Та що це проти того, що було потім?! Вночі над могилою вуйка кушпелилися хмари мошви, аж світилися. Ці лілово-сині вогники пробивалися навіть через вільшані зарості. А десь за місяць-другий під хрестом заснувався мурашник, і незвично великі темні муравлі чинно хазяйнували на свіжому модриновому крижі. Домашні, поглинуті роботою, якось на це не давали увагу, а для нього, малого, ці обставини приховували якусь тайну. Аж поки не дослідив її, хоча свій здогад так нікому й не відкрив. Аби не наразитися на поглум.

Помітив він, що дерево на хресті пустило сік, який бурштиновими краплями проступав із тріщин. Навіть лизнув його. На смак було схоже на солодкаву липучку кленових стручків. Може, за цим деревним нектаром і мурахи прибилися, і нічна комашня зліталася? Він змащував ним ранки й подряпини, яких завжди вистачає в літню пору на хлоп’ячому тілі. Допомагало. Синці і садна сходили за ніч. Він не сумнівався, що то поміч не від дерева, а від самого вуйка Тимка. Хоч і крився з тим. Він уцався в нього маломовністю, легкою душею і тихим зачудуванням природним світом.

Зате руки мав дідові - густі. І на ці руки мав тепер велику надію. «Майстра вправи правлять», - любив казати дідо Микула. Старий тепер перемінював руки, щоб давати їм перепочинок, і щоб рівномірно твердли мозолі. Щоб, боронь Боже, не здулися пухирі, бо яка тоді робота?! Натирав долоні липкими шишками і обсипав попелом. А на ніч мастив смальцем. Не їв його, беріг для рук. А руки беріг для роботи. Він добре знав, як доглядати робочого коня. Тепер так доглядав себе.

В дозвільну часину старий збирав щавель і ведмежий часник, сік їх до страви. В просіці наламав гілочок малини, ожини й дикої смородини, кинув під стріх сушитися. З того варив собі напій, підкріплювався. Достигали дикі черешні, чорними вічками поблискували з листя. Теж смачна й поживна потрава. А суниці?! Поїдав їх жменями, пам’ятаючи Тимкові приписи: «Можеш м’ясця не вхопити, можеш' картоплю пропустити, а ягоди не обходь. Там, де зоря капнула росою, там ягода проросла. Там, де земля зійшла потом, там виліз гриб. Там, де мудрий ворон впустив насінину, там проросла горішина. І немає німого поживнішого для людського мозку, як горіх. Ці три смакоти - найголовніший наш покорм і найперші літі від землі і неба». Кому-кому, а Тимкові він вірив.

Йому любо було тепер, як у дитинстві, вкладатися на нічліг під шопою. Як тоді, коли навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:

«Чому ви спите в хліві?»

«Треба десь спати».

«А чому тут? У хлівах спить лише хуцоба».

«Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини - і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п ’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми - і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого — і матимеш спритні ноги й дуже серце, яку звіра. Плавай часто - і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, - і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, - і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним...»

«Але я, вуйку, хочу бути дужим і смілим».

«А смілість - то і є спокій серця. Колись ти до цього й сам дійдеш».

«І все це знають звірі?!»

«Ще більше знають, бо їх розум не замулений жадобою, заздрістю й страхом».

«Виходить, вуйку, звірі ліпші за людей?!»

«Що тобі повісти? Виходить, що в дечому ліпші. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневірялися околичними дорогами, аби їх не впізнали. Не мали де притулитися. І віслюк їх притомився, і Йосип збив ноги, а Марія вже мала народжувати. До яких заїздів не завертали - не було для них місця. Не було, бо не хотіли їх приймати. Коли вже вкінець зневірилися - хоч під скелею ночуй - котрась господиня змилосердилася і пустила їх до стайні. Там, у яслах, і прийшов у світ маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щілини гострим піском, дихала холодом пустині. Немовлятко зігрівали своїм диханням буйволи, ці неповороткі, лахматі, брудні тварини. Вони перші дали йому своє тепло. А вже потім прийшли несміло глянути на Божого Сина нужденні люди, що випасали по крем’янистих горбах кіз і овець. Убогі, вони ще й принесли для породіллі якісь дарунки... Ось як воно простелилося. Не в палаці, не в пишному храмі почав земну пугь наш Бог, а в хліві між бидлятами. Не царі його приймали, не знатні священики, а прості пастухи, що й читати не вміли. Вони складали простенькі пісні про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А відтак Ісус навчив їх молитов. Вони не вміли їх записати... Галілейські рибарі збиралися ночами в халупах, не світячи, аби разом промовляти ті молитви. Заронені в мозок і серця, як іскри, розносилися вони по горах і долинах. І вогонь віри не гас. Збиралися нишком по хлівах і робітнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розіп’яти. Нужденні збирачі лахміття і битого скла ходили околицями Рима, міняючи скляні друзки на дзвін щирого слова. Гонителі й не здогадувалися, які високі духом ці голодранці... Жони-македонянки ховалися в диких горах, аби співати святі псалми, донесені сюди з чужих країв. Не всі слова їм були зрозумілі, тому вони весь час збивалися і верталися до початку. Добре, якщо хтось міг пояснити їх значення. Більше підказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному слові, і знову починали наново. Аж поки їх пісні не вирівнялися, не виструнчилися, як молоді сосни. Співи слухали птиці і звірі, бо вони мусили хоронитися від лихих людей ... Ось тобі моя казанка про хлів і про те, що з нього пішло».

У хліві коло вуйка Тимка було добре. І спалося солодко, як у Різдвяну ніч після коляд. Лише муляли на споді ясел ребристі книжки. У їх родині тільки вуйко возився з книжками. Тому й мали його за чудного.

Ці задавнені згадки, що несподівано почали навідуватися до старого, розважали його в роботі. Колись це робив кінь і безнастанна зміна образів для ока. Він весь час був у дорозі. Його робота і його життя були дорогою. А тепер він прийшов до свого берега і зупинився._І вперше з’явилася потреба розмотувати стрічку дороги назад. Видно, людина завжди має бути в русі. Якщо не так, то хоч подумки.

Втім, руху йому вистачало. Пила ледве сунулася в протині твердої деревини, до того ж її зв’язувала смола, що липла до нагрітої сталі. Старий час від часу виймав її і протирав мішковиною. Спочивало залізо, і він спочивав. Руки самі ставали залізом, наливалися обтяжливою втомою. Ноги, весь час напружені, скривлені, під вечір тремтіли самі по собі, ступав як трясовиною. Купав їх у діжі, напаривши сіновиння - полову з-під оборогу До ранку судоми відходили. Мозолі не натиралися, бо він одягав не шкарпетки - де їх настачиш? - а обвивав литки тонкими онучами.

Тіло тілом, та прийшла інша прикрість - рвалися шнурки на солдатських черевиках, виміняних колись на відро чорниць. Взуття було добре, а шнурки ніякі. Зекономили на шнурках. А може, вояцька служба не така тяжка, як його робота? Старий перев’язував шнурки, доточував, а ті далі рвалися. Треба було якось тому радити. Він знав як, та все відмахувався від того засобу, як від набридливої мухи. Та куди вже відкладати, та й нащо? Нагострив на річковому камені ножа і зняв з кілка

вуздечку. Видко, Торка потягли (гадав чомусь, що коня тягли, а не вели) з двора на мотузці. Торко не дав би себе загнуздати чужому От вуздечка й лишилася. Старий довго м’яв її в руках і навіть лизнув - солона. Гірка сіль кінського поту. Та й піт робітної людини має інший смак, ніж дозвільної. Шкіряну вуздечку він порізав на довгі рівні пасмуги. Пару вдів у черевики, а інші повісив про запас.