Старий Еш замовк, щоб перевести дух, а тоді провадив:

— «Міс Блеклок не тримає багато грошей у домі, це я точно знаю», — сказав Джім Гаґінс, коли його про це запитали. А він повинен знати, бо його жінка служить у «Літл-Педоксі», і їй відомо про них усе, бо нюх у неї гострий.

— І що ж вона відчуває тим своїм гострим нюхом?

— Що Міці до цього причетна, ось у чому вона переконана. У тієї дівки справді клята вдача — а яка пиха! Нещодавно вона в обличчя назвала місіс Гаґінс наймичкою.

Кредок постояв хвилину, намагаючись подумки впорядкувати ті відомості, що їх почув від старого садівника. Це була цікава суміш тих сільських опіній, які панували в Чипінґ-Клеґорні, але він не побачив у ній нічого такого, що могло б допомогти йому в його завданні. Він відвернувся, і старий покликав його з певним роздратуванням у голосі.

— Мабуть, ви її знайдете у яблуневому саду. Вона молодша за мене, і їй легше зривати та струшувати з дерев яблука, ніж мені.

І справді, у яблуневому саду Кредок знайшов Філіпу Геймс. Перше, що він там побачив, були двоє гарненьких жіночих ніг у бриджах, що легко ковзали вниз по стовбуру дерева. Через мить Філіпа, з розчервонілим обличчям, з розкуйовдженим гілками волоссям, уже стояла на землі й дивилася на нього з подивом на обличчі.

«З неї вийшла б непогана Розалінда», — машинально подумав Кредок, бо детектив-інспектор Кредок був ентузіастом Шекспіра і грав роль меланхолійного Жака у виставі «Як вам це сподобається», зіграній для сирітського притулку.

Але вже через мить він змінив свій погляд. Філіпа Геймс була надто дерев'яною для Розалінди, її краса й безтурботність були суто англійськими, але англійськими для двадцятого сторіччя, а не шістнадцятого. Така собі неемоційність доброго виховання без жодної іскри лукавства.

— Доброго ранку, місіс Геймс Пробачте, якщо я вас налякав. Я детектив-інспектор Кредок із поліції Мідлширу. Я хотів би поговорити з вами.

— Про вчорашній вечір?.

— Так.

— Це забере багато часу? А де ми станемо розмовляти?

Вона із сумнівом розглянулася навколо.

Кредок показав на повалений стовбур дерева.

— Наша розмова буде неформальною, — сказав він із приязною усмішкою, — і я не хотів би відривати вас від вашої роботи надовше, ніж треба.

— Дякую вам.

— Це лише для протоколу. Коли ви повернулися з роботи вчора ввечері?

— О пів на шосту. Я затрималася хвилин на двадцять, щоб полити деякі рослини в теплиці.

— Крізь які двері ви увійшли в дім?

— Крізь бічні. Я скоротила шлях, пройшовши прямо від під'їзної дороги понад сарайчиком із качками та курником. У такий спосіб мені не треба робити круг та й парадний ґанок я не забрудню. У мене іноді налипає чимало багнюки на підошви.

— Ви завжди заходите в дім через ті двері?

— Так.

— Двері були незамкнені?

— Так, Протягом літа вони з ранку до вечора стоять розчинені навстіж. У цю пору року вони зачинені, але не замкнені. Ми всі виходимо й заходимо здебільшого через ті двері. Я замкнула їх, коли увійшла.

— Ви завжди так робите?

— Я так робила протягом останнього тижня. Бо тепер о шостій уже поночі. Міс Блеклок іноді виходить увечері замикати качок та курей, але вона часто виходить крізь двері з кухні.

— І ви цілком упевнені, що замкнули бічні двері вчора?

— Так, я цілком упевнена.

— Гаразд, місіс Геймс. І що ви зробили, коли увійшли?

— Скинула брудні чоботи, пішла нагору, прийняла ванну й перевдяглася. Потім зійшла вниз і побачила, що там уже почалося-щось подібне до вечірки. Доти я нічого не знала про те дивне оголошення в газеті.

— А зараз опишіть мені, будь ласка, що сталося, коли в дім удерся нападник.

— Світло раптом погасло…

— Де ви були?

— Біля каміна. Я шукала свою запальничку, думала, що залишила її десь там. Світло погасло — й усі захихотіли. Потім двері розчинилися, і той чоловік спрямував на нас потужний ліхтар, наставив револьвер і наказав підняти руки вгору.

— І ви виконали його наказ?

— Ні, не виконала. Думала, то був жарт, а я дуже стомилася й не вважала за потрібне підіймати руки.

