— Чому міс Блеклок не залишила конину місіс Светенгем, коли проминала її дім, повертаючись додому з Мілчестера?

— Я не знаю чому, але не залишила. Місіс Светенгем каже, що вона (міс Бл.) завжди залишає конину для неї на своєму кухонному столі, і вона (місіс Св.) полюбляє забирати її, коли Міці немає вдома, бо Міці буває занадто брутальною.

— Досить логічне пояснення. А хто там був іще?

— Міс Гшчкліф. Каже, останнім часом вона вже давно там не була. Але Міці бачила, як одного дня вона виходила звідти крізь бічні двері, і крізь ті ж таки двері виходила місіс Бат (одна з місцевих жінок). Тоді міс Г. визнала, що вона могла заходити в дім, але забула про це. Не пам'ятає, чому вона туди заходила. Каже, певно, просто хотіла зазирнути всередину.

— Це здається досить дивним.

— Її поведінка також була дивною. Була там і місіс Істербрук. Вона виходила прогулювати своїх любих собак й зазирнула до господи міс Блеклок, щоб запитати, чи та залишила їй модель для плетіння, проте міс Блеклок не було вдома. Каже, вона трохи її зачекала.

— Дуже переконливо. За цей час вона могла все там обнишпорити, могла змастити двері. А що полковник?

— Одного дня він увійшов туди з книжкою про Індію, яку міс Блеклок висловила бажання прочитати.

— Вона справді висловила таке бажання?

— Вона розповіла, що доклала всіх зусиль, аби відмовити його від наміру накинути їй цю книжку, але зазнала повної невдачі.

— Так воно й буває, — зітхнув Кредок. — Якщо хтось справді заповзявся накинути тобі книжку, ти ніколи не зможеш урятуватися від неї!

— Ми не знаємо, чи там був Едмунд Светенгем. Він був дуже ухильний. Каже, йому доводиться іноді зазирати туди з дорученнями від матері, але думає, це було досить давно.

— Одне слово, цих відомостей не досить, щоб зробити якісь конкретні висновки.

— Так.

Райдсдейл додав із легкою усмішкою:

— Міс Марпл також часу не гаяла. Флетчер доповідає, що вона пила вранішню каву в кав'ярні «Синій птах», ходила на херес у «Боулдере» і на чай у «Літл-Педокс». Вона милувалася садом місіс Светенгем і навідувала полковника Істербрука, щоб помилуватися його раритетами.

— Можливо, бодай міс Марпл розвіє наші сумніви щодо того, чи він справжній полковник, чи ні.

— Якби він був несправжній, вона б уже нам сказала. Думаю, з ним усе гаразд. А проте нам доведеться звернутися до Східного Відомства, щоб остаточно в цьому переконатися.

— А тим часом треба розв'язати ще одну проблему, — сказав Кредок. — Як ви гадаєте, міс Блеклок погодиться поїхати звідси геть?

— Покинути Чипінґ-Клеґорн?

— Атож. Можливо, забрати із собою вірну Баннер і виїхати в невідомому напрямку. Чому б їй не поїхати до Шотландії й не пожити з Белі Ґедлер. Це чудове неприступне місце.

— Залишатися там і чекати, поки Белі помре? Не думаю, щоб вона погодилася на це. Не думаю, що будь-яка порядна жінка погодилася б на таку пропозицію.

— Ідеться про порятунок її життя…

— Облиш, Кредоку, порішити людину не так легко, як ти гадаєш.

— Ви так гадаєте, сер?

— З одного боку, це зовсім неважко, я згоден. Безліч методів. Гербіцид. Ударити по голові, коли вона зачинятиме пташник, постріл упритул із-за живоплоту. Усе дуже просто. Але порішити людину й не бути запідозреним у її вбивстві — зовсім не так легко.

І всі вони тепер знають, що перебувають під спостереженням. Оригінальна й ретельно спланована схема зазнала невдачі. Наш невідомий убивця мусить спланувати щось інше.

— Я знаю, сер. Але необхідно брати до уваги елемент часу. Дружина Ґедлера помирає і може відійти щохвилини. А це означає, що наш убивця не може дозволити собі чекати.

— Твоя правда.

— І ще одне, сер. Він — або вона — мусить знати, що ми тепер перевіряємо кожну особу.

— А це забирає час, — сказав Райдсдейл, зітхаючи. — Треба сконтактуватися зі Сходом, з Індією. Атож, це довга й марудна справа.

