— Чому не побачу?

— Ти думаєш про банки, пункти переведення чеків на готівку й швидкого кредитування. Можливо, про гонки собак або про виторг від гри «Бабаків». Але це цілком могли бути не публічні гроші. Злодій або злодії могли поцупити гроші, виграні в покер, або обчистити торговця метамфетаміном десь там у чорта на задвірках. Наскільки ми знаємо, готівку можна було викрасти з якоїсь схованки хоч в Атланті, хоч у Сан-Дієго, хоч у будь-якому іншому місті між ними. Про такі викрадення взагалі може ніхто не знати.

— Особливо, якщо про ці гроші спочатку ніхто не повідомляв у податкову, — погоджується Холлі. — Правильно, правильно, правильно. Добре, тоді які наші плани?

— Треба поговорити з Пітером Сауберсом, і, якщо чесно, я не можу дочекатися. Я думав, що вже все бачив, але щоб таке!

— Ти можеш поговорити з ним сьогодні ввечері. Він їде лише завтра. Я взяла телефон Тіни, можу зателефонувати їй і запитати номер брата.

— Ні. Дамо йому спокійно провести вихідні. Чорт забирай, може, він уже поїхав. Дай йому час подумати, це його заспокоїть. І Тіна нехай заспокоїться. До понеділка чекати не так уже довго.

— А що стосовно того молескінового записника, який вона бачила? Є ідеї?

— Можливо, тут узагалі немає жодного зв’язку з грошима. Це міг бути щоденник його фантазій «50 Відтінків Веселощів» про його сусідку по парті.

Холлі видає звук хмф, показуючи, що вона про це думає, і починає ходити по кабінету.

— Знаєш, що мене непокоїть? Проміжок.

— Проміжок?

— Востаннє гроші надійшли минулого вересня разом із запискою про те, що їх більше не буде. Наскільки ми знаємо, Пітер почав поводитися дивно тільки у квітні або травні. Сім місяців у нього чудове самопочуття, потім з якогось дива він відпускає вуса й виявляє ознаки занепокоєння. Що трапилося? Є думки щодо цього?

Назріває одне пояснення:

— Він вирішив, що йому потрібні ще гроші, можливо, для того щоб сестра змогла піти до школи Барбари. Йому здавалося, він знає спосіб їх роздобути, але щось пішло не так.

— Так! Я теж так подумала! — Вона складає на грудях руки й накриває долонями лікті. Цей жест самозаспокоєння Ходжес бачив не один раз. — Шкода, що Тіна не бачила, що там усередині. У тому молескіновому записнику.

— Це інтуїція, або ти розвиваєш якийсь логічний ланцюжок, який я не вловлюю?

— Цікаво б дізнатися, чому він так не хотів, аби вона це побачила. — Успішно уникнувши питання Ходжеса, вона прямує до дверей. — Поставлю комп’ютеру завдання на пошук по крадіжках з 2001 по 2009. Знаю, це великий період, але починати з чогось треба. А ти що будеш робити?

— Поїду додому. Усе обдумаю. Завтра я займаюся викраденими машинами й шукаю одного суб’єкта, який вийшов під заставу й подався в біга. Я майже впевнений, він відсиджується у своєї мачухи або колишньої дружини. Крім того, подивлюся «Індіанців» і, можливо, піду в кіно.

Холлі загоряється.

— Можна, я піду з тобою?

— Якщо хочеш.

— А можна я виберу, що дивитися?

— Тільки якщо не потягнеш мене на якусь ідіотську романтичну комедію з Дженніфер Еністон.

— Дженніфер Еністон — чудова актриса й недооцінений комік. Ти знаєш, що вона грала в найпершому фільмі «Лепрекон» 1993 року?

— Холлі, ти просто джерело найрізноманітнішої інформації, але зараз ти відходиш від головного. Обіцяй, жодних романтичних комедій, або я піду один.

— Упевнена, ми знайдемо щось цікаве для нас обох, — обіцяє Холлі, але в очі йому не дивиться. — Як гадаєш, з братом Тіни нічого не трапиться? Він же не надумає щось собі заподіяти?

— Судячи з його дій, не надумає. Він занадто багато зробив для своєї родини. Такі хлопці, якщо їм є про кого дбати, зазвичай не схильні до самогубства. Холлі, тобі не здається дивним, що маленька дівчинка вирахувала, хто стоїть за цими грошима, а їхні батьки навіть не здогадуються?

Світло в очах Холлі гасне, і на мить вона стає дуже схожою на ту колишню Холлі, яка майже всю свою юність провела в стінах своєї кімнати, на того невротичного відлюдника, якого японці називають хікікоморі.

— Батьки бувають дуже дурними, — промовляє вона й виходить.

«Так, — думає Ходжес, — твої без сумніву, мабуть, про це ми сперечатися не станемо».

Він підходить до вікна, з’єднує за спиною руки і дивиться на нижню Марлборо-стрит, де набирає сили вечірній потік машин. Цікаво, Холлі подумала про другу ймовірну причину хвилювання хлопчика: йолопи, які заховали ці гроші, повернулися й виявили пропажу.

І якимось чином дізналися, хто їх забрав.

«Загальноштатний центр із ремонту мотоциклів і двигунів» — це насправді ніякий не загальноштатний центр і навіть не загальноміський центр, це жалюгідна обнесена гофрованим металом майстерня в Саут-Сайді, за два кроки від стадіону нижчої ліги, де грають «Бабаки». Перед нею на продаж вишикувано ряд мотоциклів під пластиковими прапорцями, що мляво ворушаться на провислих проводах. Для Морріса всі ці мотоцикли — мотлох на колесах. Огрядний тип у шкіряному жилеті сидить, притулившись до стіни будівлі, і протирає стерту об асфальт шкіру пригорщею «клінексів»[74]. Він підводить очі на Морріса й нічого не говорить. Морріс у відповідь теж мовчить. Йому довелося йти сюди пішки з Еджмонт-авеню, понад милю під пекучим ранковим сонцем, оскільки, коли грають «Бабаки», автобуси далі не ходять.

Він заходить до гаража й бачить Чарлі Роберсона, який сидить на старому, у плямах мастила автомобільному сидінні перед напіврозібраним «Харлеєм». Морріса він помічає не одразу, тому що тримає в руках акумулятор від «Харлея» й уважно його розглядає. Морріс тим часом уважно розглядає Роберсона. Чарлі Роберсон, як і раніше, нагадує м’язистий живий гідрант, хоча йому вже має бути за сімдесят, лиса голова з сивіючою бахромою. На ньому футболка з відірваними рукавами, і на одному з біцепсів Морріс помічає вицвіле тюремне татуювання «Влада білим назавжди».

«Один із моїх успішних проектів», — думає Морріс і посміхається.

Роберсон відбував довічне у Вейнсвіллі за те, що забив палицею на смерть одну багату літню даму на Віланд-авеню в Брансон-парку. Вона нібито прокинулася й застукала його, коли той нишпорив у її будинку. До того ж він начебто ще зґвалтував її, можливо, до того, як побив, можливо, після, коли вона вмирала на підлозі своєї вітальні на другому поверсі. Справа була зрозуміла. Роберсона бачили кілька разів біля цього будинку до пограбування, його зафіксувала камера спостереження поряд із хвірткою багатої дами за день до незаконного вторгнення. Він обговорював можливість проникнення конкретно в цей будинок і пограбування конкретно цієї жінки з кількома своїми дружками-кримінальниками (усіх їх звинувачення з легкістю переконало дати свідчення, тому що в кожного з них були свої проблеми із законом), і за ним тягнулася довга низка крадіжок і злочинів проти особистості. Присяжні винесли обвинувальний вирок; суддя дав йому довічне без дострокового звільнення; Роберсон змінив лагодження мотоциклів на пошиття джинсів і лакування меблів.

«Я багато чого накоїв, але це не моя робота, — знову й знову повторював він Моррісу. — Я і хотів, навіть йобаний код системи захисту роздобув, але мене дехто випередив. Я знаю, хто, бо комбінацію я розповів тільки одному хлопцю. Він із тих гандонів, які проти мене свідчення давали, і якщо я колись вийду звідси, ця людина помре. Повір мені».

Морріс водночас вірив і не вірив йому — перші два роки у Віллі показали йому, що ця в’язниця забита людьми, які вважають себе невинними, як ранкова роса, — але коли Чарлі попросив його написати Баррі Шеку, Морріс погодився. Він цим займався. Це була його справжня професія.

З’ясувалося, що грабіжник-убивця-ґвалтівник залишив сперму в трусах літньої пані, а труси все ще зберігалися в одному з печероподібних міських сховищ доказів, й адвокат, якого «Проект Невинність» відрядив розбиратися зі справою Чарлі Роберсона, знайшов ці докази. Аналіз ДНК, який ще не був доступний, коли Чарлі засудили, показав, що сперма не його. Адвокат найняв детектива знайти декого із свідків звинувачення.