Нарешті Антон твердо вирішив відвідати батьківщину, почував себе зобов'язаним побачити її зараз, коли знову готувався надовго залишити її. Але передовсім хотілося пошукати, востаннє, сліди П'єра Баяна.

Бухарест виріс, але все одно видавався дуже маленьким; він ніби не вміщався в своїх вулицях. Пагорб монастиря Михая-Воде став нижчий, Димбовиця, розкішна в його спогадах дитинства, була затиснута в якийсь канал. Горішина в саду всохла, на вулиці з'явилася бруківка. У батьківській хаті жив сліпий старець, який, плачучи, обійняв Антона. Сама хата аж по вікна вгрузла в землю, стріха звисала, мов крила обскубаного ворона.

Антон знайшов маленьку скриньку — в ній зберігався весь набуток старого Лупана. Батько весь час, навіть стоячи над могилою, вчив дітей грамоти і за ці роки, монета до монети, зібрав сотень дві золотих. Вони та ще жменька фамільних коштовностей були невеличким скарбом. Лист, написаний дуже каліграфічно, сповіщав:

Ця несподівана вказівка вразила Антона і ще раз, мов міцний опорний стовп, підкріпила його давнє прагнення. Всю зиму він намагався щось дізнатися про П'єра. Але ні портовики, ні купці, ні митники нічогісінько не чули й не знали про нещасного мандрівника та про його корабель.

Весною Антон продав батькову хату, і тепер у нього разом з тим, що залишив покійний, було досить грошей на корабель. І ось тут, у гирлі Дунаю, він випадково наткнувся на «Есперансу», яка здалася йому звісткою від П'єра Баяна. Корабля треба було відкопати з піску, полагодити, повернути до життя і в супроводі тіні зниклого друга перейти через океан до далекої землі, про яку вони мріяли вдвох довгі роки.

Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.

Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.

— Це ти, Ісмаїле?

Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:

— Цей вітер добре йти на Стамбул.

— Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.

Турок зітхнув ще глибше.

— Завтра ви сходити на берег?

— Так, я залишаюсь тут.

— І Герасім брати з собою?

— Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.

Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:

— Пане, взяти і Ісмаїл!

При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір'ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.

— Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. — благально правив своєї турок. — Готувати мусака[8]… Пекти сараїлі[9]… Я гарний кок…

Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», — вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором'язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!

— Гаразд!.. — відповів він, повагавшись. — А ти знаєш мій намір?

— Знаєш: Герасім сказати.

— Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.

— Іти зараз! — пожвавішав кок.

— То проси розрахунок у кіра Яні й залишайся з нами!

Ісмаїл зітхнув, але вже полегшено, глянув на нього теплими очима й сказав:

— Дякувати!..

Сонце ледве піднялося на небі, коли «Пенелопа» віддавала кінці й важко повернулася вниз, узявши курс на Стамбул. Віяв північний бриз, дуже сприятливий для такої дороги.

Четверо людей на пристані махали на прощання руками, а екіпаж, уже поріділий, сердечно відповідав їм. Тільки капітан, стоячи за стерном, затиснув у зубах сигару і навіть не озирнувся. Він був сердитий, бо, по-перше, втратив дармового пасажира, з якого, певне, можна було б витягнути кілька дзвінких монет, а по-друге, клятий волох загріб у нього Герасіма. Ісмаїла не дуже шкода — від нього самі збитки при його умінні смажити баранину.

— Щасливої дороги й попутного вітру, капітане Яні! — гукав Герасім з пристані, збивши берета на потилицю, підставивши груди під порив вітру.

Це був високий чоловік, широкий у плечах, весь — ніби налитий металом, одне слово, людина, на яку при потребі можна покластися. Чорні жваві очі, пишні й настовбурчені вуса, ледь прибиті сивиною, кругле підборіддя, міцна шия надавали йому зухвалого вигляду, який вимушував кожного задираку ставитись до нього шанобливо.

— Ну от ми й залишили кіра Яні! — сказав Антон Лупан, коли «Пенелопа» віддалилась.

Люди збилися довкола нього.

— Зараз ми зробимо ось як: Ієреміє, ти підеш до міста й пошукаєш, де ми могли б зупинитися на якийсь час. Ісмаїле, ти залишаєшся тут, з речами, поки вернеться Ієремія, потім знайдете підводу й перевезете їх до господаря. Тільки обережно зі скринею, щоб там нічого не побилося. Коли закінчите, підете вздовж протоки до маяка, там і знайдете мене з Герасімом.

— Сьогодні ми не їсти? — спитав Ісмаїл.

Власне, це його не дуже турбувало, просто за звичкою турбувався про інших.

— Будемо, але готувати тобі сьогодні не доведеться, — відповів Антон. — Та ти не сумуй! Коли ми обживемося, ти готуватимеш усе, що заманеться, навіть сараїлі. А поки що харчуватимемось у закладі через дорогу. Ти вже зараз можеш піти й побачити, що нам дадуть на обід.

— Смажений короп! — упевнено відповів кок.

— Звідки ти знаєш?

— Я нюхати.

Усі троє зайшлися сміхом на превеликий подив Ісмаїла.

— Отже, про обід ми можемо не турбуватися, — сказав Антон. — Кожен хай робить те, що сказано. І приходьте до нас якомога швидше. Ієреміє, знайди кілька лопат.

— Не турбуйтеся, пане: лопати знайде мій двоюрідний брат Хараламб.

Залишившись сам, Ісмаїл обережно сів на скриню Антона Лупана, запалив люльку, підтягнув ближче мішок — сірий, довгий і широкий мішок з парусини, в яких моряки тримають усе своє майно, і, понишпоривши в ньому, дістав продовгувату дерев'яну коробочку, повну пензликів та різних фарб у баночках.

Кок якийсь час дивився крізь прижмурені повіки на голий берег, освітлений вранішнім сонцем, потім дістав з мішка шматок пап'є-маше, розгладив на коліні, змішав фарби й почав малювати краєвид, який бачив перед собою.

Раптом Ісмаїл стрепенувся, вдихнув у себе повітря і, облишивши мистецькі вправи, метнувся в заклад черва дорогу.

— Кіре Арістіде! — закричав він, притиснувшись скуйовдженими вусами до шибки. — Класти лавровий лист, класти перець і робити малий вогонь! Згоріти риба!

Давши ці поради, Ісмаїл відійшов і глянув на вивіску. Йому давно кортіло намалювати її — нову, гарну, але грек, затятий і скупий, нізащо не погоджувався. Це була стара іржава вивіска, на ній ледь можна було прочитати: