Він радить Холлі триматися й повертає айфон на ремінь, на те місце, де він носив свій «Глок»[33] до того, як вийшов у відставку. У відставці він постійно забував десь свій мобільний, але ті часи давно минули. Те, чим він зараз займається, звичайно, не жетон носити, але теж непогано. Узагалі-то, до тенет «Що впало, те пропало», як правило, потрапляє лише дрібна рибка, але сьогодні це блакитний тунець, і Ходжес у захваті. Він бачить великий день розплати, але не це головне. Він має справу — ось що головне. Його доля й призначення — ловити таких хлопців, як Олівер Медден, і він має намір займатися цим, поки є сили. Якщо пощастить, у нього є на це років вісім-дев’ять, і він збирається цінувати кожен день. Ще він гадає, що й Джейні бажала б для нього такої долі.

Він так і чує, як вона каже йо, кумедно морщачи ніс.

Барбара Робінсон теж ледве не загинула чотири роки тому; вона пішла на той фатальний концерт із матір’ю і купкою подружок. Барбс була життєрадісною, щасливою дитиною тоді, і є життєрадісним, щасливим підлітком зараз — він бачить її іноді, коли заходить перекусити до Робінсонів, тільки зараз, коли Джером завжди на заняттях, це відбувається рідше. Хоча, можливо, Джером повернувся на літні канікули? Він при нагоді дізнається в Барбари. Ходжес сподівається, що вона нікуди не встрягне. Навряд чи. Вона з хороших дітей, таких, які переводять бабусь через дорогу.

Ходжес розгортає салат, зрошує його низькокалорійним соусом і починає наминати. Він зголоднів. Голодним бути добре. Голод — ознака здоров’я.

Морріс абсолютно не відчуває голоду. Бублик із вершковим сиром — от і все, що він спроможний подужати під час обіду, та й той не весь. Коли тільки-но звільнився, жер, як свиня: Біг-Маки, торти-мурашники, піцу шматок за шматком — усе те, чого йому так хотілось у в’язниці, але це було до того, як він одного разу необачно зайшов до «Сеньйора Тако»[34] у Лоутавні й потім усю ніч блював. У молодості в нього ніколи не було проблем із мексиканською кухнею, а молодість здавалася такою близькою, якусь годину тому, але ніч, яку він провів на колінах у молитвах перед порцеляновим вівтарем, відкрила йому очі на правду: Моррісу Белламі п’ятдесят дев’ять, і він на порозі старості. Найкращі роки життя були розтрачені на фарбування джинсів і лакування столів і стільців, які продавалися в магазині при Венсвілльській в’язниці, а ще на складання листів для нескінченного потоку кримінальників у тюремних комбінезонах.

Зараз же він перебуває у світі, якого не впізнає, у світі, де кіно показують на екранах циклопічних розмірів, званих «Аймекс»[35], де на вулицях усі або ходять у навушниках або витріщаються в маленькі екранчики. Де в кожному магазині за тобою спостерігають телекамери, і де ціни на такі звичайні речі, як наприклад хліб, який коштував п’ятдесят центів буханець, коли він сів у в’язницю, настільки високі, що здаються просто нереальними. Змінилося все, і його наче засліпило яскравим сяйвом. Він відстав від часу, який безнадійно втік уперед, й орієнтований на в’язницю розум уже ніколи його не наздожене.

Як і тіло. Коли він уранці підводиться з ліжка, воно не гнеться, а коли ввечері лягає — болить; найімовірніше, починається артрит, припускає він. Після тієї ночі блювання (а коли Морріс не блював, він справляв нужду коричневої водою), його апетит просто помер.

Апетит до їжі принаймні. Він думав про жінок — чи міг він не думати про них, коли вони скрізь, молоді й майже голі від спеки раннього літа? — Але в його віці отримати дівчину молодшу за тридцять можна, тільки якщо заплатити за неї, а похід до закладу, де укладаються такі угоди, означав би порушення умов дострокового звільнення. Якщо його спіймають, він оком не встигне кліпнути, як знову опиниться у Вейнсвіллі, а записники Ротстайна так само залишаться на тому нічийному клаптику землі, ніким не прочитані, крім автора.

