є пиво?

Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.