Старий відчував, як його притягувало «Кладвишче домажніх тварин» — і те, що було за ним. Раніше поклик був м’якою, спокусливою колисковою, яка обіцяла оманливий затишок і неймовірну силу. Але тепер цей голос виповнився низькими, зловісними нотами — став загрозливим і жорстоким. «Не втручайся, ясно?»

Та він не міг не втручатися. Надто вже велика провина лежала на ньому. Він відповідальний за все це.

Він бачив, що «Хонда Цівік» Луїса зникла з гаража. Стояв лише великий запилений «універсал» «форд», яким, вочевидь, давно не користувалися. Джад спробував відчинити задні двері, і ті легко піддалися.

— Луїсе? — покликав він у порожнечу.

Джад чудово знав, що Луїс не відповість, та йому було необхідно зруйнувати важку тишу, яка панувала в будинку. Чортова старість невпинно нагадувала про себе — руки й ноги ставали важкими й незграбними, спина пеком пекла вже після двох годин роботи в саду, а ліве стегно боліло так, наче хто ввігнав туди шнековий бур.

Він методично обійшов будинок, вишукуючи недобрі прикмети; найстаріший у світі домушник, з похмурим гумором подумав він сам про себе і продовжив огляд. Джад не знайшов нічого, що могло його стривожити: охайно відставлені коробки іграшок для «Армії Спасіння», одяг маленького хлопчика за дверима, у прикомірку та під ліжком. Єдине, що трохи напружило, — це ліжечко Ґейджа, яке знову стояло в його кімнаті. У будинку не було жодних прикмет непоправного лиха, та він весь дихав холодною порожнечею, немов чекав на… на щось.

«Мо’, мені тре’ проїхатися до цвинтаря «Привітний краєвид»? Гляну, чи нічого там не відбуваєть си. Мо’, навіть стріну Луїса Кріда. Запрошу його на гостину або ще куди».

Та небезпека крилася не в Бенгорі, на цвинтарі «Привітний краєвид». Ні, небезпека була тут, у будинку, а також за ним.

Джад вийшов і знову перейшов через дорогу, цього разу — в напрямку дому. Він витягнув шестипляшковий блок пива з холодильника та поніс його у вітальню. Сів навпроти вікна, що виходило на будинок Крідів, відкоркував пиво та запалив цигарку. День уже схилявся за обрій, і, як часто бувало останніми роками, мозок старого пірнув у глибокий вир пам’яті. Якби він знав хід думок Рейчел, то міг би їй відповісти, що її викладач психології, певно, мав рацію, але на схилі літ здатність пам’яті стирати зайві спогади поступово псується, як і все решта в спорохнявілому тілі, і давноминулі місця та обличчя пригадуються з лячною точністю. Вицвілі спогади вражають ясністю, вигорілі барви знову сяють буйством кольору, голоси скидають із себе полуду часу та набувають початкового звучання. І тоді наступає… Ні, не інформаційне перенавантаження, сказав би він йому. Ймення тому — старість. Джад знову пригадав бугая Лестера Моргана Генретті, його налиті кров’ю очі. Тварюка кидалася на все, що потрапляло до її поля зору, на все, що рухалося. Навіть на дерева, коли вітер ворушив листочки. Перш ніж Лестер здався та таки вбив бугая, Генретті у своїй шаленій люті поламав кожне дерево на своєму пасовищі, його роги були розтрощені, а з голови стікала кров. Коли Лестер застрелив Генретті, то тремтів від жаху — так само як і Джад зараз.

Він пив пиво та палив. Денне світло втрачало барви. Він не вмикав світло. Поступово кінчик його цигарки перетворився на червоний вогник у темряві. Він сидів, пив пиво та стежив за під’їзною доріжкою Крідів. Старий гадав, що, коли Луїс повернеться додому, де б він там зараз не був, треба буде обов’язково заскочити до нього та поговорити. Щоб переконатися, що Луїс не намислив собі нічого такого, що може обернутися на лихе.

Джад відчував м’який поклик незвіданої, лиховісної сили, що гніздилася в тому диявольському місці. Вона простягала до нього свої липкі мацаки з-під товщі кам’янистої тверді, де були зведені всі ті кургани.

«Не втручайся, старий. Не втручайся, а то дуже, дуже пошкодуєш». Той голос був подібним до млосного туману, що виповзав із розкритої могили.

З усіх сил намагаючись не помічати його, Джад сидів, палив і пив пиво. Він чекав.

