Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Брейді не відповідає.

— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.

Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.

— Хочеш запитати про матір?

Брейді не відповідає.

— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?

Немає відповіді.

— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?

Немає відповіді.

— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?

Тиша.

— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.

Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.

— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.

У руках відчувається біль. Він дивиться вниз і бачить, що його нігті вп’ялися в долоні. Він розтискає пальці й дивиться, як білі півмісяці наповнюються червоним. Знову посміхається.

— Просто кажу, приятелю. Просто кажу. Хочеш що-небудь відповісти?

Хартфілд нічого не відповідає.

Ходжес підводиться.

— Ну, нічого. Продовжуй сидіти тут біля вікна й шукати вихід. Якого немає. А я поки вийду на вулицю, подихаю свіжим повітрям. Сьогодні чудовий день.

На столі між стільцем і ліжком лежить фотографія, яку Ходжес уперше побачив у будинку на В’язовій вулиці, де Хартсфілд жив із матір’ю. Це її зменшена копія в простій срібній рамочці. На ній зображені Брейді і його мама, вони стоять на якомусь пляжі, обійнявшись і притискаючись щоками, більше схожі на хлопця з дівчиною, ніж на матір із сином. Коли Ходжес розвертається, аби піти, фотографія падає з тоненьким дзинь.

Він дивиться на неї, потім дивиться на Хартсфілда й знову на фотографію, що лежить ниць.

— Брейді?

Немає відповіді. Він ніколи не відповідає. Принаймні йому.

— Брейді, це ти зробив?

Мовчання. Брейді дивиться на свої коліна, де його пальці знову мляво переплелися.

— Дехто з медсестер каже, що… — Ходжес не закінчує думку. Він піднімає фотографію і ставить її на ніжку. — Якщо це ти зробив, зроби ще раз.

Хартсфілд нічого не робить, і нічого не відбувається з фотографією. Мати й син у безтурботні дні. Дебора Енн Хартсфілд та її медовий хлопчик.

— Ну, гаразд, Брейді. Прощавай-будь, крокодиле[95]. Я вшиваюсь, гамадриле.

І він іде, зачинивши за собою двері. Коли двері зачинилися, Брейді Хартсфілд на мить підводить очі. І посміхається.

На столі знову падає фотографія.

Дзинь.

Еллен Брен (учням, які відвідували курс фентезі та жахів літературного факультету Нортфілдської середньої школи, відома як Брен Стокер) стоїть біля дверей шкільного автобуса, який припарковано на стоянці будинку відпочинку «Рівер-бенд». У руці в неї мобільний телефон. Зараз четверта година дня, і вона збирається дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня. Саме в цей час з-за того крила, у якому розташовується ресторан, з’являється Пітер Сауберс. Він біжить так швидко, що волосся відлітає назад, відкриваючи лоб.

Еллен незмінно сувора зі своїми учнями, завжди залишається на вчительському боці й ніколи не дозволяє собі фамільярності, але зараз вона відкидає умовності й стискає Піта в обіймах, настільки міцних і шалених, що мало не душить його. З автобуса, де сидять інші старости й кандидати в старости НСШ, доносяться поодинокі саркастичні оплески.

Еллен відривається від нього, бере за плечі й робить ще одну річ, яку ніколи раніше собі не дозволяла з учнями, — добряче його струшує.

— Ти де був? Ти пропустив усі три ранкових семінари, ти пропустив ланч, я вже хотіла в поліцію дзвонити!

— Пробачте, міс Брен. У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям.

Міс Брен — провідник і наставник у цій подорожі, тому що вона викладає не тільки американську історію, але й американську політику, — вирішує, що вірить йому. Не тільки тому, що він один з її найкращих учнів і ніколи раніше з ним не було проблем, але ще й тому, що хлопчик дійсно мав хворобливий вигляд.

— Треба було… повідомити мені, — каже вона. — Я подумала, ти вирішив їхати автостопом до міста або щось на зразок цього викинув. Якщо з тобою щось трапиться, винуватити будуть мене. Невже ти не розумієш, що під час поїздки я за вас відповідаю?

— Я збився з рахунку часу. Мене нудило, і я боявся не стриматися всередині. Напевно, я щось з’їв, або шлунковий вірус.

Нічого поганого він не їв, і ніякого вірусу в нього немає, але щодо нудоти він не збрехав. Це нерви. Якщо точніше, непідробний страх. Від думки про необхідність зустрічатися завтра з Енді Халлідеєм його охоплює жах. Усе може пройти гладко, він знає, що в нього є шанси, але це буде все одно що засилювати нитку в голку, яка смикається. Якщо не вийде, у нього будуть проблеми з батьками і з поліцією. Стипендії, допомоги? Про це можна забути. Його навіть можуть посадити до в’язниці. Тому весь цей день він тинявся стежками, які перетинають у всіх напрямках тридцять акрів території будинку відпочинку, знову й знову обмірковуючи майбутнє протистояння. Що скаже він, що скаже Халлідей, що він відповість. Отже, він загубився у часі.

Піт бажав би ніколи не знаходити ту срану скриню.

Він думає: «Але я ж не хотів зробити нічого поганого. Чорт забирай, я ж хотів лише допомогти!»

Еллен бачить, що до очей хлопчика підступили сльози, і вперше помічає — можливо, через те, що він збрив свої дурнуваті вусики завсідника бару знайомств, — яке витончене його обличчя. Справді, ще трохи, і його можна буде назвати кощавим. Вона кидає мобільник в сумочку й дістає пакетик паперових носовичків зі словами:

— Витри обличчя.

— Гей, Сауберсе! Ну то й як, підчепив кого-небудь?

— Замовкни, Джеремі, — не обертаючись, гримає Еллен і знову звертається до Піта: — Мені б треба було тебе за такі фокуси тиждень після уроків залишати, але зглянусь над тобою.

Так, вона зглянеться над ним, тому що тижневе покарання потребує усної доповіді помічнику директора Уотерсу, який відповідає за виховну роботу в школі. Уотерс почне розбиратися в її власних вчинках і захоче знати, чому вона не підняла тривогу раніше, особливо, якщо її змусять зізнатися, що вона не бачила Сауберса з учорашнього обіду в ресторані. Він перебував поза увагою й наглядом майже цілий день, а це занадто довго для санкціонованої школою поїздки.

— Спасибі, міс Брен.

— Тебе вже не нудить?

— Так. У мене вже порожній шлунок.

— Тоді сідай в автобус і їдемо додому.

Поки Піт піднімається східцями і йде між сидіннями, знову лунають саркастичні оплески. Він намагається посміхатися, ніби усе гаразд, але зараз у нього єдине бажання — повернутися на Сикоморову вулицю, сховатись у своїй кімнаті й дочекатися завтрашнього дня, щоб нарешті покінчити з цим кошмаром.

Коли Ходжес повертається додому після шпиталю, на його ґанку сидить симпатичний молодий чоловік у гарвардській футболці. Юнак читає грубий том у м’якій обкладинці, на якій зображена група чи то греків, чи то римлян, які борються. Поруч із ним сидить ірландський сетер, на морді якого та безтурботно-весела усмішка, яка, схоже, є типовою для собак, що виросли в люблячих родинах. Молодий чоловік і собака підводяться, коли Ходжес в’їжджає до маленької прибудови, яка слугує за гараж. Юнак зустрічає його посеред галявини з однією витягнутою рукою, стиснутою в кулак. Ходжес стукається з ним кісточками, тим самим віддаючи данину чорношкірості Джерома, потім тисне йому руку, віддаючи тим самим данину своїй приналежності до білих англо-саксонських протестантів.