— Гляньте, як давно це було! — мовив Луїс до Джада, котрий підійшов до нього.

Джад кивнув:

— Ходи сюди, Луїсе! Я щось тобі покажу.

Вони зайшли в третій від центру ряд. Концентричний візерунок, який видавався непомітним у зовнішніх рядах, тут постав у всій своїй геометричній чіткості. Джад зупинився перед маленьким шматочком сланцю, який упав на землю. Старий обережно став на коліна і встановив його на місце.

— Колись тут були слова, — розповів Джад. — Я сам їх викарбував, однак сьогодні від них нічого не зосталося. Тут я поховав свого першого цуцика. Спота. Він помер від старості в 1914-му, якраз коли ото почалася Велика Війна.

Вражений думкою, що це кладовище для тварин може бути значно старшим за людські цвинтарі, Луїс дійшов до центру і взявся розглядати написи. Їх неможливо було прочитати, та й багато з них уже зникли під землею. Трава повністю вкрила одну могилу, і, коли чоловік спробував відгорнути зелений килим, з надр землі долинуло тихе шарудіння — невдоволення його втручанням. Сліпі жуки кинулися навтікача з розчищеної ділянки. Раптом Луїсові стало зимно від думки: «Це ж як Бут-Хілл[23], тільки для тварин! Ой, не подобається мені це».

— А коли все почалося?

— Ой Божечки, я то не знаю, — відповів Джад і сховав руки в кишені. — Коли Спот помер, це місце вже існувало. В ті часи в мене була купа друзів. Вони ж і помогли мені викопати могилу Спотові. А копати тут ой як тяжко — земелька кам’яниста, туга. Її складно гортати. Та я тоже їм помагав, — вів далі старий, показуючи вбік мозолистим пальцем: — Оно там, як не хиблю, лежить пес Піта Лавассера, а там — троє кошенят Елбіона Гроутлі, поховані в одному ряду. Старий Фрітчі тримав спортивних голубів. Коли одного з них піймав пес, Ел Гроутлі, Карл Хеннен та я поховали птаха тут. — Він змовк на хвильку і задумався: — Знаєте, а я останній лишився. Вони всі померли, мої кумпелі. Усі пішли за межу.

Луїс нічого не відповів, лише мовчки дивився на могили домашніх тварин, не витягуючи руки з кишень.

— Кам’яниста земля, — повторив Джад. — Тут рости нічого не годне, лишається тіко трупаки копати.

Неподалік заскімлив Ґейдж. Рейчел взяла його на руки і посадила собі на коліна.

— Він зголоднів, — мовила вона. — Лу, гадаю, нам час додому.

«Ну будь ласка», — благали її очі.

— Згода, — відповів чоловік. Він знову надів рюкзак-кенгуру й обернувся, щоб Рейчел могла посадити туди малого. — Еллі! Еллі, де ти?

— Вона он там, — сказала Рейчел і показала на бурелом. Дівчинка лазила там, немов то була драбинка на шкільному спортивному майданчику.

— Сонечку, злізай звідти! — стривожено гукнув Джад. — Твоя ніжка потрапить не в ту дірку, дерева зрушаться і зламають тобі нозю.

Еллі зіскочила вниз.

— Ай! — зойкнула вона і підійшла до них, розтираючи стегно. Вона не подряпалася, однак якась мертва гілляка таки порвала їй штанці.

— Бач, що я казав, — мовив Джад, куйовдячи їй волосся. — Навіть той, хто знається на лісі, краще оминатиме такі буреломи, а не перелазитиме через них. Дерева, звалені в купу, стають злими. Вони б покусали тебе, якби могли.

— Справді?

— Саме так. Глянь, як вони звалені. Якщо ступиш на якесь підступне дерево, то вся купа посипеться.

Еллі підвела очі на Луїса:

— Це правда, татку?

— Думаю, так, сонечку.

— Фу! — Еллі озирнулася на бурелом і вигукнула: — Ви порвали мої штанці, бридкі дерева!

Усі троє дорослих розсміялися. Тільки бурелом не сміявся: він мовчки вибілювався на сонці, як і десятки років до цього. Луїсу він видавався схожим на скам’янілий кістяк якогось давно загиблого чудовиська, вбитого добрим і шляхетним лицарем. Кістки дракона, покинуті тут, у велетенському могильнику.

Йому спало на думку, що надто вже зручно розташувався бурелом: якраз на межі між кладовищем домашніх тварин і лісовими нетрями, які Джад назвав індіанськими лісами. Ця випадковість видавалася надто спланованою, надто бездоганною, щоб бути витвором природи. Це… І раптом Ґейдж схопив його за вухо і крутонув, весело мугикаючи. Луїс забув і про бурелом, і про ліси за кладовищем — час було повертатися додому.

9

Еллі прийшла до батька наступного дня. Щось дуже турбувало її. Луїс працював над моделлю у своєму кабінеті. «Ролс-Ройс Срібний привид» 1917 року — 680 деталей, понад 50 рухомих частин. Модель була майже готова, і Луїс уже уявляв собі людину в уніформі водія, прямого нащадка візників з дев’ятнадцятого століття, яка поважно сиділа б за кермом.

Він шаленів від таких моделей з десяти років, почавши зі «Спада ХІІІ»[24] Першої світової війни, який подарував йому дядько Карл. Крід зібрав майже всі аероплани «Ревел»[25] і до двадцяти років перейшов до складніших і більших моделей. Пройшов він і стадію вітрильників у пляшках, стадію воєнної техніки, а був навіть період, коли він робив репліки вогнепальної зброї, такі реалістичні, що важко було повірити, що вони не вистрелять, коли ти натиснеш на спусковий гачок, — кольти, вінчестери, люгери, навіть «Бантлайн спешіал»[26]. Останні років п’ять то були круїзні лайнери. Модель «Лузитанії»[27] та одна з моделей «Титаніка» прикрашали полиці його університетського кабінету. «Андреа Доріа»[28], зібраний ним якраз перед переїздом з Чикаго, перебував у круїзі над каміном у вітальні. Тепер Луїс перейшов до класичних машин, і якщо все буде як раніше, то, правду кажучи, мине ще років чотири-п’ять, перш ніж його захопить щось нове. Рейчел дивилася на це, на його єдине справжнє хобі, з суто жіночою зверхністю, в якій, на його думку, було багато від презирства; навіть після десяти років шлюбу вона, напевно, все ще вважала, що він це переросте. Можливо, дещо в цьому ставленні вона успадкувала від свого батька, який досі, як і тоді, коли Луїс і Рейчел одружувалися, був певен, що його зять — повний кретин. Можливо, міркував Крід, Рейчел і має рацію. Можливо, одного ранку, коли йому стукне тридцять сім років, він прокинеться, складе всі свої моделі на горище і займеться дельтапланеризмом.

Якраз за цими думками і застала його чомусь дуже серйозна Еллі. Луїс почув, як десь далеко, ширяючи вітряними потоками, бездоганно лунав церковний дзвін, скликаючи вірян на недільну службу.

— Привіт, татку, — почала вона.

— Привіт, гарбузику. Що трапилося?

— Та так, нічого, — промовила дівчинка, але на її обличчі було написано зовсім інше. Її личко свідчило, що щось таки трапилося, і цього «щось» було для неї явно забагато. Її свіжовимите волосся вільно спадало на плечі. За такого освітлення її коси були більш білявими, ніж каштановими, але з часом вони неминуче потемніють. Вона була вбрана в сукню, і Луїс задумався, що його дочка надягає сукні переважно в неділю, хоч вони і не відвідують церкву.

— Що ти будуєш?

Ретельно намащуючи клей на бризговик, він пояснив.

— Поглянь на це, — промовив він, обережно простягаючи їй ковпаки на колеса від модельки. Бачиш ці здвоєні літери Р? Гарна деталь, еге ж? Якби ми полетіли назад до Міста Сонця[29] реактивним літаком «L-1011», ти побачила б на двигунах такі самі здвоєні Р[30].

— Теж мені, велика цяця — ковпачки, — вона повернула їх назад.

— Ну що ж, коли матимеш власний «Ролс-Ройс», можеш називати їх колісними ковпаками. Коли достатньо багатий, щоб дозволити собі «Ролс-Ройс», можна й побундючитися трохи. Я, коли зароблю свій другий мільйон, обов’язково прикуплю собі один. «Ролс-Ройс Корніш». Якщо Ґейджу стане погано в машині, він зможе обблювати справжню шкіру. — «До речі, Еллі, про що ж ти насправді думаєш?» Але з Еллі такі фокуси не проходили. У неї нічого не можна було питати напряму. Вона неохоче розкривала свої думки. Луїс завжди захоплювався цією рисою її характеру.

— Татку, а ми багаті?

— Ні, — відповів він. — Але й від голоду точно не помремо.

— У школі Майкл Бернс сказав, що всі лікарі багаті.

— Ну, скажи Майклу Бернсу, що є чимало лікарів, які стають багатими, але для цього треба років із двадцять попрацювати. І, повір мені, ти вже точно не заробиш статок, гаруючи в університетському лазареті. Ти можеш набити кишені, якщо ти спеціаліст. Гінеколог, ортопед чи невролог. Їм щастить. А у терапевтів на кшталт мене це їсть багато часу.