— Вам та сцена здалася дуже нудною?

— Так, здалася. Але потім гримнули два постріли з револьвера, і я справді дуже злякалася. Ліхтар закрутився в повітрі, впав і погас, а потім заверещала Міці. Вереск був такий, ніби там кололи свиню.

— Світло ліхтаря засліпило вас?

— Ні, не дуже. Хоч воно було дуже сильне. Воно на мить освітило міс Баннер і, знаєте, вона була дуже схожа на привид — зовсім біле обличчя з роззявленим ротом, а очі такі вирячені, що, здавалося, зараз випадуть з очниць.

— Той чоловік рухав ліхтарем?

— О так, він водив ним по всій кімнаті.

— Так, ніби когось шукав абощо?

— Ні, не думаю.

— А що було далі, місіс Геймс?

Філіпа Геймс спохмурніла.

— Далі була паніка й колотнеча. Едмунд Светенгем та Патрик Симонс запалили свої запальнички і вийшли в хол, а ми вийшли за ними, і хтось відчинив двері до їдальні, — світло там не погасло, — й Едмунд Светенгем врізав Міці жахливого ляпаса, і вона перестала горлати, після цього вже було не так погано.

— Ви бачили тіло мертвого чоловіка?

— Так.

— Він був вам знайомий? Ви його бачили раніше?

— Ніколи.

— Як вам тоді здалося, то була смерть унаслідок нещасливого випадку чи він застрелився навмисно?

— Не маю найменшого уявлення.

— Ви там не були, коли він приходив у цей дім раніше?

— Ні. Він приходив, якщо не помиляюся, пізно вранці, і мене там уже не було. Мене немає вдома протягом цілого дня.

— Дякую вам, місіс Геймс І хочу запитати у вас іще одне. Ви володієте якимись цінними коштовностями? Перснями, браслетами, чимось подібним?

Філіпа похитала головою.

— Я маю лише шлюбну каблучку — та дві чи три брошки.

— І наскільки вам відомо, у домі якихось особливих цінностей не було?

— Ні. Трохи срібного посуду там є — але нічого надзвичайного.

— Дякую вам, місіс Геймс.

II

Коли Кредок повертався, ідучи через кухонний сад, він зустрівся віч-на-віч із дебелою червонопикою дамою, затягнутою в тугий корсет.

— Доброго ранку, — сказала вона з агресивним виглядом. — Чого вам тут треба?

— Місіс Лукас? Я детектив-інспектор Кредок.

— А, он хто ви такий. Прошу пробачення. Я не люблю, коли чужі люди заходять у мій сад і відривають від роботи моїх садівників. Але вам треба виконувати свій обов'язок, якщо я правильно розумію.

— Ви розумієте правильно.

— Дозвольте мені запитати, чи повториться те жахіття, яке довелося пережити вчора ввечері людям, що зібралися в домі міс Блеклок? Ми маємо зграю бандитів?

— Я хотів би вас заспокоїти, місіс Лукас Дякувати Богу, про банду там не йдеться.

— Сьогодні ми маємо надто багато грабунків. А поліція спить. — Кредок промовчав. — Сподіваюся, ви вже поговорили з Філіпою Геймс?

— Я повинен був вислухати її розповідь як свідка.

— А ви не могли б зачекати бодай до першої години? Було б справедливіше допитати в її час, а не в мій…

— Я повинен вчасно повернутися до управління.

— Сьогодні ніхто не може сподіватися на розуміння. Ані на можливість працювати спокійно. На роботу мають звичай запізнюватися на півгодини. З десятої до одинадцятої — перерва. Досить капнути кільком краплям дощу — й ніхто вже не працює. Коли ти комусь доручаєш викосити моріжок, щось неодмінно станеться з косаркою. А з роботи йдуть хвилин на п'ять або й десять раніше.

— Як я зрозумів із розповіді місіс Геймс, вона вчора пішла звідси о п'ятій двадцять замість п'ятої години.

— Може, і справді. Місіс Геймс, треба віддати їй належне, працює сумлінно, хоч і були такі дні, коли я виходила в сад і ніде не могла її знайти. Вона, звичайно, народилася леді, і я розумію, що треба якось допомогти цим бідолашним молодим вдовам війни. Але ж і наші інтереси треба брати до уваги. Шкільні канікули тривають довго, а їй надається право на додаткові вихідні на той час. Я їй намагалася пояснити, що сьогодні існують чудові літні табори, куди можна послати дітей і де ті зможуть гарно провести час, і їм там буде значно веселіше, аніж тинятися під ногами в батьків. Практично їм немає потреби приїздити додому на шкільні вакації.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: