Сила збільшується. Я відчуваю це.

Невиразний страх пронизав старі кості — тонкий і гострий, наче скловолокно.

— Джаде, скажіть мені, будь ласка, що відбувається!

Він вважав, що вона мала право знати все. Більше того, їй необхідно було це знати. І він їй усе розповість. Усю історію. Покаже, як кувався ланцюг нещасть — ланка за ланкою. Нормин серцевий напад. Смерть кота, Луїсове запитання: «Чи ховали там коли-небудь людину?», смерть Ґейджа… Бог знає, яку жахливу ланку виковував Луїс прямо зараз. Джад обов’язково розкаже їй усе. Та не по телефону.

— Рейчел, а чом’ ти їдеш магістраллю, а не летиш у літаку?

Вона пояснила, як їй не вдалося зробити пересадку в Бостоні.

— Я найняла машину в агенції «Авіс», але зовсім не вкладаюся в час. Я трохи заплуталася, коли виїжджала з Логана на магістраль. Тільки тепер потрапила в Мен. Гадаю, до світанку не доїду. Але, Джаде… Благаю. Розкажіть мені, будь ласка, що відбувається. Мені так страшно, і я сама не знаю чому.

— Рейчел, послухай, — мовив Джад. — Їдь зараз до Портленда та троха поспи, чуєш? Найми кімнату в мотелі та троха…

— Джаде, я не можу це зро…

— Та троха поспи. Не хвилюйся, Рейчел. Сьогодні, можливо, тута дещо трапиться, а мо’, й не трапиться. Якщо дещо таки буде — те, що на гадці маю, — тобі б усе єдно не хтіло си тута бути. Я про все потурбуюся. Ліпше я про все потурбуюся, бо я винен у тім, що зараз коїть си. А як ніц не трапиться — ти приїдеш вдень і всеє буде гаразд. Луїс буде дуже радий тебе бачити.

— Я не зможу заснути сьогодні, Джаде.

— Ти зможеш, — сказав він і піймав себе на тому, що думав про те саме, про що і апостол Петро в ніч, коли Ісуса заарештували. Як не заснути на варті? — Ти зможеш. Рейчел, а якщо ти вснеш за кермом тої клятої найманої машини, з’їдеш з дороги та вб’єшся, що то’ буде з Луїсом? А з Еллі?

— Скажіть мені, що відбувається! Якщо ви мені скажете, Джаде, я послухаюся вашої поради. Та я маю знати!

— Коли приїдеш у Ладлоу, зайди до мене, — попросив Джад. — Не додому, а до мене. Я розкажу тобі всеє, що знаю, Рейчел. А поки я чекатиму си на Луїса.

— Скажіть мені, — наполягала вона.

— Ні, мем. Не по телефону. Рейчел, я не зможу. Ти поки їдь. Доїдь до Портленда і лягай спати.

Довге мовчання на тому кінці дроту.

— Гаразд, — врешті сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію. Джаде, скажіть мені лише одне. Скажіть, наскільки все погано.

— Я можу всеє заладнати, — спокійно відповів Джад. — Гірше, ніж уже є, точно не стане.

Дорогою повільно рухалася якась машина, освітлюючи фарами нічну темряву. Джад привстав, розглядаючи її, а потім знову сів назад у крісло, коли авто прискорилося і проїхало повз будинок Крідів.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Послухаюся вас. Усю дорогу в мене наче камінь на серці лежить.

— Най він спаде, люба, — мовив Джад. — Прошу тебе. Побережи си до завтра. Усеє вже буде гаразд.

— А ви обіцяєте, що все розкажете мені?

— Так. Вип’ємо по пиву, і я всеє тобі розкажу.

— Тоді бувайте, — попрощалась Рейчел. — Побачимося.

— Побачимося, — погодився Джад. — Стрінемся завтра, Рейчел.

І перш ніж вона встигла сказати щось іще, Джад повісив слухавку.

Він подумав, що в аптечці мали б бути кофеїнові таблетки, та він ніяк не міг їх знайти. Старий — не без жалю — сховав решту пива назад у холодильник і приготував собі кухлик чорної кави. Він повернувся з ним до свого крісла, знову сів навпроти вікна, повільно сьорбав каву та спостерігав.

Кава — та розмова з Рейчел — допомагали йому лишатися бадьорим ще сорок п’ять хвилин, та потім він знову закуняв.

«Не спи на варті, старий. Ти дозволив йому захопити тебе; ти купив дещо і тепер маєш за це заплатити. Тож не спи на варті».

Він запалив нову цигарку, глибоко затягнувся і зайшовся тим скрипучим кашлем, який так часто мучить старих. Джад відклав цигарку на край попільнички та потер очі обома руками. За вікном прогуркотіла вантажівка, розрізаючи фарами вітряну холодну ніч.

