Розчервонілий від сонця й ходи батюшка в голові лави часом обривав молитовний славень і густо басив чисто світське: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості діра-а-а-а!» Людське річище здригалося і роздвоювалося, обминаючи прогнилу яму. Десятки голосів бездумно підхоплювали той глас: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості...» - і, схаменувшись, захлиналися сміхом. Веселий настрій ріднив натовп аж до самого храмового двору.

А там - ряснота і тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах - капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах - чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури і пов’язані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.

Горяни високі зростом і коренасті, як в’язи по схилах, просторі в плечах, зі склепистими грудинами - це від свіжих, твердих «воздухів». Вони здебільшого чорняві або рудуваті, темноокі, сіроокі, з примруженою уважністю і лукавинкою у взорі, бровасті. Може ці нарости-стрішки над очима для того, аби захистити очі від прямого сонця й дощу? Жилаві засмаглі шиї відкриті. На обличчях дивно поєднані м’якість і рішучість, затятість, добродушність і вольовитість, смиренність серця і відвага дії. Дідо Микула любив казати: «Верховинець стане на коліна лише в двох випадках: щоб напитися з джерела і щоб зірвати квітку».

За чіткими рисами, як за корою породи дерев, можна впізнати роди, галузисті родини, навіть сторону вгадати, з якої вони прийшли. Все накладає свій відбиток на жителя Верховини - бік гори, тамтешня вода, тип лісу, побут, страва, що переважає, рід занять. В отарі вівці й барани різняться. ІЦо вже казати про людей, котрі справіку пасуть їх у цих горах?

Як ружі на грядках, цвіло на прощенному майдані жіноцтво. У жакетах того ж полотна, але спереду і ззаду причепурені шматками барвистих в’язаних покрівців. Запнуті білими хустками з вільними кінцями. У дівчат .рясні червоно-зелені вишивки на рукавах, плечах і грудях. А на стегнах звільна виснуть весело плетені пояси. Важкі намиста, низанки бісеру і скляні пацьорки громадяться на грудях. Взуті юні відданиці (а в горах під вінець ідуть і в тринадцять-чотирнадцять літ, зате скоріше і в’януть) у шнуровані чобітки і м’які кожанки поверх білих капчурів із червоними смугами. Кучері і довгі коси не покриті, зате вплетено в них коралі, дрібні черепашки і навіть мідні кульки. Ті, що не заручені, мають віночки з квітів, сухих чи свіжих. І за тими пахкими плетінками легіні здогадуються, з якого берега дівиця. Змаленства зростаючи косарями, вони добре знають, де які трави ширяться. Храмовий здвиг - то ще й оглядини та женихання. Добрий вус знайде собі кус.

Якщо старі заглиблені в молитву, то в молоді кислиці на умі. Хтось від гріха - хтось за гріхом. Нетерпеливляться, чекають перших смерків, коли лоскітно закуряться ватриці, забряжчить начиння, притомлені хрестінням руки потягнуться до корчаг і шкаликів. Родаки, свояки й перевесники-побратими, що рік не бачилися, ходитимуть від казана до казана, зніматимуть крисані й кланятимуться «Славайсу, добра челяде!» - «Слава навіки, а вам здоровля!» - відповідатимуть і запросять до простеленої верети, щоб «прімкнути, чим Бог споміг». І поточаться бесіди, пересіви новин, стримані фіглі, ради-поради і складання угод хазяйського чину. На рік уперед нагомоняться, наберуться вражень і доброго прощанського духу.

Привілля й для молоді. Тіль-тіль примовкли дзвони, а юнацтво вже за церковним воринням. І вже вискнули гуслі, хрипло продерла застояні міхи гармошка. Гопки- крути, тупіт, регіт, писк, цмоки крадених поцілунків, смачні виляски ляпасів... Прощайте на день-два батьківські покрики і материнські буркотіння; прощай, обридла худобо і дурна птнце; прощайте, коси, граблі і мотики; прощай, давкий чорний хлібе і нудна сіросте домашнього побиту... В цій волі їх проща. В цьому звільнення їх духу.

Давно вмліли ватри, давно сплять покотом під возами і гунями зморені дорогою і тривким молебнем прочани, а ігрища під хрестом не вгавають. Ця всенощна молодих невситимих сердець у розпалі. І дивиться на цих синів верховинських Син людський. З тихим мрійним усміхом дивиться. І любо Йому в їх безтурботному гамірному товаристві. їх діди і батьки просять від Нього земних благ - плодовитої худоби, врожайного поліття, приступного лісу, сіна в обороги, сиру в бочки, грошенят у капшуки, - забуваючи, що Він Бог не землі, а неба. І земне не дає, навіть не прислухається до того. А ці їх безхитрісні діти нічого й не просять. Бо те, що жадає їх душа, якось ніяково й просити - кохання, крихти волі й веселощів, душевних поривів і таємних мрій. Та якраз це й хочеться давати. Давати з легкої і щедрої руки. Хоч вона й прибита іржавими цвяхами до дубового крижа. їх діди й батьки гадають, що Він - Бог грізьби і покари. І Він, з усього видно, ніколи не згладить їх гріхи. А вони, ці безжурні, нерозумні діти, знають, що Він - Бог радості. І Він тепер з ними.

Ці рідкісні ночі їм шкода було проспати, і коли з- поза темного ялинника виходив провидень і перший дзвін роздирав клоччя мряки, вони все ще були на ногах, у зрідненому потішному колі. На ногах у дрімоті приймали вранішнє благословення. Ісус після недремної ночі і тут співчутливо стежив за ними. І стікали в росяну траву дорідною бородою владики суворі слова: «Стяжайте дух, а не срібло-злото». Миряни згідливо покліпували розм’яклими від замилування повіками. Стяжати дух таки легше, ніж срібло-злото, яке вони зроду не бачили. Десь дуже глибоко, на віки-вічні, закопали їх у горах славні бескетники Олекса Довбуш, Микола Шугай, Ілько Липей. І не матимуть за це в Бога прощення. Лише людські пісні.

...І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика - скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне - щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами..

Тут вони роззувалися і мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі - що збивати пусто обувку! Йти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловіку дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога - босі?»

«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок - Він до тебе два».

«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»

«Він з нами йде».

«Теж босий?»

«Не лопочи дурне».

«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».

«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»

«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»

«Помагати нам буде».

«Помагати робити сіно?»

«Ні, помагати жити. А комусь - і помирати».

«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»

«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».

Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, - кректав дідо Микула. - 3 тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого...» - «Не бійся, я тебе не лишу, - втішала його баба. - Дійдеш куди треба. Душа зряча». - «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», - муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні. Черлена ружа трояка, Мала я мужа, мала я мужа, Мала я мужа пияка.