— Ви більше нічого про неї не чули?

— Ні. Вона тоді написала, що з чоловіком і дітьми поїде на короткий час до Америки. Я ніколи більше не чула про них.

— Ви, гадаю, не зберегли того листа?

— Ні, боюся, що ні… Я прочитала його Ренделові, і він лише буркнув: «Рано чи пізно вона пожалкує за те, що одружилася з тим пройдисвітом». Більш ніколи він про них нічого не казав. Ми, можна сказати, забули про неї. Вона пішла з нашого життя.

— А проте містер Ґедлер заповів їй свій статок на випадок, якщо міс Блеклок помре раніше від вас?

— О, то була моя ініціатива. Я сказала йому, коли ми розмовляли про заповіт: «А якщо Блекі помре раніше від мене?» Він дуже здивувався, а я сказала: «О, я знаю, що Блекі дужа, як кінь, а я делікатне створіння — але ж іноді відбуваються нещасливі випадки, а раптом на неї впадуть ворота?..» — І він тоді сказав: «Більше мені нема кому заповісти гроші, більше нема кому. «Існує Соня», — сказала я. А він відразу сказав: «Щоб я дозволив заволодіти своїми грішми тому сучому синові? Та нізащо у світі!» І тоді я сказала: «Тоді нехай твої гроші дістануться її дітям — Піпові та Еммі, а тепер їх може бути набагато більше», і він трохи побурчав, але потім послухався моєї поради.

— І від того дня до сьогодні, — повільно проказав Кредок, — ви нічого не чули про свою зовицю та її дітей?

— Нічого, можливо, їх уже й на світі нема, адже таке буває. Вони можуть бути в Чипінґ-Клеґорні, подумав Кредок.

Так, ніби вона прочитала його думки, стривожений вираз з'явився в очах Белі Ґедлер. Вона сказала:

— Не дозволяйте їм завдати шкоди Блекі. Блекі — добра жінка, вона по-справжньому добра, і ви не дозволяйте скривдити її.

Зненацька голос у неї став зовсім кволий. Кредок побачив несподівані тіні навколо її рота та під очима.

— Ви стомилися, — сказав він. — Я піду Вона кивнула головою.

— Пошліть Мак до мене, — прошепотіла вона. — Атож, я стомилася. — Вона зробила слабкий рух рукою. — ? Оберігайте Блекі… Нічого не має статися з Блекі… Оберігайте…

— Я зроблю все від мене залежне, місіс Ґедлер. Він підвівся й рушив до дверей.

Її голос потягся за ним тонкою ниткою звуку:

— Я помру зовсім скоро — і вона у великій небезпеці. Бережіть її… Сестра Мак-Клеланд проминула його, коли він виходив. Він сказав із тривогою в голосі:

— Сподіваюся, я не заподіяв їй шкоду.

— О ні, не думаю, містере Кредок. Я вас попереджала, що вона відключиться цілком несподівано.

Згодом він запитав у медсестри.

— Єдине, чого я не встиг запитати в місіс Ґедлер, — чи має вона якісь давні фотографії? Якщо так…

Вона урвала його:

— Боюся, нічого в неї нема. Усі її особисті папери та речі, а також меблі з її дому в Лондоні відіслали на склад на початку війни. Місіс Ґедлер була тоді тяжко хвора. Склад потім розбомбили, і місіс Ґедлер була дуже засмучена втратою стількох особистих речей та сімейних документів. Боюся, жодних фотографій у неї не залишилося.

Он воно як, подумав Кредок.

А проте він не вважав свою подорож марною. Принаймні, йому пощастило з'ясувати, що близнята Піп та Емма були цілком реальними людськими створіннями.

Кредок міркував:

«Існують брат і сестра, що виросли десь у Європі. Соня Ґедлер була багатою жінкою на початку свого шлюбу, але гроші в Європі не залишилися тими грішми, якими вони були колись. Дивні речі сталися з грішми протягом воєнних років. А отже, існують двоє молодих людей, син і дочка чоловіка з кримінальним минулим. Припустімо, вони приїхали до Англії зовсім без грошей. Що вони в такому разі робитимуть? Насамперед спробують з'ясувати, чи в них тут немає багатих родичів. Їхній дядько, чоловік дуже багатий, помер. Мабуть, вони насамперед спробують знайти його заповіт. Довідатися, чи, бува, він не заповів якісь гроші їм або їхній матері. Тож вони підуть до Сомерсет-Гауза, ознайомляться там зі змістом його заповіту, а потім, либонь, довідаються про існування міс Летиції Блеклок. Потім наведуть довідки про вдову Ренде-ла Ґедлера. Вона інвалід, живе в Шотландії, і вони також довідаються про те, що жити їй залишилося недовго. Якщо Летиція Блеклок помре раніше, то їм дістануться великі гроші. І що ж тоді вони вирішать?