Він укотре піймав себе на тому, що куняє, тому взявся боляче ляскати себе по обличчю, аж у вухах задзвеніло. У його серце просочився жах — небажаний гість, що проліз на таємну територію.

«Воно заколисує мене… гіпнотизує… Воно не хоче, щоб я не спав… Бо скоро воно повернеться… Еге ж, я відчуваю це. І воно хоче прибрати мене з дороги».

— Ну вже ні, — рішуче промовив він. — Тобі не вдасться. Чуєш мене? Я покладу цьому край. Усе і так зайшло надто далеко.

Вітер виспівував поміж карнизами, а дерева по той бік вулиці хитали листочками в гіпнотичному танці. Його свідомість знову повернулася до тієї ночі навколо теплої пічки у вагончику, який стояв якраз там, де сьогодні меблевий магазин Емартса в Брюері. І так вони говорили всю ніч — Джордж, Рене Мішо та він, — і тільки він один досі живий з них усіх: Рене розчавило між двох товарних вагонів дощової ночі у березні 1939-го, а Джордж Чепен помер від серцевого нападу минулого року. Скільки їх було, а він лишився один — старий і дурний. Часом дурість ховається під маскою доброти, а часом і гордині — звідти вся ця ідіотська потреба розповісти прадавню таємницю, передати її від одного покоління іншому…

От приходить цей жид-торгаш і каже: «Ой-вей! У мене є така штука, якої ти ніколи не бачив. Глянь, на цих листівках — шикси в купальниках, та коли ти потреш їх мокрою ганчіркою…»

Голова у Джада похилилася. Його підборіддя м’яко впиралося в груди.

«…вони-таки стануть перед тобою, в чім мати народила! Та коли папір знову висохне, одяг повернеться назад! І це ще не все! У мене є…»

Рене розповідав цю історію у вагончику, трохи нахилившись уперед, і голосно сміявся, а Джад тримав пляшку — він навіть відчував цю пляшку, і його руки стискалися в повітрі, аби її втримати.

На краю попільнички дотлівала цигарка, її попелястий край ставав усе довшим. Врешті, вона похилилася вперед і впала у попільничку, витворюючи з попелу химерні руни.

Джад заснув.

І коли за сорок хвилин під’їхала «Хонда» Луїса та повернула до гаража, виблискуючи задніми фарами, Джад цього не почув. Він не прокинувся, як і Петро, коли римські солдати прийшли арештовувати волоцюгу на ім’я Ісус.

53

Луїс знайшов нову котушку скотча в одній з шухляд на кухні, а в кутку гаража він натрапив на моток мотузки біля купи зимових шин. Він використав скотч, щоб скріпити між собою кайло та лопату, а з мотузки зробив перев’язь.

Інструменти будуть у перев’язі, а Ґейджа він понесе в руках.

Він закинув знаряддя за спину, потім відчинив дверцята «Цівіка» з боку пасажира та дістав згорток. Ґейдж був набагато важчим за Черча. Луїс добряче натомиться, перш ніж віднесе сина на могильник мікмаків, а йому ж іще треба викопати могилу, пробиваючись крізь кам’янисту, невдячну землю.

Що ж! Він впорається! Якось.

Луїс Крід вийшов з гаража, затримавшись, аби ліктем вимкнути світло, та спинився на кілька хвилин там, де асфальт переходив у траву. Перед ним простягалася дорога до «Кладвишча домажніх тварин». Попри темряву, він її бачив дуже чітко. Коротка трава на його шляху ніби світилася.

Вітер запустив свої довгі пальці йому в волосся, і на мить давній дитячий ляк темряви пронизав його. Луїс відчув, що він слабкий, маленький і нажаханий. Невже він і справді йде в ліс з небіжчиком на руках? Невже він брестиме між дерев, де завиває вітер? Ітиме з мороку в пітьму? Сам-один цього разу?

Не думай! Просто роби!

Луїс пішов.

Через двадцять хвилин, коли він дійшов до «Кладвишча домажніх тварин», руки та ноги в нього тремтіли від утоми, і чоловік просто звалився навколішки, задихаючись. Згорток лежав перед ним. Луїс іще хвилин двадцять відпочивав, майже дрімав. Він більше не боявся. Втома, здається, прогнала будь-який страх.

Нарешті він знову звівся на ноги, не дуже вірячи, що йому вдасться перелізти через бурелом. Але він знав, що мусить спробувати. Клунок у його руках важив напевне не сорок фунтів, а всі двісті.

Але те, що трапилося минулого разу, сталося знову; він наче раптово, чітко пригадав сон. Ні, навіть не пригадав, а пережив заново. Коли поставив ногу на першу мертву гілляку, дивне відчуття пройшло крізь нього — щось схоже на тріумф. Втома не облишила його, але вона стала стерпною, майже неважливою.