Те ж саме, що і на «Кладвишчі домажніх тварин».

«Звісно, ти це знав», — прошепотів хтось у його голові, коли Луїс оглядав купи каміння, яке колись було курганами. Ти знав це — мусив знати! Не концентричні кола, а спіраль…

Так. На вершині меси, повернута до холодних зірок та безмежної чорноти космосу, лежала гігантська спіраль, до створення якої доклалася, як сказали б старожили, Тьма Рук. Тут не було справжніх курганів. Луїс бачив, що всі вони розкидані, немовби щось поховане під ними повернулося до життя… і пробило собі шлях нагору. Камені самі попадали так, аби утворилася ця спіраль.

«Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту? — Чомусь задався питанням Луїс, згадуючи про ті малюнки в пустелі, які залишили по собі індіанці Південної Америки. — Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту, і якщо так, то мені було б цікаво дізнатися, що вони про все це думають»?

Він став на коліна та поклав тіло Ґейджа на землю, зітхаючи з полегшенням.

Нарешті до нього почав повертатися здоровий глузд. Він дістав ножа, перерізав мотузку, яка тримала кайло та лопату в нього за спиною. Інструменти з дзенькотом упали на землю. Луїс ненадовго приліг, сліпим поглядом витріщаючись на далекі зорі.

Що то була за істота в лісах? Бідолашний Луїсе, ти справді гадаєш, ніби щось гарне станеться в кінці п’єси, в якій щось таке є серед головних персонажів?

Однак тепер було запізно повертати назад, і він знав це..

— Окрім того, — промимрив він сам до себе, — все ще може обернутися на краще, немає успіху без ризику, і, можливо, немає ризику без любові. Хоч би там як, є ще мій саквояж: не той, що під сходами, а той, що у ванній на верхній поличці. Той, по який я послав Еллі в ту ніч, коли в Норми стався серцевий напад. Там є шприци, і коли щось трапиться… щось лихе… ніхто не знатиме про це, крім мене.

Думки обернулися на нерозбірливе, екстатичне бурмотіння молільника, і, коли його руки схопилися за кайло, Луїс, все ще стоячи навколішки, заходився рити землю. Щоразу, коли він опускав кайло вниз, то навалювався на нього всім тілом, як давній римлянин, що падає на меч. Так, мало-помалу, яма заглиблювалася і набувала певних обрисів. Він витягував камені з могили та разом з твердим ґрунтом викидав їх геть. Але деякі залишав.

Для кургану.

56

Рейчел ляснула себе по обличчю так, що аж у вухах задзвеніло, та все одно все ще куняла. Прокинулася вона раптово — аж у Піцфілді! — і в перші декілька секунд їй здавалося, що сотні безжальних срібних очей витріщаються на неї і мерехтять, як холодні, голодні вогні.

А потім вони обернулися на маленькі прожектори дорожньої огорожі. Авто заїхало далеко за аварійну смугу.

Жінка знову повернула кермо ліворуч — вищання коліс, — і тут почулося слабеньке клацання. Певно, її правий передній бампер щойно врізався у стовпчик дорожньої огорожі. Її серце калатало в грудях і так сильно гупало об ребра, що в неї перед очима пішли темні плями, які то збільшувались, то стискались у ритмі її серцебиття. Та вже наступної миті, попри смертельну небезпеку, страх і Роберта Ґордона, який горланив по радіо пісню «Гаряча дівуля»[155], вона знову починала куняти.

Божевільна, параноїдальна ідея спала їй на думку. Звісно, це була просто втома. Просто втома і не більше, та їй почало здаватися, наче щось навмисне намагається тримати її подалі від Ладлоу сьогодні.

— Ще й параноя, чарівно, — пробурмотіла вона, слухаючи рок-н-рольні ритми. Вона спробувала розсміятися — не вдалося. Вона просто не змогла. Нічний морок надавав цій ідеї якоїсь моторошної правдоподібності. Рейчел почувалася героїнею якогось мультфільму, яка потрапила на гумову стьожку гігантської рогатки. Вона біжить і тим самим натягує стьожку все сильніше і сильніше, і коли врешті потенційна енергія гумової стрічки зрівняється з енергією бігуна… інерція стане… чим?.. елементарна фізика… щось намагається втримати її подалі від дому… не втручайся, ти… спочиле тіло хоче лишитися спочилим… наприклад, тіло Ґейджа… приведене в дію.

