— Так, міс Блеклок, але що сталося б, якби ви померли раніше, аніж місіс Ґедлер? Кому дісталися б гроші в такому випадку?

— Ви знаєте, я ніколи раніше про це не думала. Либонь, Піпові й Еммі, більше нема кому…

Кредок дивився на неї із запитанням у погляді, і міс Блеклок усміхнулася.

— Вам це, певно, здається божевіллям? Тобто якби я померла раніше від Белі, то гроші перейшли б до законного спадкоємця чи як там це називається, до єдиної сестри Рендела Соні. Рендел посварився зі своєю сестрою. Вона одружилася з чоловіком, якого він вважав мерзотником і навіть гірше, ніж мерзотником.

— А він був мерзотником?

— О, безперечно, був. Але, думаю, він дуже подобався жінкам. Він був грек, чи румун, чи щось таке — як же його звали? Ага, здається, пригадала — Димитрій, Димитрій Стамфордис.

— Рендел Ґедлер викреслив сестру зі свого заповіту, коли вона одружилася з тим чоловіком?

— О, Соня й без того вже була дуже багатою жінкою. Рендел перевів на неї чималі суми грошей, намагаючись по змозі запобігати, щоб її чоловік міг доступитися до них. Але, думаю, коли адвокати сказали йому, що він повинен призначити спадкоємця на той випадок, якщо я помру раніше від Белі, то він вельми неохоче назвав дітей Соні, бо йому просто не спав на думку ніхто інший, а він не належав до людей того ґатунку, які залишають гроші доброчинним закладам.

— А були діти від того шлюбу?

— Атож, Піп та Емма. — Вона засміялася. — Я знаю, ця ситуація здається безглуздою. Мені відомо тільки, що Соня написала листа Белі після свого одруження, попросивши її переказати Ренделові, що вона дуже щаслива, народила близнят і назвала їх Ні-пом та Еммою. Наскільки мені відомо, більше вона йому не писала. Та Белі, можливо, могла б розповісти вам більше.

Міс Блеклок розчулилася від власних спогадів. Інспектор не був розчулений.

— Тут можна прийти до такого висновку, — сказав він. — Якби в ту ніч вас було вбито, то у світі існує принаймні двоє людей, які стали б унаслідок вашої смерті дуже багатими. Ви помиляєтеся, міс Блеклок, коли кажете, що немає жодної людини, яка мала б мотив прибрати вас із цього світу. Принаймні двоє дуже зацікавлені в тому, щоб вас не стало. Скільки років тепер тим братові та сестрі?

Міс Блеклок спохмурніла.

— Дайте-но подумаю… двадцять другий рік… ні, мені, знаєте, важко пригадати точно… Либонь, десь двадцять п'ять або двадцять шість. — Її обличчя посерйознішало. — Але ж ви не думаєте…

— Я думаю, хтось стріляв із наміром вас убити. Я не виключаю, що ця ж таки особа або особи спробують зробити це знову. Я хотів би попросити вас, міс Блеклок, поставитися до цього з усією серйозністю й бути дуже-дуже обережною. Одне вбивство було підготовлене, проте не вдалося. Я вважаю дуже ймовірним, що скоро спробують організувати нове.

Філіпа Геймс випростала спину й відкинула з чола пасмо мокрого волосся. Вона полола клумбу.

— Ви знову до мене, інспекторе?

Вона подивилася на нього із запитанням у погляді. У відповідь він оглянув її набагато доскіпливіше, ніж перед тим. Атож, дуже миловидна англійка з білявим волоссям і дещо видовженим обличчям. Уперте підборіддя й міцно стулений рот. Якась напруга відчувається в ній. Очі сині, вона їх не відводила, і вони йому нічого не говорили. Це той різновид жінки, подумав він, що вміє зберігати таємницю.

— Пробачте, що я завжди турбую вас тоді, коли ви працюєте, місіс Геймс, — сказав він, — але я не хотів чекати, коли ви прийдете на обід. Крім того, я вирішив, що буде легше поговорити з вами тут, аніж у «Літл-Педоксі».

— Я слухаю вас, інспекторе.

Ані емоцій, ані інтересу в голосі. Але в позі якась настороженість — чи це тільки його фантазії?

— Сьогодні вранці я вислухав одне твердження. Воно стосується вас.

Філіпа злегка підняла брови.

