Він простягнув руку до воріт з думкою: «Вони точно будуть зачинені», та це виявилось не так. Мабуть, було ще надто рано остаточно замикати браму, та й робилося це тільки для того, щоб захистити цвинтар від п’яниць, вандалів та стурбованих підлітків. Часи діккенівських «воскрешальників»[133] (знову це слово — «воскресіння») давно минули.

Ворота розчинилися з легким скрипом. Луїс озирнувся через плече і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зайшов на територію та зачинив за собою ворота.

Він стояв у скромному передпокої смерті та роззирався навколо.

«У могилі затишно і тихо, — подумав він. — Та не до пестощів, на лихо». Хто написав? Ендрю Марвел[134]? І чому людський мозок так любить накопичувати купи непотрібного сміття?

Раптом у його голові пролунав голос Джада, схвильований і — наляканий? Так, саме наляканий:

«Луїсе, що ти тут робиш? Ти замірився стати на шлях, яким зовсім не хочеш іти».

Та Луїс вигнав цей голос зі своєї свідомості. Якщо він і мучив когось, то лише себе. Ніхто не має дізнатися про те, що він був тут, коли темрява проковтнула рештки дня.

Звивистою стежиною чоловік рушив до могили Ґейджа. На якусь мить він опинився під шатром дерев, які таємниче тріпотіли молодими листочками у нього над головою. Серце гучно гупало в грудях. Могили та пам’ятники вишикувалися нерівними рядами. Десь там була хижка сторожа, а заразом і карта всіх двадцяти акрів «Привітного краєвиду», охайно розділених на сектори. На кожному секторі дбайливо зазначалося, які ділянки зайняті, а які виставлені на продаж. Ось така от нерухомість. Однокімнатні апартаменти. Спальні місця.

«Не дуже схоже на “Кладвишче домажніх тварин”», — подумав Луїс. Ця думка здивувала його і змусила спинитися. Зовсім не схоже. «Кладвишче» здавалося порядком, що виник з хаосу. Ті грубі концентричні кола, що звужуються до центру, пошерхлі шматки сланцю, хрести, збиті з дощок. Неначе діти, які ховали там своїх тварин, ввібрали той візерунок з глибин колективного несвідомого, неначе…

На якусь мить «Кладвишче домажніх тварин» здалося йому своєрідною рекламою… Запрошенням, яке видають усім охочим на алеї потвор у ярмаркові дні. Приходьте дивитися на пожирача вогню, приходьте на безкоштовний сеанс. Ми знаємо, що ви не захочете кидати гроші на вітер — не вкусивши калача, ти не купиш рогача…

Ті могили, ті могили в майже друїдичних колах.

Ті могили на «Кладвишчі домажніх тварин» витворювали найдревніший релігійний символ у світі — кола, що звиваються споконвічними спіралями у нескінченність. Порядок з хаосу чи хаос із порядку, залежно від того, по який бік була зараз твоя свідомість. Єгиптяни карбували цей символ на могилах фараонів, фінікійці викладали на могилах скинутих правителів. Знаходили його і в печерах стародавніх Мікен, королі Стоунхенджу вибудували у формі концентричних кіл свій магічний годинник для вимірювання ритмів Всесвіту, і саме такі спіральні обриси мав біблійний вихор, крізь який Господь промовляв до Іова.

Спіраль — найдавніший у світі символ, хиткий і таємничий міст між Універсумом людини і Порожнечею.

Нарешті Луїс дійшов до могили Ґейджа. Навантажувач уже поїхав. Штучний дерен уже встиг прибрати якийсь ледачий працівник. Певно, він скрутив його і сховав кудись у сарай до наступного похорону, насвистуючи модний мотивчик і думаючи про келих пива у «Феамонт Лаундж». Там, де лежав Ґейдж, виднівся прямокутник сирої землі, всього п’ять на три фути. Надгробок ще не встановлено.

Луїс опустився на коліна біля могили сина. Весняний вітер куйовдив його волосся. Небо вже повністю почорніло та вкрилося хмарами.

«Ніхто не світить мені в обличчя ліхтариком, допитуючись, що я тут роблю. Жоден сторожовий пес на мене не бреше. Навіть ворота відчинені. Дні діккенсівських «воскрешальників» минули. Якщо я прийду сюди з кайлом і лопатою…»

І тут він прийшов до тями. Він же просто грався в небезпечну гру з власним мозком, лишень прикидався, що ніхто не стереже цвинтар вночі. А що, як його таки застукають — сторож або ще хтось — по пояс у свіжій могилі власного сина? Звісно, може, ця дикість і не потрапить у газети, а якщо потрапить? Його можуть засудити за злочин. Який саме? Розкрадання могил? Навряд чи. Швидше блюзнірство чи вандалізм. Та й з газетою чи без, а всі навколо дізнаються про це. Люди пащекуватимуть. Ця історія надто соковита, щоб пройти повз неї: місцевого лікаря заскочили за розкопуванням могили двохрічного сина, що загинув у нещасному випадку на дорозі. Він втратить роботу. А навіть якщо ні, Рейчел збожеволіє від цих пліток, а Еллі через них цькуватимуть у школі. А ще ж і доведеться пройти через пекельне приниження у вигляді тесту на божевілля в обмін на зняття звинувачень.

Але ж я можу повернути Ґейджа до життя! Ґейдж може знову жити!

Невже він дійсно в це вірив?

Правду кажучи, так. Він говорив собі сотні разів, ще до смерті Ґейджа, що Черч насправді не помер — його просто оглушило. Кіт прокопав собі шлях назовні й повернувся додому. Дитяча історійка в моторошних барвах — якийсь Вінні По виходить. Господар випадково ховає живу тварину під кам’яним курганом. Та вірний кіт сам прокопує собі шлях на волю та повертається додому[135]. Чарівно. От тільки це все не мало жодного стосунку до правди. Черч був мертвим, і саме могильник мікмаків повернув його до життя.

Він сидів біля могили Ґейджа, намагаючись звести все докупи та розкласти по поличках, наскільки чорна магія взагалі піддавалася логічному аналізу.

Почнемо з Тіммі Бетермана. По-перше, чи повірив Луїс у цю історію? По-друге, а чи має це взагалі хоч якесь значення?

Попри неправдоподібність, Луїс вірив у цю історію. Без сумніву, якщо таке місце, як індіанський могильник, існувало (а воно існувало) і люди знали про нього (а найстарші мешканці містечка знали), то рано чи пізно хтось зважився б на експеримент. Людська природа, якщо Луїс хоч трохи її розумів, не дозволила б зупинитися лише на домашніх улюбленцях чи цінній худобі.

Гаразд. А чи вірив він у те, що Тіммі Бетерман перетворився на якось всезнаючого демона? Це питання було значно складнішим, і він підходив до нього з упередженням, бо не хотів у таке вірити. А куди доводять ігри з розумом, Луїс чудово розумів.

Ні, він точно не хотів вірити, що Тіммі Бетерман став демоном, і в той же час він не міг — справді не міг — дозволити собі зневажити цим фактом.

Луїс подумав про бугая Генретті. Джад казав, що Генретті став злючим. Таким же став, правда, дещо по-іншому, Тіммі Бетерман. Пізніше Генретті «відправив на спочинок» той самий чоловік, що зумів якось дотягнути тіло бика аж до могильника мікмаків на ґринджолах. А Тіммі Бетермана вбив власний батько.

Але чи означало те, що Генретті зіпсувався, що всі інші тварини також стали злими? Ні. Генретті лишень не вписався в загальне правило. Він був винятком з цього правила. Варто подивитися на інших тварин — Спота, Джадового пса, папужку старої пані, Черча, врешті-решт. Вони всі повернулися інакшими, і ці зміни були помітними, та у випадку Спота, наприклад, все було не настільки й погано, якщо Джад наважився порадити другові процес…

(воскресіння)

Так, саме воскресіння. Луїс розмірковував далі, але так і не міг прийняти остаточного рішення. Він пропустив крізь себе таку кількість різноманітної херні, яку й філософією назвати складно.

Чи ж міг він відмовитися від такого шансу — хай навіть мінімального, — спираючись лише на історію Тіммі Бетермана? Одна ластівка весни не робить.

«Ти відхиляєшся від істини на користь висновку, якого хочеш дійти, — заперечив мозок. — Хоча б зізнайся собі у грьобаній правді про Черча. Навіть якщо не брати до уваги розтерзаних тварин — мишей і птахів, — яким він став? Змертвілим. Це слово найкраще описувало його і підсумовувало все. Того дня, коли ми гралися з повітряним змієм. Пам’ятаєш, яким був Ґейдж того дня? Жвавим, активним, чутливим до всього? Може, краще запам’ятати його саме таким? Невже ти хочеш воскресити зомбі з низькопробного трешака? Або, якщо говорити банальнішими категоріями, відсталого хлопчика? Хлопчика, який їсть руками, тупо дивиться телевізор і ніколи не навчиться писати власне ім’я? Що там казав Джад про свого пса? «Це було наче мити шматок м’яса». Невже ти цього хочеш? Шматок дихаючого м’яса? І навіть якщо ти готовий задовольнитися цим, то як ти поясниш дружині, що син постав із мертвих? Дочці? Стіву Мастертону? Всьому світу? Що буде, коли Міссі Дендрідж вийде на доріжку і побачить, як Ґейдж катається на триколісному велосипеді по двору? Хіба ти не чуєш її криків, Луїсе? Не бачиш, як вона нігтями роздирає на собі обличчя? Що ти скажеш репортерам? Що ти говоритимеш, коли знімальна група «Реальних людей»[136] з’явиться на порозі твого будинку і захоче зняти фільм про воскресіння твого сина?