Міс Марпл співчутливо кивнула своєю білою головою.

Міс Баннер швидко заговорила далі, накручуючи себе й мовлячи з розпашілим обличчям:

— Мені так часто доводилося чути, як люди кажуть: «Я волію, щоб у мене на столі були тільки квіти, а не їжа без них». Але чи часто цим людям не було чого їсти? Вони не знають, що означає, — ніхто не знає, поки не пережив, — бути по-справжньому голодним. Коли в домі є лише банка м'ясної пасти та рештки маргарину. День у день доводиться обмежуватися цією дієтою — як же ти мрієш з'їсти тарілку доброго м'яса з овочами. А вбогість одягу! Ти церуєш дірки на своєму вбранні й сподіваєшся, що ніхто цього не помітить. І ходиш шукати роботу, а тобі всюди кажуть, що ти вже надто стара. А потім тобі таки вдасться знайти роботу, але сили її виконувати ти вже не маєш. І падаєш непритомна, і в тебе знову немає роботи. Ти живеш тільки на ренту, і якщо тобі її не заплатять, опинишся на вулиці. А сьогодні рента стала такою мізерною! А пенсія за віком — і того менша.

— Я знаю, — лагідно сказала міс Марпл.

Вона дивилася з глибоким співчуттям на перекривлене обличчя міс Баннер.

— Я написала Леті. Мені випадково потрапило на очі в газеті її ім'я. То був благодійний обід на користь шпиталю в Мілчестері. Там чорним по білому було написано: міс Летиція Блеклок. І я відразу повернулася у своє минуле. Я не чула про неї багато років. Ви ж знаєте, вона була секретаркою в дуже багатого чоловіка, у Ґедлера. Вона завжди була розумною дівчиною — такі у світі зустрічаються нечасто. Я маю на увазі не зовнішню вроду — а вдачу. Я подумала, — тільки на мить подумала, — що, може, вона пам'ятає мене і належить до тих людей, у кого я зможу попросити бодай невеличкої допомоги. Адже я знала її ще дівчиною, ми разом ходили до школи, і вона дещо про мене знає, зрозуміє, що я не просто жебрачка…

Очі Дори Баннер наповнилися слізьми.

— А потім Лоті приїхала й забрала мене із собою — сказала, що їй потрібна допомога по господарству. Звісно, я була здивована, — дуже здивована, — адже в газетах так часто все перебріхують. А якою вона була доброю — як мені співчувала! І так добре пам'ятала про минулі часи… Я готова все зробити для неї — усе, що завгодно. І я дуже стараюся, але, боюся, часом все плутаю — моя голова вже не та, якою була раніше. Я роблю помилки. Пам'ять у мене стала зовсім погана, і я нерідко говорю дурниці. Вона дуже терпляча. Мені особливо подобається в ній та риса, що вона вдає, ніби я потрібна й корисна для неї. Це справжня доброта, ви згодні?

Міс Марпл лагідно сказала:

— Атож, це справжня доброта.

— Мене дуже турбувало, ви знаєте, а надто після того, як я оселилася в «Літл-Педоксі», що буде зі мною, якби що-небудь сталося з міс Блеклок. Зрештою, з людьми буває стільки нещасливих випадків — ці машини сновигають повсюди, і ти ніколи не знаєш, наїде якась на тебе чи ні? Але, природно, я ніколи нічого їй не казала, проте вона здогадалася. Несподівано одного дня вона сказала, що залишить мені невеличкий річний прибуток у своєму заповіті, а крім того, — і це мені дорожче за будь-які гроші, — усі свої чудові меблі. Я була глибоко схвильована. Але вона сказала, що ніхто не зможе оцінити їх так, як я, і це чиста правда, бо я не можу терпіти, коли бачу, як хтось розіб'є філіжанку з чудової китайської порцеляни або поставить на столі мокру пляму з недбало витертої склянки. Я вмію доглядати за речами. А люди іноді бувають такими жахливо недбалими, а іноді — більше, аніж недбалими!

Я не така дурна, якою здаюся, — провадила міс Баннер із простою переконливістю. — Я спроможна бачити, коли на Леті тиснуть. Деякі люди — я не стану називати імен — намагаються здобути перевагу над нею. Думаю, люба міс Блеклок буває іноді занадто довірлива.

Міс Марпл похитала головою.

— Це помилка.

— Так, це помилка. Ви і я, міс Марпл, ми знаємо світ. А наша люба міс Блеклок…

І вона похитала головою.

