Тим часом у книгарні на Лейсмейкер-лейн Морріс поправляє краватку, перевертає табличку із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО» і відмикає двері. Він повертається за стійку й сідає. Якщо якийсь покупець зайде підібрати книгу — що аж надто малоймовірно о цій «мертвій» годині, але можливо, — він із задоволенням допоможе. Якщо, коли прийде хлопчисько, у магазині буде відвідувач, він щось вигадає. Зімпровізує. Серце його стукає прискорено, але руки спокійні. Тремтіння минулося. Я — вовк, каже він собі. Якщо знадобиться, я вкушу.

У Піта урок творчого письма. Текст — «Елементи стилю» Странка й Вайта[114], і сьогодні вони розглядають усім відоме Правило 13: Уникайте непотрібних слів. Їм було задано твір Гемінґвея «Вбивці», і зараз він спричинив жваве обговорення. Багато слів сказано про те, як Гемінґвей уникає непотрібних слів, але Піт їх майже не чує. Він раз у раз поглядає на годинник, стрілки якого неухильно наближаються до призначеної зустрічі з Ендрю Халлідеєм. Знову й знову він повторює про себе сценарій.

О двадцять п’ять хвилин на третю починає вібрувати телефон, що лежить у кишені штанів. Піт дістає його й дивиться на екран.

Мама: Після школи одразу повертайся додому, нам треба поговорити.

Шлунок його стискається, серце зривається на галоп. Можливо, ідеться просто про якесь доручення, але Піт в це не вірить. «Нам треба поговорити» маминою мовою означає «Х’юстон, у нас проблема»[115]. Можливо, це пов’язано з грошима, він навіть майже впевнений, що це пов’язане з грошима, бо біда не приходить сама. Якщо він не помиляється, це означає, що Тіна випустила кота з мішка.

Ну й добре. Якщо це так, ну й добре. Він повернеться додому, і вони поговорять, але спочатку потрібно розібратися з Халлідеєм. Батьки не винні, що він ускочив у таку халепу, і він не збирається перекладати провину на них. Але й себе він не звинувачує. Він вчинив так, як повинен був. Якщо Халлідей відмовиться від його умов, якщо він зателефонує в поліцію всупереч доводам Піта, тоді що менше знатимуть батьки, то краще. Він не хоче, щоб їх зробили співучасниками або чимось подібним.

У нього виникає думка вимкнути телефон, але він вирішує цього не робити. Якщо мама — або Тіна — захочуть що-небудь ще йому написати, про це краще знати. Піт дивиться на годинник — за двадцять хвилин третя. Ось-ось пролунає дзвінок, і він вийде зі школи.

У Піта виникає думка, чи повернеться він сюди коли-небудь?

Ходжес паркує «Пріус» футів за п’ятдесят від парадного входу школи. Він заїхав на жовтий бордюр, але для вирішення таких паркувальних питань у бардачку в нього лежить стара поліцейська картка. Ходжес кладе її на приладову панель. Коли лунає дзвінок, він виходить і машини, склавши на грудях руки, тулиться до капоту й дивиться на ряд дверей.

Чекати довго не довелося, бо Піт Сауберс з’являється вже в першій хвилі школярів, яка линула в червневий день і покотилася вниз сходами. Більшість дітей із друзями, але Сауберс іде сам. Звичайно, він тут не єдиний в самотньому польоті, але на обличчі в нього застиг такий вираз, ніби він живе в майбутньому, а не тут і не зараз. У Ходжеса око, як і раніше, гостре, і він думає, що такий вираз може бути в солдата, який йде у бій.

Утім, можливо, він просто хвилюється перед іспитами.

Замість того, щоб попрямувати до жовтих шкільних автобусів, що стоять ліворуч від школи, він повертає праворуч, туди, де припаркувався Ходжес. Ходжес неспішно йде до нього назустріч, на ходу викликаючи швидким набором Холлі.

— Він у мене. Передай Джерому. — Він обриває дзвінок, не чекаючи відповіді.

Хлопчик бере вбік, щоб обійти Ходжеса, але Ходжес перегороджує йому шлях.

