— Ісмаїле, не забудь, уночі відчалюємо! — гукнув йому Герасім по-турецькому, щоб зрозуміла і дружина.

— Він прийде, коли я йому дозволю! — відповіла Гюльсум, злегка розгойдуючись усім тілом за два кроки перед своїм нещасним чоловіком.

Якщо вона ще раз прийде, я викину її в Босфор! — скреготнув зубами Герасім, почорнівши на виду.

— Дивись, щоб часом не було навпаки…

— Ну, гяури, — сказав Антон, переймаючись знегодою бідолашного кока, — ходімо й ми — решту все залишімо на волю аллаха!

У супроводі чотирьох гяурів і Негріле Антон Лупан пішов бродити по місту, але спершу попросив людей зачекати на пристані, а сам пішов у контору порту оформити, як того вимагає закон, документи на корабель і на екіпаж, щоб усе було готове до відходу.

Капітан зупинився біля дерев'яного щита на двох стовпах, прикритого зверху дашком. Такі щити були в усіх портах, і жоден моряк не пройде мимо, не прочитавши вивішеного списку загиблих кораблів, який доводився до загального відома.

Ясна річ, тоді не було сьогоднішніх засобів інформації, отже, в списки вносились кораблі, загибель яких міг хтось підтвердити. Але знаючи про сумну долю одного, ніколи не можна мати певності, що не зазнав катастрофи й ще хтось, бо ж про чиюсь загибель звістки ніколи й не надійде.

За звичаєм, який виробився в портах, Антон прочитав список до кінця, як це робить кожен моряк, сходячи на берег.

З тих суден, які мали прийти в Стамбул, загинули останнім часом сім баркасів, один трьохсоттонний бриг, два пароплави й чотири каїки.

Капітан «Сперанци» відчув, як серце його стислося: один із двох пароплавів, що зазнали катастрофи, був «Гельдер» під голландським прапором, ним він ходив колись до Індії. Ідучи з Одеси в Стамбул, «Гельдер» потрапив у шторм і був викинутий на мілину за сім миль західніше від Румель Фенера. З екіпажу врятувалися лише шість чоловік… Поміж загиблими був і капітан ван Зволлер, якого Антон добре знав…

Список загиблих кораблів — це ніби знак жалоби, мов чорний креп на дверях будинку, де хтось помер, він виповнює душу кожного моряка сумом. Але моряк, зосередившись думкою про загиблих, іде потім до судна, піднімає якір і виходить у море, навіть якщо знає, що колись і він поповнить список, бо коли завагається, то вже не буде моряком.

Залагодивши справи в конторі, Антон Лупан повернувся до своїх, і вони всі разом пішли до міста.

Екіпаж «Сперанци» ледве пробивався крізь натовп і через кількасот метрів узяв праворуч, на кам'янисту вулицю, яка так круто бралася на горб, що подекуди були зроблені східці, отже, по ній не їздили ні підводи, ні карети. Тут ходили тільки носії з вантажами — жилуваті широкогруді люди, одягнені в білі брудні шаровари, жовті жилети, і всі в фесках. На плечах у кожного подушечки, напхані клоччям, на які вони клали важкий вантаж.

На вулиці було повно шолудивих псів, що сумно дивились на перехожих, на носіїв, на віслюків, а ті звично обминали їх — вони зналися давно.

— Тьху! — сплюнув Хараламб. — А яка краса здасться, коли дивитися знизу!

— Старе місто! — відповів Антон. Його нічого тут не дивувало. — Йому вже дві з половиною тисячі років!

— А як старе, то не може трохи обновитись чи хоч почиститись?

Чужоземець, уперше потрапивши до Стамбула, може поблукати з перших же хвилин у лабіринті його вулиць, вуличок і кривих провулків, які в'ються й вигинаються без початку й без кінця, усі вони однакові, і ніде нема табличок з назвами.

Засноване майже за сім сторіч до нашої ери греками і переходячи по черзі з рук у руки найрізнішим володарям, це місто, — воно звалося колись Візантія, — розвивалося абияк. Володарі зводили палаци, вежі й фортечні мури, християни — церкви, мусульмани — мечеті, які дивують і зараз очі, а решту вже довершили бог і пророк.

Греки, переважно рибалки й купці, були не настільки войовничі, щоб захистити свою домівку, і вона, сягнувши свого найбільшого розквіту, перейшла потім до інших рук: перси Дарія І, афінці й спартанці, македонці, далі римляни, один з імператорів яких, Константан, дав Візантії своє ім'я, — і цю назву, Константинополь, і по сьогодні вживають деякі іноземці на прикрість туркам. Турки захопили місто лише в середині XV сторіччя, після трьох облог, зробили його столицею турецької імперії і відтоді не випускають з рук. Але, перейменувавши Константинополь на Стамбул, щоб стерти й сліди минувшини, вони не помітили, що нова назва — навіть не турецьке слово. У покореному місті було дуже багато греків, і це цілком природно. Жили вони переважно в передмістях, які є ще й сьогодні, і коли йшли звідти у своїх справах, то казали: «Eis ten polin», що означало: «Я йду до міста». З цих слів, переламаних на турецьку, і вийшла оттоманська назва для покореного міста — Істамбул. Отже, в сьогоднішнього Стамбула від греків залишилась не тільки основа, а й його назва, яку ти досі, читачу, вважав за турецьку.

До обіду екіпаж «Сперанци» встиг пройти по всіх вулицях Стамбула.

— Давайте зайдемо й на базар, — запропонував Антон, — потім десь поїмо, хоча тутешні їдальні мені дуже не подобаються. Побоююсь, ми жалкуватимемо за Ісмаїлом!

— А може, він ще повернеться! — сказав Мігу. — Невже… — Але так і замовк, не доказавши, бо побачив самого Ісмаїла — з тюрбаном на голові і в шароварах, він ішов їм назустріч, жвавий і гордий, наче брат самого султана, а поряд ступала моторненька маленька туркеня, щебечучи з-під чадри. — Дядьку Ісмаїле! — гукнув хлопець.

Побачивши своїх, кок зупинився, зрадів, низенько вклонився, полишив свою туркеню й підійшов до них.

— Що з тобою, Ісмаїле? — радісно спитав капітан, не вірячи власним очам.

— Я все добре, пане!

— А дружина? Що ти з нею зробив?

Ісмаїл закліпав очима.

— Яка дружина? Гюльсум?

— Авжеж, адже ти з нею пішов з пристані. Що ти з нею зробив?

— Вдома!

— А це хто?

— Це? Дружина. Лалель!

Почувши своє ім'я, туркеня радісно защебетала під тоненькою чадрою й по-дружньому махнула чужинцям рукою.

— Тьху, та бий його лиха година, цього турка! — здивовано вигукнув Хараламб, намагаючись розгледіти під чадрою обличчя Лалель, сміх якої пропік йому серце.

Ісмаїл підійшов до Антона, понурив очі й попросив сором'язливо, мов хлопчак.

— Пане, дати ще п'ять ікосари. Можна?

— Звичайно, Ісмаїле! Тільки ж дивись, не викидай їх на вітер.

— Я не кидати, пане. Я дати Лалель.

Туркеня знову засміялася, аж затремтіли чадра й шовкова мантилья, потім рушила за Ісмаїлом, жваво вицокуючи своїми маленькими каблучками по бруківці вулиці.

Антон смикнув за рукав Хараламба, який втупився їй услід.

— Ходімо, хлопче, не витріщай очей! Повір мені: з турками жарти кепські!

Базар у Стамбулі — це величезна зала на кілька гектарів, але його радше можна вважати за місто посеред міста, бо тут є свої вулиці, провулки, переходи й майдани, усі під одним скляним дахом. Сонячне світло пробивається крізь нього тільки ледь-ледь, допомагаючи продавцеві приховати гандж свого товару. Обабіч вуличок стоять лавки, великі чи маленькі, майже в кожній із них у глибині є прихована кімнатка, де в шафах, скринях і ящиках, обкованих залізом, зберігаються цінні речі.

Загалом кожна вуличка має свій товар. На одній продаються парфуми, чотки, гребінці, перські люстерка з тонко розписаною каймою, на другій — полотно, шовк, індійський кашемір, вишиті золотом сорочки, перські шалі, вуалі, парча — одне слово, все, що може пошити, пофарбувати й виплести з бавовни, вовни, золота й срібла людська рука від Лондона до Байджі. Ще на одній вулиці можна знайти найдивовижніше взуття, яке навіть неможливо уявити на нозі європейця. Японський шовк, сап'ян, оксамит, парча найрізніших кольорів були використані для того, щоб надати найнесподіваніша форм цьому виробу, який обтягає ногу. Далі йшли лавки килимів, каптанів, ятаганів і ножів, лавки, де продавалися золоті й срібні нитки, кисети, жилети, доломани. Але найбільші багатства, що їх неспроможна осягнути жодна уява, приховувалися в лавках старовинної зброї, бо тут багатства більше, ніж коштовного каміння в усіх мішках у ювелірних лавках. Тут можна знайти дамаські шаблі, лати, списи, сідла, прикрашені золотом і коштовним камінням, старовинні рушниці з кременем або з ґнотом, які зачаровують майстерним оздобленням, — та що там казати, тут є всяка зброя, що її войовники носили при собі від часів Чінгісхана, а може, ще й давніше.