Міс Марпл подумала, що як секретарка великого фінансиста міс Блеклок також мусить знати світ. Але, певно, Дора Баннер мала на увазі те, що Леті Блеклок завжди була добре забезпечена, а люди, добре забезпечені, не знають, у які глибокі безодні може провалюватися людська природа.

— Той Патрик! — несподівано промовила міс Баннер із таким нападом гіркоти, що міс Марпл майже підстрибнула на своєму місці. — Уже двічі, наскільки мені відомо, він виманював у неї гроші. Прикидаючись, ніби потрапив у скрутну ситуацію. Заліз у борги.

Чи щось подібне. А вона дуже щедра й великодушна. Коли я спробувала дорікнути їй, вона сказала. «Він молодий хлопець, Доро. Коли ж нам дуріти, як не в молодості?».

— Що ж, у цьому є якась частка істини, — сказала міс Марпл. — Та й гарний же він на вроду.

— Людина гарна своїми вчинками, — сказала Дора Баннер. — А Патрик надто любить насміхатися з людей. І дівчатами забагато захоплюється. Я для нього — лише привід посміятися. Він не розуміє, що кожна людина має свої почуття.

— Молоді люди всі надто легковажні та безтурботні, — сказала міс Марпл.

Міс Баннер несподівано нахилилася вперед із таємничим виглядом.

— Ви нікому про це не скажете, гаразд, моя люба? — запитала вона. — Але я не можу позбутися відчуття, що він причетний до тієї жахливої справи. Я думаю, він знав того молодика — або Джулія його знала. Я не можу сказати про таке любій Леті Блеклок, мені довелося б скрутно, якби я таке їй сказала. Та й незручно було б це казати, адже він доводиться їй небожем чи принаймні родичем — і якщо молодий швейцарець застрелився, то Патрика, у такому разі, можна певною мірою вважати відповідальним за це, хіба ні? У тому випадку, якщо він його намовив, я хочу сказати. Мушу зізнатися, що геть заплуталася в цій історії. Усі роблять стільки галасу з тими дверима, які ведуть до вітальні. Це друга сторона справи, що турбує мене, — адже детектив сказав, вони були змащені. А я, розумієте, бачила…

Зненацька вона замовкла.

Міс Марпл помовчала, підбираючи доречну фразу.

— Важка у вас ситуація, — співчутливо сказала вона. — Природно, вам не хочеться приплутувати до цієї справи поліцію.

— Та ж не хочеться! — скрикнула Дора Баннер. — Я не сплю ночами й перебуваю в тривозі, бо нещодавно натрапила в кущах на Патрика. Я шукала яйця — одна курка несеться десь у саду — і там натрапила на нього, він тримав у руках перо й чашку, чашку з олією. І він аж стрепенувся якось винувато, коли побачив мене і сказав: «Я саме сушив собі голову, що це за речі й навіщо вони тут». Він ворушить мозком дуже швидко, звичайно, і вельми вправно. Відразу це вигадав, коли я захопила його зненацька. І чи міг би він знайти таку річ у кущах, якби він умисне її не шукав і не знав, де саме вона лежить. Звісно, я не сказала нічого.

— Ні, ні, і не треба було щось казати.

— Але я подивилася на нього особливим поглядом, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Дора Баннер простягла руку й надкусила яскраве тістечко, схоже своїм кольором на шматок лососини.

— А потім я підслухала його дуже цікаву розмову з Джулією. Схоже, вони посварилися. Він сказав: «Якби я знав, що ти мала якусь причетність до цієї справи», а Джулія (вона завжди така спокійна, ви ж її знаєте) запитала: «Ну й що ти зробив би, мій маленький брате?» І тоді, на своє лихо, я наступила на ту дошку, яка завжди скрипить, і вони побачили мене. І тоді я весело запитала: «Ви посварилися?», а Патрик сказав: «Я застерігаю Джулію, щоб вона не брала участі в оборудках чорного ринку». Він, звісно, добре викрутився, але я не вірю, щоб вони розмовляли про ті оборудки. І якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що то Патрик підлаштував так, щоб у вітальні вимкнулося світло, адже я добре пам'ятаю, що на столі тоді стояла пастушка, а не пастух. А назавтра…

Несподівано вона замовкла й почервоніла. Міс Марпл обернула голову й побачила, що міс Блеклок стоїть за ними, — певно, вона щойно увійшла.

— Попиваєш каву й точиш ляси, Банні? — запитала міс Блеклок із докірливим виразом обличчя. — Доброго ранку, міс Марпл. Холодно сьогодні, чи не так?