Ральф глянув угору й уперше по-справжньому побачив пурпурово-синюшні блискавки, що прорізали небо над аеропортом. Зовсім не факт, що буде дощ, принаймні не зараз, але якщо дощ все-таки піде, він неодмінно змокне, а сховатися можна лише на майданчику для пікніків біля злітно-посадочної смуги № 3, та й там лише стара й пропахла пивом альтанка.

Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.

Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі… Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист. Старий дурень, — можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день. Якби ти плавав, то напевно потонув би.

«Це параноя, Ральфе», — сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.

Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.

«А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста».

— Нехай буде град, — мовив уголос Ральф. — Мене не так і легко настрахати.

Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу. Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби — воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора. Ральф був задоволеним, що вирішив повернутися пішки, незважаючи на втому в ногах і ниючий біль у попереку.

«Принаймні сьогодні вночі, — подумав він, — я напевно буду спати. Спати як убитий».

Злітне поле — акри висохлої бурої трави із врослими в неї іржавими рейками, що залишилися тут, немов сліди давньої катастрофи, — тепер було ліворуч від нього. Удалині за дротяною сіткою загорожі він бачив «Юнайтед-747» завбільшки з іграшковий літачок, той їхав до терміналу, що належав двом авіакомпаніям — «Юнайтед» і «Дельта». Погляд Ральфа зупинився ще на одному засобі пересування — це був автомобіль, що від’їжджав від головного авіаційного терміналу, розташованого посейбіч поля. Авто рушило до службового виїзду на Гарріс-авеню. Останнім часом Ральф часто спостерігав за автами, що в’їжджали і виїжджали звідти; майданчик для пікніків, де збиралися Старі Шкапи Гарріс-авеню, був метрів за шістдесят від цього місця. Оскільки машина наблизилась до воріт, він упізнав «датсун» Еда й Елен Діпно… І раптом зрозумів, що автомобіль справді рухається.

Ральф вийшов на узбіччя, не усвідомлюючи, що неспокійно стискає кулаки, поки маленьке коричневе авто під’їжджало до зачинених воріт. Для того, щоб відчинити ворота ззовні, необхідна спеціальна картка-ключ; ізсередини ж усю роботу виконував фотоелемент. Однак він установлений близько до воріт, дуже близько, а на швидкості, з якою їхав «датсун»… Лише в останню мить (чи Ральфові це тільки здалося) коричневе авто різко загальмувало, з-під коліс зметнулася хмарина блакитного диму, нагадавши Ральфові недавню посадку літака, і коли ворота почали повільно відчинятися, кулаки Ральфа розтиснулися.

З боку водія у вікні з’явилася рука й люто замахала, намагаючись, мабуть, у такий спосіб переконати ворота відчинитися швидше. Це було настільки абсурдно, що Ральф посміхнувся. Однак посмішка майже одразу згасла. Освіжаючий вітерець із заходу, звідки насувалися грозові хмари, приніс пронизливий крик водія «датсуна»:

— Сучий сину! Відсмокчи прутня, вилупку! І давай, ворушись, трахана жопо! Швидше! Прутнегон довбаний! Гівно щуряче!

— Не може бути, що це Ед Діпно, — пробурмотів Ральф. Він пішов далі, навіть не усвідомлюючи цього. — Не може бути.

Ед працював хіміком-дослідником у лабораторіях Гокінґа у Фреш-Гарборі, Ральф знав його як напрочуд доброзичливого чолов’ягу. Їм із Керолайн дуже подобалася Елен — Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали. Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою. Ед ніколи не заперечував.

Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, — тим паче, якщо хтось із цих сусідів хворий… Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але…

— Йолопе недокоханий! Чи ти відчинишся коли-небудь?! Воруши свою протухлу жопу! Міксер для піхви!

…але голос справді був Еда. Навіть на відстані двохсот-трьохсот метрів важко було помилитися. Тепер водій «датсуна» тиснув на акселератор, як дитина, що тисне на важіль силоміра, чекаючи, коли загориться зелене світло. З вихлопної труби вилітали клуби диму. Як тільки ворота відчинилися для проїзду, «датсун» рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія. Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.

«Датсун» підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе. Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій «форд-рейнджер», що рухався на захід, вильнув убік, намагаючись уникнути зіткнення з «датсуном». Водій пікапа занадто пізно помітив небезпеку, а Ед, мабуть, узагалі нічого не помітив (лише значно пізніше Ральф почав підозрювати, що Ед спеціально пішов на таран «форда»). Пискнули гальма, почувся глухий удар крила «датсуна» об бік «форда». Пікап в’їхав на лінію між зустрічними смугами шосе. Зім’ятий капот «датсуна» розкрився. Скло розбитих фар посипалося на асфальт. А за мить обидві машини завмерли посеред дороги, переплівшись на взір сюрреалістичної скульптури.

Ральф, остовпівши, спостерігав, як під «датсуном» розливається калюжа бензину. За майже сімдесят років йому довелось бути свідком кількох дорожніх зіткнень, здебільше незначних, і щораз його вражало, як швидко все відбувається і як мало в цьому драматизму. Наскільки це несхоже на кіно, де камери можуть сповільнювати дію, або на відео, де можна, якщо виникне таке бажання, знову й знову дивитись, як авто зривається з обриву. А в житті це всього лише серія розмитих образів, а відтак швидка комбінація звуків: писк коліс, глухий скрип металу, дощ скла. А потім voila — tout fini.[1] Існував навіть якийсь протокол для подібних подій: Як Людина Має Поводитися Під Час Аварії.

«Звичайно, такий ритуал просто необхідний», — міркував Ральф. Щодня в Деррі ставалося близько дюжини таких аварій, а взимку, коли випадав сніг і ставало холодніше, можливо, й удвічі більше. Виходиш із авта, зустрічаєш іншого учасника на місці зіткнення двох машин (які найчастіше ще й переплелися), дивишся й хитаєш головою. Іноді — але взагалі ж, за рідкісними винятками, майже завжди — ця фаза зустрічі супроводжується експресивною перепалкою: визначається провина (доволі грубо), майстерність кожного водія ставиться під сумнів, звучать погрози судового розгляду; однак Ральф вважав, що насправді водії лише намагаються сказати один одному: «Дурню, ти ж налякав мене до смерті!» Останнім па в цьому короткому танці був Обмін Священними Запевненнями — зазвичай, саме в цей момент водії починають брати під контроль свої емоції… Завжди вважаючи власною заслугою те, що ніхто не постраждав, — як і в цьому випадку. Іноді водії навіть обмінюються рукостисканням.

Ральф приготувався спостерігати за всім цим зі свого місця за сто п’ятдесят ярдів від зіткнення, але як тільки прочинилися дверцята «датсуна», він зрозумів, що тут усе буде інакше — інцидент лише розпочинається. І очевидно, ніхто не подаватиме руки у фіналі цієї вистави.

Дверцята автомобіля не просто відчинилися — вони відлетіли.

Вискочивши на дорогу, Ед Діпно завмер біля свого авта, його вузькі плечі квадратом застигли на тлі темних хмар. Він був у потертих джинсах і футболці, й Ральф відзначив, що ніколи досі не бачив Еда інакше як застебнутим на всі ґудзики. І ще щось було намотано навколо шиї Еда: щось біле й довге. Шарф? Так, схоже на шарф, але хто ж одягатиме шарф у таку спеку?