— Отже, це причина для поспіху. Я переконаний, сер, що небезпека є дуже реальною. На кону дуже велика сума грошей. Якщо Белі Ґедлер помре…

Він замовк, бо в цю мить увійшов констебль.

— Констебль Леґ на лінії Чипінґ-Клеґорна, сер.

— Перемкни його сюди.

Інспектор Кредок, дивлячись на головного констебля, побачив, як застигли й посуворішали риси його обличчя.

— Усе зрозуміло! — прогавкав Райдсдейл. — Детектив-інспектор Кредок негайно виїздить.

Він поклав слухавку.

— Це вона? — голос Кредока урвався.

Райдсдейл похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Це Дора Баннер. Вона хотіла випити аспірин. Схоже, вона взяла його з пляшечки, яка стояла біля ліжка Летиції Блеклок. У пляшечці залишилося кілька пігулок. Бона взяла дві, а одну залишила. Лікар забрав ту одну й посилає її на аналіз. Він каже, що то з усією очевидністю не аспірин.

— Вона мертва?

— Атож, її знайшли мертвою сьогодні вранці. Померла уві сні, каже лікар. Він не вважає це природною смертю, хоч її здоров'я було в кепському стані. Наркотичне отруєння — такий його приблизний діагноз. Розтин тіла робитимуть уночі.

— Пігулки з аспірином були біля ліжка Летиції Блеклок. Розумний диявол. Патрик розповів мені, що міс Блеклок викинула півпляшки хересу й відкоркувала нову Я ке думаю, що вона зробила б те саме з відкритою пляшечкою аспірину Хто був у домі в цей час — протягом останнього дня або двох? Пігулки не могли бути там довго.

Райдсдейл подивився на нього.

— Усі вони були вчора там, — сказав він. — Святкували день народження міс Баннер. Кожен міг шмигнути нагору й зробити невеличку заміну. Ну, а щодо мешканців дому, то кожен міг це зробити коли завгодно.

Стоячи біля воріт будинку вікарія, тепло вдягнена, міс Марпл узяла цидулку з руки Банч.

— Скажіть міс Блеклок, — промовила Банч, — Джуліанові страшенно шкода, що він не може прийти сам. У нього помирає парафіянин у Локе-Гамлет. Він прийде після обіду, якщо міс Блеклок захоче бачити його. У цидулці він пише про приготування до похорону. Він пропонує поховати небіжчицю в середу, якщо свідків допитуватимуть у вівторок. Бідолашна стара Банні! Це так схоже на неї — отруїтися аспірином, наготовленим для іншої людини. До побачення, люба тітонько. Сподіваюся, дорога буде не надто стомливою для вас. Але мені вкрай необхідно терміново доставити дитину до шпиталю.

Чекаючи міс Блеклок, міс Марпл блукала поглядом по вітальні й думала про те, що мала на увазі Дора Баннер того ранку в «Синьому птаху», коли сказала, що, на її думку, Патрик «ворожив» із лампою, щоб погасити світло. З якою лампою? І як саме він «ворожив із нею»?

Певно, вона мала на увазі, вирішила міс Марпл, невеличку лампу, яка стояла на столі біля арки. Вона щось тоді сказала про пастушку або пастуха — тобто про статуетку з витонченої дрезденської порцеляни, про пастуха в синьому камзолі й рожевих бриджах, що тримав у руках колишній свічник, тепер пристосований під електрику. Абажур був виготовлений із тонкого пергамену й такий великий, що майже затуляв усю статуетку. Що там іще сказала тоді Дора Баннер? «Я пам'ятаю, що тоді там була пастушка. А наступного дня…» А наступного дня, виходить, вона була замінена пастухом.

Міс Марпл пам'ятала, що коли вона й Банч приходили пити чай, Дора Баннер сказала щось про лампу, яка була «однією з пари». Звичайно ж, ішлося про пару — пастуха й пастушку. І в день нападу там була пастушка — а наступного ранку вже друга лампа, лампа, що була тут і тепер, — пастух. Уночі лампу було замінено. І Дора Баннер мала підстави вважати (або вважала безпідставно), що саме Патрик її поміняв.

Навіщо? Бо якби поліція оглянула первісну лампу, стало б очевидно, як пощастило Патрикові погасити світло. Як йому це вдалося? Міс Марпл пильно придивлялася до лампи, що стояла перед нею. Дріт від неї тягся понад краєм столу й був устромлений штепселем у розетку. На дроті був приладнаний маленький вимикач у формі груші. Усе це нічого не означало для міс Марпл, бо вона майже не розумілася на електриці.