47

Поки Джад Крендал сидів у кріслі-гойдалці та видивлявся його з вікна, а Рейчел та Еллі проїжджали шлагбаум перед домом Ґолдманів (Рейчел безперервно хрускотіла пальцями, намагаючись відігнати зростаючий страх, а Еллі була білою мов крейда), Луїс жував великий, позбавлений будь-якого смаку обід у «Їдальні Говарда Джонсона». Їжі було вдосталь, і вся вона нагадувала картон — якраз те, чого зараз бракувало його організму. За вікном швидко темніло. Машини, що проїжджали повз, ніби обмацували його фарами. Він копався в їжі. Стейк. Печена картопля. Ядуче зелена квасоля на гарнір. Трикутник яблучного пирога з кулькою морозива зверху. Кулька вже почала трохи танути та стікала на тарілку. Він їв за столиком у кутку, пильнуючи людей, котрі заходили і виходили, — може, він когось знає? Якщо чесно, то Луїс дуже сподівався, що хтось зі знайомих до нього таки підійде. Зустріч, безсумнівно, призведе до запитань — «Де Рейчел? Що ти тут робиш? Як ти?» — і питання, ймовірно, потягнуть за собою ускладнення. А що, як він шукав саме ускладнень? Можливості втекти?

По правді, подружня пара, яку він таки знав, зайшла до кафе, якраз коли він доїдав яблучний пиріг і допивав другу чашку кави. Роб Грінел, бенгорський лікар, і його красуня дружина Барбара. Луїс чекав, що вони звернуть на нього увагу, помітять, що він сидить за столиком для одного в кутку, але офіціант відвів їх до столика в дальньому кінці зали, і Луїс остаточно втратив їх з виду. Хіба що вряди-годи миготіла сивіюча чуприна Грінела.

Луїсові принесли рахунок. Він підписав його, вказав номер кімнати під підписом і вийшов через бічні двері.

Вітер надворі піднявся до майже штормового. Шарпкий і неприємний, він змушував дивно гудіти телефонні дроти. Луїс не бачив жодної зірки, але відчував, як хмари зі скаженою швидкістю неслися над головою. Чоловік постояв трохи на вулиці, сховав руки до кишень, а обличчя підставив під вітрові потоки. Він повернувся, піднявся до себе в кімнату і ввімкнув телевізор. Було надто рано, щоб займатися чимось серйозним, а присмерковий вітер уже повнився передчуттям неприємностей. Луїс нервував.

Він дивився телевізор чотири години — вісім тридцятихвилинних комедійних програм. Луїс збагнув, що він уже давно не дивився телевізор так довго без перерви. Йому спало на думку, що колись, у старшій школі, вони з друзями називали усіх цих героїнь ситкомів дівчатами-динамо.

У Чикаго Дорі Ґолдман заламувала руки:

— Летиш назад? Люба, чому ти летиш назад? Ти ж щойно приїхала.

У Ладлоу Джад Крендал сидів біля вікна, палив, пив пиво та незворушно гортав у голові пам’ятний альбом свого минулого, чекаючи на Луїсове повернення. Рано чи пізно він прийде додому, як Лессі[143] в тому старому фільмі. Були й інші шляхи до «Кладвишча домажніх тварин» і того місця за ним, та Луїс про них не знав. Якщо він все ж таки наважиться те зробити, йому доведеться спершу об’явитися на власному ґанку.

Не знаючи про всі ці події, схожий на надповільну кулю, котру турбує, де вона буде, а не де вона є, Луїс сидів перед телевізором «ГоДжо»[144]. Він ніколи не бачив цих програм, але добре знав якість їхнього гумору: чорна родина, біла родина, маленькі діти, розумніші за багатьох дорослих, з якими вони живуть, самотня жінка, заміжня жінка. Троє дівчат-детективів, котрі ведуть розслідування тільки в тісних топах з бретельками на шиї. Він дивився все підряд, сидів на стільці «ГоДжо» та постійно позирав крізь вікно на вітряну ніч.

Коли об одинадцятій почалися новини, Луїс вимкнув телевізор і заходився здійснювати задумане. Можливо, тої миті він знову бачив, як Ґейджева кепка лежить на землі, вся залита кров’ю. Холод знову пронизав його, сильніше, ніж будь-коли, але щось іще ховалося за цим: ледь теплі вуглинки запалу, пристрасті, а можливо, навіть хоті. Байдуже. Це зігріло його і допомогло протистояти вітру. Коли Луїс заводив мотор «Хонди», то подумав, що Джад справді мав рацію, коли казав, що влада того місця зростає. Він і справді відчував це. Щось вело його, ба навіть штовхало вперед, і він ставив собі тільки одне запитання: чи може він зупинитися? Навіть якщо захоче, чи зможе він зупинитися?