Він кидав ґрунт ліворуч від могили. Працював у певному ритмі, якого було все важче дотримуватися, коли яма поглибшала. Луїс стрибнув усередину та вдихнув сирий аромат свіжої землі, аромат, який добре пам’ятав з того літа у дядька Карла.

«Копач», — подумав Луїс і спинився витерти піт з брів. Дядько Карл розповідав, що кожен гробокоп в Америці має власне прізвисько. Дядька друзі називали Копачем.

Чоловік знову запрацював лопатою.

Він спинився тільки одного разу, щоб перевірити, котра година. Була двадцята хвилина після опівночі. Луїс відчував, як час, немовби змащений олією, вислизав з його пальців.

Через сорок хвилин лопата шкрябнула об щось, і зуби Луїса так сильно прикусили верхню губу, що з неї потекла кров. Він схопив ліхтарик і ввімкнув його. Побачив багато землі та срібну діагональну лінію, яка розрізала її. Це була кришка ящика. Луїс зчистив з неї більшу частину землі, але дуже боявся накоїти гуркоту: лопата, яка дряпає по бетону, — то найгучніша річ у мороці ночі.

Коли Луїс прибрав усю землю, яку зміг, то виліз з ями та взяв мотузку. Спустився і протягнув її крізь залізні кільця однієї з половинок кришки. Знову вилізши з могили, він розстелив брезент, ліг на нього та схопився за краї мотузки.

Луїсе, гадаю, це він. Твій останній шанс.

Ти правий. Це мій останній шанс, і я, чорт забирай, чудово це знаю.

Чоловік намотав кінець мотузки на руку та потягнув. Квадрат бетону легко, зі скреготом піднявся. Луїс уважно стояв над проймою пітьми — вертикальний надгробок замість горизонтальної кришки.

Луїс витягнув мотузку з кілець і кинув її осторонь. Вона не знадобиться йому для іншої половини — її він може просто витягнути.

Чоловік опустився в могилу ще раз. Він рухався обережно: не хотілося, аби плита роздавила ноги. В яму посипалися дрібні камінці, і Луїс почув, як деякі з них глухо застукотіли по Ґейджевій труні.

Зігнувшись, він схопив іншу половину кришки та підняв її вгору. Раптом Луїс відчув, як щось слизьке чвакнуло у нього під пальцями. Коли і друга частина стояла вертикально (тепер це все нагадувало велетенські підставки для книжок), він поглянув на руки та побачив земляного хробака, який повільно звивався. Зі здавленим криком відрази чоловік викинув його з могили сина.

А тоді посвітив ліхтариком униз.

Там була труна. Востаннє він її бачив під час похорону на хромованих підставках над могилою, навколо якої лежав той огидно зелений газон. Це була банківська скринька, в якій йому пропонували поховати всі надії щодо сина. Лють, чиста та розпечена, як антитеза до попереднього холодного заціпеніння, затопила його. Абсурд! Він на це не погоджується.

Луїс потягнувся по заступ і схопив його. Він здійняв інструмент над головою і з усієї сили опустив його на замок труни. Раз. Другий. Третій. Четвертий. Губи зціпилися в гримасі гніву.

Я витягну тебе, Ґейдже. Ось побачиш!

Замок розламався після першого ж удару. В наступних, скоріше за все, вже не було потреби, але Луїс не спинявся, намагаючись розтрощити труну, а не просто відкрити. Скоро повернулося щось схоже на здоровий глузд — надто швидко, зважаючи на обставини, — і Луїс застиг із заступом в руках за секунду до наступного удару.

Полотно заступа було розбите та погнуте. Він відкинув інструмент убік, вилізши з могили, зіп’явся на втомлені, наче гумові ноги. Луїс відчув, що його зараз знудить: гнів минув так само швидко, як і з’явився. Холод знову затопив його, і ніколи в житті Луїс іще не почував себе настільки самотнім, відірваним від усіх. Наче астронавт, якого відкинуло далеко від корабля під час ПКД[149] і тепер він просто дрейфує безмежною пітьмою, вдихаючи позичений час. «А Білл Бетерман відчував те ж саме?» — чомусь подумалось йому.

Луїс лежав на землі — цього разу на спині. Йому було цікаво, чи все з ним гаразд, чи готовий він продовжити. Коли ноги врешті перестали бути гумовими, чоловік сів, а потім зістрибнув униз, у могилу. Він посвітив ліхтариком на замок труни та побачив, що той був не просто зламаним, а вщент зруйнованим. Луїс розмахував заступом в нападі сліпої люті, але кожен удар припадав сюди, в яблучко. Кришка труни майже перетворилася на тріски.