Кредок замислився: «Ні, до Шотландії брат і сестра не поїдуть, їм набагато простіше з'ясувати, де тепер живе Летиція Блеклок. І вони поїдуть туди, але не під власними іменами й прізвищами… Разом вони поїдуть чи окремо?.. Емма… Хто б це міг бути?.. Піп та Емма… Я з'їм свого капелюха, якщо Піп, Емма чи вони обоє не перебувають тепер у Чипінґ-Клеґорні…»

На кухні в «Літл-Педоксі» міс Блеклок давала розпорядження Міці:

— Зроби сандвічі із сардинами й помідорами. І спечи млинців, які виходять у тебе такими смачними. І я хотіла б, щоб ти зготувала свій особливий торт.

— У нас буде свято, якщо ви замовляти стільки смачних речей?

— У міс Баннер день народження, і буде кілька гостей до чаю.

— У її віці не варт святкувати народження. Ліпше забути.

— А вона не хоче забувати. Кілька людей принесуть їй подарунки — і буде приємно, якщо ми влаштуємо невеличку вечірку.

— Те саме ви сказати й минулого разу — а чим усе закінчитися!

Міс Блеклок стримала роздратування.

— Заспокойся, цього разу нічого не буде.

— Звідки ви знати, що може статися в цей дім? Цілий день я тремтіти в ньому, а вночі замикати двері й дивитись, чи хтось не ховатися в гардеробі.

— Це допоможе тобі пильніше стежити за порядком, — холодно промовила міс Блеклок.

— Ви хотіти, щоб я зготувати вам торт…

Називаючи торт, Міці промовила слово, яке для міс Блеклок прозвучало як пирскання котів, коли вони погрожують один одному.

— Саме цей. Багатий.

— Так. Він багатий. Але для нього я нічого не мати! Я не спекти такий торт. Мені потрібен для нього шоколад, і багато масла, і цукор, і родзинки.

— Візьми банку масла, яку нам надіслали з Америки. Візьми трохи тих родзинок, що тримаємо на Різдво, а ось тобі плитка шоколаду й грудка цукру.

Обличчя Міці несподівано розквітло усмішкою.

— Отже, я спекти вам чудового торта! — вигукнула вона в екстазі. — Він буде багатий, розкішний, він танутиме в роті! А вгорі я помазати його шоколадним глазурем. Я зробити чудовий торт і написати на ньому по-англійськи Good Wishes[2]. Ці англійці з їхнім жорстким печивом і примітивним смаком ніколи не куштувати такого торта. Він буде в мене справді розкішний, справді делікатесний. Нараз її обличчя знову спохмурніло.

— Містер Патрик. Він називати його «Солодкою смертю». Мій торт! Я не хочу, щоб мого торта так називати!

— Насправді то був тобі комплімент, — сказала міс Блеклок. — Він хотів сказати, що можна вмерти за те, щоб скуштувати такого торта.

Міці подивилася на неї із сумнівом.

— Але я не любити цього слова — смерть. Люди не помирати, коли їсти мій торт, їм ставати набагато ліпше, набагато краще…

— Я не сумніваюся, що всім нам буде добре, коли ми їстимемо твій торт.

Міс Блеклок обернулася й покинула кухню з почуттям полегкості, рада-радісінька, що перемовини з Міці нарешті закінчилися. З Міці вони могли закінчитися й гірше.

Вийшовши з кухні, вона наштовхнулася на Дору.

— О, Леті, піти мені зараз на кухню й показати Міці, як вона має нарізати сандвічі?

— Ні, — сказала міс Блеклок, рішуче виштовхавши подругу в коридор. — Вона тепер у доброму гуморі, і я не хочу її дратувати.

— Але ж я лише показала б їй…

— Будь ласка, не показуй їй нічого, Доро. Ці жителі центральної Європи не люблять, коли їм щось показують. Вони терпіти цього не можуть.

Дора подивилася на неї із сумнівом. А тоді раптом усміхнулася.

— Щойно телефонував Едмунд Светенгем. Він привітав мене з днем народження і сказав, що принесе мені горщик меду в подарунок сьогодні пополудні. Приємно, правда? Не можу здогадатися, звідки він довідався, що в мене сьогодні день народження.