— Тоді що ти повинен робити, щоб не зіткнутися з ним?
— Що робити? Взяти трохи праворуч.
— Саме так! А з того корабля який борт бачитимуть?
— Ну, якщо я візьму праворуч, то це означає, що я повернувся до нього лівим бортом!
— Добре, хлопче! Тепер ти знаєш призначення ліхтарів. Є таке правило: якщо бачиш зелене там, де і в тебе зелене, або червоне, де і в тебе червоне, тоді тобі нічого не загрожує.
Коли Герасім закінчив пояснювати, дзвін вибив чотири рази, сповіщаючи кінець останньої денної вахти, тепер починалась нічна служба. На палубу вийшов капітан, заповнивши щойно в каюті бортовий журнал.
— Мігу, іди й лягай спати, бо опівночі заступиш у дозор.
Спершу Мігу не повірив власним вухам. Потім, згадавши, що Антон Лупан не з тих, хто обманює людей, почав стрибати на одній нозі на палубі, вигукуючи, мов гайдук.
— Тихше, тут тобі не кошара! — кинув йому стерновий. І, обернувшись до капітана, почухав голову. — Пане, може, негаразд перший раз ставити його вночі. Хай би почав з денної вахти…
— Не журись, Герасіме. Він все одно цілий день був за дозорця… Тільки вважай, Мігу, якщо зараз же не заснеш, то забороню ставати на вахту!
Юнга спустився в каюту, виліз на свою койку, вкрився з головою, стиснув кулаки й невдовзі заснув, бо так звелів капітан.
Опівночі, коли він прийняв пост, усе довкола здавалося йому знайомим, ніби він був дозорцем вічно. Юнга стояв на носі, зіпершись на дерев'яний парапет, втупившись очима вдалину. Місяць підіймався по небу, ховаючись за вітрилами, і море, спершу рудувате, почало сріблитися, було зовсім тихо, тільки хвилі м'яко муркотіли на тисячі голосів. З таємничим шумом форштевень розрізував воду під бугшпритом. М'яко розбивалась об обшивку котрась із хвиль, і вітер підхоплював білий букет бризок, розсіваючи його, мов вологі зірки. Вряди-годи з небесного склепіння зривалася зірочка і, прокресливши чіткий слід, згасала над хвилями. І нічого більше не видно, хоч горизонт був величезний, а море неосяжне.
— Пане, — спитав юнга, кинувшись бігцем по кормі, — а зірки, які падають, це справді душі померлих?
— Ні, Мігу, то падають не зірки, а метеорити, шматочки, що відірвалися від зірок. Швидкість їх така велика, що від тертя об повітря вони спалахують і згоряють. На землю падають дуже рідко, і я досі не чув, щоб хоч один із них завдав кому-небудь шкоди.
Мігу стрепенувся, витріщив очі й злякано метнувся на ніс. Невже зірка впала з неба й не хоче згасати? Хвилі підкидають її, а вона іскріє, жартівливо підморгуючи іншим зіркам, чітко видніючись зліва по бугшприту дедалі яскравіше.
— Пане, що це таке?
Капітан на хвильку облишив стерно й підійшов до парапету.
— Це пароплав. Не бійся, він далеко. Іде, мабуть, на Одесу.
— Дядько Герасім учив мене, як розпізнавати за світлом кораблі, але я, видно, забув, що означає біле світло.
— То Герасім забув тобі сказати, що пароплави, на відміну від вітрильників, мають ще й біле світло на носовій щоглі. А ти запам'ятай це.
— Мігу, — сказав Антон Лупан, — зараз друга година; якщо мої розрахунки правильні, ми вже пройшли сто десять миль і повинні побачити маяк на мисі Калі-акра. Ти вночі зможеш вилізти на щоглу так само, як і вдень?
— Можу, пане!
— Ну, то давай. Тільки пильнуй, не посковзнись, бо я залишусь без дозорця.
За кілька секунд юнга вже був біля хрестовини, а звідти подерся ще вище, аж до клотика.
— Як тут чудово! Бачу блискавку, але звідки вона, коли зараз погожа година?
— То не блискавка, а світло маяка, — задоволено пояснив капітан. — Придивись гарненько і скажи, до скільки ти можеш порахувати між двома спалахами.
Негріле повискував, крутячись навколо щогли.
— До восьми, пане.
— Гаразд, тепер злазь.
— То маяк з Каліакра? — спитав юнга, поправляючи одяг. — Не якийсь інший? Дядько Герасім казав, що на берегах багато маяків.
— Маяки ставлять у небезпечних місцях, на островах, на перешийках, на входах у протоки. Але двох однакових нема, вони зроблені так, що їх не можна сплутати. Вдень їх розпізнаєш за формою, бо одні вищі, другі нижчі, одні металеві, другі кам'яні, всі пофарбовані в різні кольори. Вночі — за світлом. Кожен світиться по-своєму, то рідше, то частіше…
— А моряки звідки знають?
— Вони мають книжку, яка так і зветься «Маяки», і в ній описані всі маяки в світі, там же описані й особливості кожного. Коли я сказав тобі порахувати, то хотів дізнатися, скільки секунд минає між спалахами, хоч я й не сумнівався, що ми біля мису Каліакра…
— А може, я рахував надто швидко? Так можна й помилитися…
— Твоя правда. Тому, коли опиняєшся там, де багато маяків, і боїшся, що можеш їх переплутати, слід користуватися годинником. А тепер ставай у дозор.
О четвертій годині, коли заспаний Ісмаїл вийшов на палубу, обрій почав рожевіти, а вітер уже не дув із колишньою силою. Перш ніж спуститися під палубу, Антон з Мігу кинули лот і побачили, що «Сперанца» робила не більше п'яти вузлів.
Через день Ієремія, Хараламб і Крістя Бусуйок ставали по черзі до стерна під наглядом Герасіма. Мігу був засмучений, що не ставили і його, заспокоївся лиш тоді, коли капітан покликав до себе в каюту й посадив до столу.
— Тримати стерно легше. До цього ти призвичаїшся швидко. Тебе ж я хочу навчити більше, бо хотів би, щоб ти став моїм помічником. Може, колись будеш і капітаном.
І Антон почав грунтовно вчити Мігу.
Через три години навчання Мігу вийшов на палубу геть ошелешений. Гай-гай, стерно можуть тримати всі, навіть мовчакуватий плотогон, але ж ніхто з них не знає, як визначити на карті довжину й широту певної точки!
Потім до вечора Мігу, в голові якого гуло, ніби туди залетів джміль, грався на палубі з Негріле. По двох днях плавання вони обоє почували себе тут, ніби на рідній вулиці.
О восьмій вечора юнга став у дозор разом з Антоном Лупаном.
За першу чверть вахти вони зустріли два пароплави, які йшли з Цареграда. Мігу, побачивши зліва по борту червоні вогні, одразу зрозумів, що можна не турбуватися.
— Пане, — аж тепер здивувався він, підходячи до стерна, — але ж ми не зустріли жодного вітрильника, відколи йдемо!
— При такому вітрі вони не можуть вийти з Босфору, — пояснив Антон. — І вимушені чекати слушнішого часу.
Після вахти юнга виліз на койку і заснув мов убитий. Прокинувся він від крику на палубі.
— Земля! — кричав Ієремія.
Усі кинулись на палубу.
Сонце тільки-тільки випливло з хвиль, і море здавалося полем мишію, що хвилюється під свіжим вітром. Попереду, в ранковому серпанку, виднівся язик землі, освітлюваний навскісним промінням сонця.
— Ми прийшли навіть раніше, — сказав Антон, глянувши на годинник. — Так, вітер посилився, очевидно, в другу вахту.
— А де Босфор, дядьку Герасіме? — спитав Мігу, підходячи до стерна, тримаючи чоботи в руках, бо він так і вискочив на палубу босий.
— Май терпіння, хлопче, ми до нього ще не дійшли. Ану, взуй чоботи! Що ти за моряк?
Капітан подивився в підзорну трубу на рудий берег.
— Ось Анатоль Фенер! — сказав він, показуючи трохи правіше бугшприта. — Ми вийшли не дуже точно. Мабуть, дрейф був сильніший, ніж я думав. Ану, Герасіме, візьми-но на вест на півчверті. Ага, ось і Румель Фенер!
— Що ви кажете, пане, бо я нічого не розумію? — спитав Мігу, заправляючи чоботи під кльош.
— Босфор розділяє Європу й Азію, — пояснював йому Антон, — і турки сидять верхи на ньому, ніби на осідланому віслюку. Розумієш? Європейська частина Туреччини називається Румелія, азіатська — Анатолія. При вході в Босфор є два маяки, ніби очі віслюка, про якого я тобі говорив: один зветься Анатоль, а другий Румель Фенер. Візьми підзорну трубу і сам побачиш.
Антон Лупан спустився в каюту й виніс червоний прапор з білим півмісяцем.
— Це з-під Плевни прапор, пане? — спитав Ієремія.
Капітан поквапливо заспокоїв його, аби в того не виникло войовничих замірів:
— Це мирний прапор. І не надумай продірявити його з мушкета. — Потім звернувся до найменшого члена екіпажу: — Мігу, прикріпи його на вершині щогли!