— Привіт, Піте, є хвилина?

Очі хлопця впиваються в нього. Він має гарну зовнішність, але обличчя занадто худе, на лобі прищі. Губи його стиснуті так міцно, що його рота майже не видно.

— Ви хто? — запитує він. Ні «так, сер», ні «що ви хотіли, сер?». Просто «ви хто». Голос так само напружений, як і обличчя.

— Мене звуть Білл Ходжес. Я б хотів поговорити з тобою.

Повз них проходять діти, вони базікають, штовхаються, сміються, дражняться, поправляють рюкзаки. Кілька поглядів на Піта й чоловіка із сивуватим, злегка поріділим волоссям, але ніхто не виявляє цікавості. Їм є куди йти, і у них є чим займатися.

— Про що?

— У машині поговорити буде зручніше. Там нам ніхто не завадить. — Він вказує на «Пріус».

Хлопчик, не сходячи з місця, повторює:

— Про що?

— Тут така справа, Піте. Твоя сестра дружить із Барбарою Робінсон. Я багато років знаю родину Робінсонів, і Барбс переконала Тіну поговорити зі мною. Вона дуже хвилюється за тебе.

— Чому?

— Якщо ти питаєш, чому Барб запропонувала мене, то тому, що я раніше був поліцейським детективом.

Тривога спалахує в очах хлопчика.

— Якщо ти питаєш, чому Тіна хвилюється, то про це нам краще не говорити на вулиці.

За мить тривога зникає й обличчя хлопчика знову стає непроникним. Це обличчя гарного гравця в покер. Ходжесу доводилося допитувати підозрюваних, які здатні ось так стерти будь-який вираз з обличчя, і зазвичай таких розколоти найважче. Якщо вони взагалі розколюються.

— Не знаю, що вам там наговорила Тіна, але їй немає про що хвилюватися.

— Якщо те, що вона мені розповіла, правда, то їй варто хвилюватися. — Ходжес посміхається Піту своєю найщирішою посмішкою. — Облиш, Піте, я тебе не буду викрадати. Присягаюся.

Піт неохоче киває. Коли підходять до «Пріуса», хлопець зупиняється, наче прикипів. Він дивиться на жовту картку на приладовій панелі.

— Були поліцейським або все ще поліцейський?

— Був, — відповідає Ходжес. — А ця картка… Вважай, що це сувенір. Іноді може стати в нагоді. Я не служу й отримую пенсію вже п’ять років. Сідай у машину, поговоримо. Я тут як твій друг. Якщо ми тут ще трохи постоїмо, я почну плавитися.

— А якщо не сяду?

Ходжес знизує плечима.

— Значить, підеш собі далі.

— Добре, але тільки на хвилину, — говорить Піт. — Сьогодні я додому йду пішки, щоб в аптеку зайти за ліками для батька. Він приймає Віокс. У нього кілька років тому була травма.

Ходжес киває.

— Знаю. Міський Центр. Я розслідував цю справу.

— Так?

— Так.

Піт відчиняє дверцята з пасажирського боку й сідає в «Пріус». Сідаючи в машину до незнайомої людини, він не нервується. Він обережний й уважний, але не нервується. Ходжес, який за роки служби допитував, напевно, тисяч із десять свідків і підозрюваних, упевнений, що хлопчик прийняв рішення, хоч і не знає, яке саме: усе розповісти або залишити при собі. Як би там не було, незабаром це стане зрозуміло.

Він обходить машину й сідає за кермо. Піт спокійний, але, коли Ходжес заводить двигун, напружується й хапається за ручку.

— Розслабся, я тільки хочу ввімкнути кондиціонер. Якщо ти не помітив, зараз жахлива спека. Особливо для цього місяця. Напевно, глобальне по…

— Давайте не будемо про це, щоб я встиг купити батькові ліки й пішов додому. Що вам розповіла сестра? Ви ж знаєте, що їй лише тринадцять? Я дуже її люблю, але мама завжди називала її Тіна Королева Драми. — І потім, ніби це все пояснює: — Вони з подружкою Еллен дивляться кожну серію «Чарівних ошуканок»[116].

Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.

— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.

Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».