Цього разу вищання коліс було гучнішим, а небезпека — ближчою. З пронизливим скреготом машина їхала вздовж дорожньої огорожі, здираючи фарбу з блискучого металу. І якусь мить кермо не слухалося Рейчел, і вона, ридаючи, тиснула на гальма. Весь цей час вона спала, не просто куняла, а спала й бачила сни на швидкості шістдесят миль на годину. А якби ще й огорожі не було, а стояли лише окремі стовпчики…

Спантеличена й налякана, вона зупинилася, припаркувала авто та заридала, ховаючи обличчя в долонях.

Щось намагається втримати мене подалі від нього.

Коли вона опанувала себе, то знову почала кермувати — система керування маленької машинки не постраждала, та все одно компанія «Авіс» матиме до Рейчел серойзні запитання щодо обдертих боків, коли вона повертатиме авто в Бенгорському аеропорту.

Не зважай. Вирішуй проблеми почергово. Передусім — випити трохи кави.

Доїхавши до виїзду з Піцфілда, Рейчел повернула. Уже за милю вона побачила яскраві вогні та почула глухе ревіння дизельних двигунів. Вона під’їхала, заправила «Шеветт» — «А хтось добряче пом’яв боки вашій машинці», — ледь не з захопленням у голосі сказав хлопець із заправки — і зайшла в придорожню кав’ярню, яка пахло пересмаженою олією, перевареними яйцями… і, на щастя, хорошою міцною кавою.

Рейчел випила поспіль три чашки дуже солодкої чорної кави — наче ліки. Кілька водіїв вантажівок сиділи за стійкою чи за столиками та брали на кпини офіціанток, які у світлі флуоресцентних ламп примудрялися виглядати так, начебто вони медсестри, які збираються повідомити погані новини.

Рейчел оплатила рахунок і повернулася до припаркованого авто. Машина не заводилася. Ключ повертався, з мотора чулося коротке сухе гарчання — і все.

Повільно та люто Речел взялася гамселити кулаками по керму. Щось намагалося зупинити її. Не було жодної логічної причини, чому ця новенька машина з менш ніж п’яти тисячами миль пробігу раптом взяла й заглохла. А відбулося саме це. І ось Рейчел застрягла в Піцфілді, все ще за п’ятдесят миль від дому.

Рейчел прислухалася до монотонного гудіння великих вантажівок, і раптом їй спало на думку, що саме та, яка вбила її сина, також була тут, поміж них… І ця вантажівка не гуркотіла, а гигикала.

Рейчел опустила голову і розплакалася.

57

Луїс перечепився через щось і розпластався на землі. З хвилину він думав, що взагалі не зможе зіп’ястися на ноги — це було надто складно, — а буде собі лежати тут, прислухатиметься до пронизливого хору жаб на Болоті маленького бога та страдницького хору пошкоджених нутрощів власного тіла. Він лежатиме тут, аж доки не засне чи не помре. Останнє видавалося йому імовірнішим.

Чоловік пригадав, як брезентовий згорток ковзнув у викопану ним яму. В пам’яті постало те, як він голими руками кидав землю назад у могилу. А ще він був переконаний, що пам’ятає, як складав камені: від широкої основи до самої верхівки…

Однак насправді пам’ятав він зовсім небагато. Мабуть, він спустився сходами, інакше б не опинився в цьому місці, яке було… де? Роззирнувшись навколо, він подумав, нібито впізнає велику стару сосну, яка росла неподалік від бурелому. Невже він пройшов усе Болото маленького бога, навіть не підозрюючи про це? Луїс припускав, що це можливо. А ось вам.

Цього більш ніж достатньо. Я посплю тут.

Але це була саме та оманливо заспокійлива думка, яка й підняла його на ноги і змусила рухатися вперед. Якщо він зостанеться тут, щось може знайти його… те щось може ходити лісами, шукаючи його саме цієї миті.

Він витер долонею обличчя і зі здивуванням помітив на пальцях кров… коли це він встиг розбити собі носа?

— А хіба не похуй? — хрипким голосом спитав Луїс і заходився нишпорити по землі, аж доки не знайшов лопату з кайлом.

Через десять хвилин перед ним виріс бурелом. Луїс поліз на нього. Він повсякчас оступався, але майже до самого підніжжя йому вдавалося триматися рівно. Потім він зиркнув на ноги — і одна з гілок миттєво клацнула («Не дивися вниз», — казав Джад), інша впала, тягнучи за собою ступню Луїса, і від сильного поштовху вітру він глухо гепнувся на землю.