Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся вліво й побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося — от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся — хто його зна, може, це просто тінь, — там щось лежало.

Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?

Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку розміром зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.

Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким же успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів — точно.

Він знову присів, опустивши руки між стегон — так часто робив батько до того, як дні присідань дійшли до кінця, і став просто дивитися на скриню, яка виглядала з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання — сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?

До того ж вона лежала тут досить давно. Весь її вигляд про це говорив. Шкіра потріскалася й місцями з чорної зробилася сірою. Піт подумав: «Якщо сильно потягнути за ручку, вона може зламатися». Потьмянілі металеві смуги заіржавіли.

Прийнявши рішення, він щодуху помчав доріжкою назад до будинку. Пробіг хвіртку, увійшов на кухню, прислухався. Голосу не чутно, телевізор теж мовчить. Батько, імовірно, пішов подрімати в спальню (ту, що на першому поверсі, мамі з татом доводилося спати там, хоч вона й маленька, тому що татові тепер було важко підійматися сходами). Мама могла піти з ним, іноді вони так мирилися, але частіше сиділа в кімнаті для білизни, яка слугувала їй за кабінет, де складала резюме і шукала роботу через інтернет. Папа кинув це заняття (і Піт мав визнати, не без підстав), але мама продовжувала спроби. Вона хотіла знову викладати в школі, і не тільки через брак грошей.

Поряд із будинком стояв гараж, але мама ніколи не ставила туди свій «Фокус», хіба що коли наближалася хуртовина. Гараж був захаращений різними речами зі старого будинку, для яких не вистачило місця в цьому новому орендованому місці. Там зберігався татів ящик з інструментами (Том виставляв їх на «Сraigslist» або на якомусь схожому сайті, але ніхто не давав за них стільки, скільки він хотів отримати), його й Тінині старі іграшки, бочка із сіллю з черпаком і деяким садовим приладдям, що стояло біля задньої стіни. Схопивши лопату, Піт побіг назад на доріжку, тримаючи її перед собою, як солдат гвинтівку.

Видовбані раніше сходинки допомогли йому спуститися до струмка, і, опинившись унизу, Том узявся за роботу на невеликому зсуві, який оголив скриню. Він перекидав землю, що обвалилася, назад у дірку під деревом, не всю, а скільки зміг. Заповнити її до самого шишкуватого коріння не вдалося, але край скрині зник з очей, це йому й було потрібно.

Поки що.

За обідом авки-гавки тривали, але вже не так сильно, і Тіна, схоже, не засмутилася, але прийшла до Піта в кімнату, коли той закінчував робити домашнє завдання. Вона була в піжамі й тягнула за собою місіс Бізлі, свою останню й найважливішу ляльку-втішницю. Їй ніби знову було п’ять рочків.

— Можна, я у твоєму ліжку полежу, Піті? Мені наснився поганий сон.

Він хотів було відправити її назад, але потім вирішив (у голові промайнули думки про заховану скриню), що це може злякати удачу. До того ж, це було б зовсім не по-братськи — он у неї які круги під красивими оченятами.

— Ну гаразд, давай, тільки недовго. І не будемо це узвичаювати. — Один з улюблених маминих висловів.

Тіна шмигнула до ліжка й обперлася спиною об стіну — так вона любила спати, — наче зібралася провести тут усю ніч. Піт закрив підручник природознавства, сів поруч із нею та скривився від болю.

— Лялька, Тінсі. Я сів на твою місіс Бізлі.

— Зараз я її ногами відштовхну. Ось. Так краще?

— А якщо вона там задихнеться?

— Вона не дихає, дурний. Це просто лялька, й Еллен говорить, вона мені скоро набридне.

— Еллен — дурепа.

— Вона моя подруга. — Піт із деяким подивом подумав, що цьому не варто суперечити. — Але, напевно, вона права. Люди ж дорослішають.

— Тільки не ти. Ти назавжди залишишся моєю молодшою ​​сестрою. І дивись, не засинай. Тобі повертатися до своєї кімнати за п’ять хвилин.

— Десять.

— Шість.

Вона подумала.

— Добре.

Знизу долинув здавлений стогін, за ним стукіт милиць. Піт простежив звук до кухні, там тато сяде, запалить сигарету й буде видувати дим на вулицю через чорний хід. Від цього увімкнеться обігрівач, а обігрівач, якщо вірити мамі, палив не масло, а долари.

— Як думаєш, вони розлучаться?

Піт зазнав подвійного удару. По-перше, саме питання, а по-друге, абсолютно доросла заклопотаність, з якою воно було поставлено. Він почав відповідати, що ні, звичайно, не розлучаться, але потім згадав, як йому не подобаються фільми, у яких дорослі брешуть дітям, а такі майже всі фільми.

— Не знаю. Точно не сьогодні. Суди вже зачинено.

Вона хихотнула. Напевно, це добре. Він почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Піта повернулися до скрині, захованої на березі річки під деревом. Виконуючи домашню роботу, він якимось чином утримував ці думки на відстані, але…

Ні, неправда. Ці думки не покидали його.

— Тінсі? Не засинай.

— Я не… — Судячи з голосу, вона вже майже заснула.

— Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцінних каменів і золотих дублонів?

— Що таке дублони?

— Це такі старовинні гроші.

— Віддала б їх татові з мамою. Щоб вони більше не сварилися. А ти?

— Я теж, — відповів Піт. — Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.

Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зборів, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої біди. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.

У четвер ввечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього піднялася температура.

— Гарячий, — сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли тримав голову у двох дюймах від лампи у своєму ліжку, перед тим як спуститися вниз. — Якщо завтра тобі не стане краще, доведеться вести тебе до лікаря.

— Гарна ідея! — вигукнув Том зі свого місця за столом, де він ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. — До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-Ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.

Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки погано, й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.

— Сподіваюся, — зітхнула вона. — Ти їсти хочеш?

Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.

— Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.