Він знає, що вони все ще там, і від цього на душі стає ще гірше. Пристрасне бажання відкопати їх і нарешті забрати собі було тією константою, що доводить до божевілля, як уривок мелодії (Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у), який застрягає у твоїй голові й не виходить, але поки що він суворо дотримувався правил, вичікуючи, коли спостерігач від комісії трохи розслабиться й втратить пильність. То було Євангеліє від Воррена Дака Дакворта, передане йому, коли Морріс уперше отримав право на умовно-дострокове звільнення.

«Спочатку тобі потрібно бути суперобережним, — сказав йому Дак. Було це перед першим слуханням справи Морріса та першою появою мстивої Кори Енн Хупер. — Наче по яйцях ходиш. Тому що, розумієш, цей паскудник з’явиться тоді, коли ти найменше його чекатимеш. Запам’ятай це. А якщо спробуєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку — це у них така категорія є, — краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже. Уторопав?»

Морріс уторопав.

І Дак таки мав рацію.

Не пробувши вільною людиною (точніше, майже вільним) і ста годин, Морріс повернувся до старого багатоквартирного будинку, де тепер мешкав, і натрапив на перевіряльника, що сидів на ґанку й курив сигарету. Розмальована графіті цементно-шлакоблочна коробка, яку люди, що живуть у ній, називали Елітний гнидник, перебувала на утриманні штату й була однією здоровенною консервною банкою, забитою торчками, що видужують, п’яницями й достроково звільненими зеками, такими, як він сам. Морріс уже зустрічався зі своїм перевіряльником сьогодні опівдні й був відпущений на всі чотири боки після декількох обов’язкових питань і кинутого на останок До зустрічі за тиждень. Це був не наступний тиждень і навіть не наступний день, але ось він, тут як тут.

Елліс МакФарланд був великим чорношкірим паном зі здоровенним черевом-півкулею і сяючою лисою головою. Сьогодні він вирядився в акрові[36] блакитні джинси й футболку «Харлі-Девідсон»[37] розміру XXL. Поруч із ним стояв пошарпаний старий рюкзак.

— Йо, Моррі, — сказав він, запрошуючи, поплескав долонею по цементу поряд із богатирським стегном. — Падай.

— Добридень, містере МакФарланд.

Морріс присів, серце його калатало так, що він мало не зігнувся від болю. «Будь ласка, нехай тільки „сумнівна поведінка“, — думав він, хоча й уявити не міг, що зробив такого сумнівного. — Будь ласка, не відправляйте мене назад, зараз, коли я так близько».

— Ти де був, друзяко? Робота в тебе закінчується о четвертій, а зараз уже початок на сьому.

— Я… Я зайшов з’їсти сендвіч. До «Щасливої чашки». Я й не думав, що «Чашка» ще працює, але виявилося, що так. — Жебонячи. Він не міг себе змусити говорити звичним тоном, хоча й знав, що белькочуть люди під кайфом.

— Ти дві години їв отой сендвіч? Ця чортівня, напевно, фути три[38] завдовжки була.

— Ні, звичайний сендвіч, із шинкою і сиром. Я його з’їв на лавці на Гавернмент-сквер і пару шматочків згодував голубам. Я колись так робив з одним моїм другом. Просто я… Ну, знаєте, втратив лік часу.

Так усе й було, але як непереконливо це прозвучало!

— Насолоджуючись вільним повітрям, — підказав МакФарланд. — Усмоктуючи свободу. Десь у цьому районі?

— Так.

— От що ми зараз зробимо. Піднімемося нагору, і там, я гадаю, ти допоможеш мені. Перевіримо, яку саме волю ти всмоктував. — Він поплескав по рюкзаку. — Мій набірчик зараз із собою. Якщо сеча не посиніє, я тебе залишу в спокої, і займайся своїми справами. Сподіваюся, ти не проти такого плану, еге ж?