Луїс притис ліхтарик ліктем до тіла. Повільно сів навпочіпки. Він обмацав свої руки, наче ловець з трупи циркових акробатів, який чекає, коли настане його час зіграти свою роль у смертельному номері — зловити когось, хто стрибає. Крід намацав отвір у кришці та засунув пальці під нього. Спинився на мить — мить, яку можна було помилково сприйняти як вагання, і відчинив труну власного сина.

50

Рейчел Крід майже вдалося здійснити переліт з Бостона до Портленда. Майже. Вона вилетіла з Чикаго вчасно (що саме по собі було дивом), так само вчасно прилетіла в Лагвардію (ще одне диво), а з Нью-Йорка вилетіла всього на п’ять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом. У Бостон літак прибув із запізненням на п’ятнадцять хвилин — об 11:22. На трансфер їй лишалося всього тринадцять хвилин.

Вона все ще могла встигнути на свій рейс, але автобус-шатл, який курсував між терміналами, спізнювався. Рейчел все чекала — тепер у стані постійної паніки, — переступаючи з ноги на ногу, наче їй треба було до дамської кімнати, та перевішуючи позичену матір’ю сумку з одного плеча на інше.

Коли об 11:25 шатл не прийшов, вона кинулася бігти. У неї були низенькі підбори, та їх висоти вистачало, щоб створити незручності. Вона боляче підвернула щиколотку, тому зупинилася і зняла черевики. Далі Рейчел бігла в одних колготках повз літаки Аллегейнських та Східних авіаліній. Вона важко дихала та ледь не падала від болю в боку.

Власний подих обпікав горло, ріжучий біль сягав усе глибше і глибше. Тепер вона пробігала повз міжнародний термінал, а далі, далеко попереду, виднівся трикутний логотип «Дельти». Влітаючи у двері, вона ледь не згубила одного черевика, та все ж таки примудрилася впіймати її. Була 11:37.

Двоє чергових по посадці витріщалися на неї.

— Рейс 104? — задихаючись, спитала вона. — До Портленда. Уже полетів?

Черговий глянув на монітор позад себе.

— Написано, що досі тут, — мовив він. — Та останнє оголошення про посадку було хвилин п’ять тому. Я їм зателефоную. Треба реєструвати багаж?

— Ні, — видихнула Рейчел і прибрала сплутане, спітніле волосся з обличчя. Серце вискакувало в неї з грудей.

— Тоді не чекайте на мій дзвінок. Звісно, я його зроблю — та раджу вам дуже швидко бігти.

Дуже швидко бігти Рейчел не вдалося — їй просто забракло сил. Однак вона робила все, що могла. Вночі ескалатор не працював, тож жінка важко піднімалася сходами, відчуваючи в роті мідний присмак. Вона підбігла до контрольно-пропускного пункту та практично жбурнула сумку наляканій контролерці. Зачекала, стискаючи та розтискаючи кулаки, доки її ручна поклажа виїде по той бік конвеєрної стрічки. Не встигла сумка показатися з рентгенівського приладу, як Рейчел схопила її за ремінець і побігла далі. Сумка летіла позаду неї і боляче била по ногах.

Жінка бігла та дивилася на монітор.

РЕЙС 104 ДО ПОРТЛЕНДА. ВІДПРАВЛЕННЯ 11:25. ВИХІД 31. ТРИВАЄ ПОСАДКА.

Вихід 31 розташовувався в іншому кутку зали, і, коли вона знову кинула погляд на монітор, слово ПОСАДКА змінилося миготливими літерами ВІДПРАВЛЕННЯ.

Розпачливий крик вирвався з її горла. Вона підбігла до виходу на посадку в ту мить, коли контролер прибирав табличку з написом:

РЕЙС 104 БОСТОН-ПОРТЛЕНД 11:25.

— Він полетів? — недовірливо перепитала вона. — Справді полетів?

Черговий співчутливо глянув на неї.

— Він вийшов на злітну смугу об 11:40. Мені шкода, мем. Та ви зробили з біса круту спробу, якщо вас це втішить.

Він показав рукою в бік широких вікон. Рейчел бачила, як великий «Боїнг 727» з логотипом «Дельти» набирав швидкість, злітні вогні сяяли, як гірлянда на ялинці.

— О Боже, невже вам ніхто не сказав, що я йду? — кричала Рейчел.

— Коли вони подзвонили, 104-й уже виходив на злітну смугу. Якби я відкликав його, пілоту довелося б звертати на запасну смугу № 30 і він був би від цього не в захваті. Не кажучи вже про сотню пасажирів на борту. Мені дуже прикро. Якби ви прибігли хоч на чотири хвилини раніше…