— Ви сказали мені, місіс Геймс, що не знайомі з тим чоловіком, якого звуть Руді Шерц?

— Так.

— Що вперше ви побачили його там, мертвого, а раніше він ніколи не потрапляв вам на очі. Це так?

— Безперечно, так. Я ніде й ніколи раніше його не бачила.

— Ви, наприклад, не розмовляли з ним в альтанці садиби «Літл-Педокс»?

— В альтанці?

Він був майже певен, що вловив нотку страху в її голосі.

— Так, місіс Геймс.

— Хто вам це сказав?

— Мені сказали, що ви розмовляли з тим чоловіком, Руді Шерцом, і що він запитував у вас, де він може сховатися, а ви відповіли, що покажете йому, і при цьому назвали точний час — чверть на сьому. Приблизно о чверть на сьому Шерц вийшов з автобуса в той вечір, коли на «Літл-Педокс» було вчинено збройний напад.

На мить запала мовчанка. Потім Філіпа засміялася — коротко й зневажливо. У неї був вираз людини, яку дуже насмішили.

— Я не знаю, хто вам це сказав, — промовила вона. — Але здогадатися можу Це дуже дурна й нетактовна історія — і вся замішана на злості. З якоїсь причини Міці не любить мене навіть більше, ніж усіх інших.

— Ви це заперечуєте?

— Звісно, це неправда… Я ніколи не зустрічалася у своєму житті з Руді Шерцом і ніколи його не бачила, і я того ранку не була там. Я працювала тут.

Інспектор Кредок запитав лагідним голосом:

— Якого ранку?

Настала коротка пауза. Її очі зблиснули.

— Кожного. Я тут щоранку. Я не йду звідси раніше першої дня. І докинула зневажливо:

— Ви даремно дослухаєтеся до того, що каже Міці. Вона весь час бреше.

— Он воно як, — сказав Кредок, ідучи геть разом із сержантом Флетчером. — Дві молоді жінки, чиї розповіді цілком суперечать одна одній. Кому я повинен вірити?

— Усі ніби погоджуються, що чужоземка полюбляє брехати, — сказав Флетчер. — Мій досвід спілкування з чужоземцями підтверджує, що брехати в таких ситуаціях легше, аніж казати правду. Навряд чи випадає сумніватися в тому, що вона не терпить місіс Геймс.

— То на моєму місці ти повірив би місіс Геймс?

— Якщо у вас немає інших підстав сумніватися у правдивості її слів, сер.

Але Кредок пам'ятав не лише надто напружений погляд синіх очей і ту інтонацію, з якою були сказані слова «того ранку». Адже, наскільки він міг пам'ятати, він тоді не сказав, коли відбулася розмова в альтанці — уранці чи пополудні.

А проте міс Блеклок, а якщо не міс Блеклок, то, безперечно, міс Баннер могла розповісти про візит молодого іноземця, який приходив жебрати гроші на квиток до Швейцарії. І Філіпа Геймс могла припустити, що її підозрюють у розмові, яка відбулася саме вранці, а не в інший час.

І все ж таки Кредок досі був переконаний, що нота страху пролунала в її голосі, коли вона перепитала:

— В альтанці?

Він вирішив не закривати цю тему й бути готовим до будь-якого розвитку подій.

У саду вікарія було дуже приємно. Несподівані пахощі осені, як то іноді буває, опустилися на Англію. Кредок ніколи не міг запам'ятати, як це називали — Літом Святого Мартіна чи Літом Святого Луки, але він знав, це погода дуже приємна, але при тому впливає також на нерви. Він сидів у кріслі-гойдалці, яке принесла йому енергійна Банч, — вона пішла на материнські збори, а добре захищена шалями та великим килимком, яким були обгорнуті її ноги, міс Марпл сиділа поруч нього з плетінням у руках. Сонячне світло, спокій, безперервне клацання дротиків для плетіння — усе це, у своєму поєднанні, навіювало на інспектора сон. Але водночас десь у куточку його мозку причаїлося моторошне передчуття. Так іноді буває, коли нас навідує одне й те саме сновидіння, у якому наростає погрозливий тон небезпеки і зрештою перетворює приємну розслабленість на моторошний жах… Він раптом сказав:

— Вам не слід тут бути.

Дротики міс Марпл на мить зупинилися. Її лагідні кольору синьої порцеляни очі замислено подивилися на нього. Вона сказала: