— Ні, Скоте… не треба… будь ласка.

Він пускає її слова повз вуха. Усмоктує в себе ще один зі своїх скрипучих вдихів, заокруглює мокрі червоні губи у формі літери О і видає низький, неймовірно бридкий, з якимсь глузливим призвуком звук. Це закінчується цівкою крові, яка пробивається крізь його стиснуте горло і бризкає в розпечене повітря. Дівчина бачить цей струмінь, і в неї вихоплюється переляканий зойк. Цього разу натовп не потребує кампусного копа, щоб той примусив його відступити; вони відступають за власним бажанням, залишаючи Лізі, Скота й капітана Гефернана у колі з периметром щонайменше чотири фути завдовжки.

Звук, відтворений Скотом, — о Боже, це й справді схоже на хрюкання! — на щастя, дуже короткий. Скот закашлявся, груди йому судомно здіймаються, і рана випорскує дедалі більше крові ритмічними сплесками. Жестом пальця він знову просить її нахилитися ближче. Вона робить це, спираючись на тремтячі руки. Його глибоко запалі очі підкоряють її собі; те саме робить і його позначена знаком смерті посмішка.

Він схиляє голову вбік, спльовує згусток напівзгорнутої крові на гарячий гудрон, потім знову обертає її до неї.

— Я міг би його покликати… сюди, — шепоче він. — Він би прийшов. І ти… звільнилася б… від мого… вічного… крякання.

Вона розуміє, він говорить цілком серйозно, і на якусь мить (такою була сила його погляду) вона повірила в те, що це правда. Він знову відтворить цей самий звук, лише трохи гучніше, і в якомусь іншому світі Довгий хлопець, цей володар його безсонних ночей, оберне свою невимовно голодну голову. І через мить у цьому світі Скот Лендон просто здригнеться на гарячому гудроні й помре. У посвідченні про смерть напишуть якісь божевільні дурниці, але вона знатиме: його чорна проява нарешті його побачила, прийшла по нього і з’їла його живцем.

Отже, тепер відбувається щось таке, про що вони ніколи згодом не говоритимуть, ані з іншими, ані між собою. Щось надто жахливе. Кожен шлюб має два серця, одне світле, а друге — чорне. А тут ідеться саме про їхнє чорне серце, про те, яке в собі ховає божевільну таємницю. Вона нахиляється над ним нижче, ближче до розпеченого гудрону, немає сумніву, він помирає, проте вона сповнена рішучості утримати його тут, якщо тільки зможе. Навіть якби їй довелося битися з Довгим хлопцем за нього — якщо буде треба, вона застосує нігті за браком іншої зброї.

— Отже… Лізі… — шепоче він, посміхаючись своєю бридкою, обізнаною, жахливою посмішкою. — Що… ти… скажеш?

Вона нахиляється до нього ще ближче. Нахиляється в просякнутий потом і кров’ю сморід, який витає над ним. Нахиляється, аж поки чує рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким він мив сьогодні вранці голову, та піни, яку він застосовував для гоління. Вона нахиляється над ним, аж поки її губи торкаються його вуха. Вона шепоче:

— Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своєму житті — лише заспокойся.

Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним.

— Лізі…

Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже:

— Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. — Вона мало не додає: — Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім, але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, — це не померти. І тому вона каже: — Більше не відтворюй цього звуку.

Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то — їй так здається — вона зможе витримати що завгодно.

— Мені так жарко, — каже він. — Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати.

— Лід скоро буде, — каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. — Я тобі дістану його.

Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо.

А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу.

— Я розлила половину клятущої коки, добираючись назад, — каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, — але лід я принесла, нічого не втративши. Лід….

Але тут її очі закочуються, перетворюючись на самі білки, й вона мало не падає на спину, ніби послизнувшись у своїх кедах. Кампусний коп — о, нехай Бог благословить його всіма своїми благословеннями з його великою-великою пихатою діркою на грудях і всім іншим — підхоплює дівчину, знову твердо ставить її на ноги і забирає в неї одну з паперових посудин. Він передає її Лізі, а потім запрошує іншу Лізу, щоб вона випила з другої посудини. Лізі Лендон не звертає на це уваги. Згодом, відтворюючи в пам'яті всю цю сцену, вона від чує навіть деякий страх за те, що її думки крутилися в такому вузькому колі. Тепер вона спромагається тільки подумати: «О, тільки, будь ласка, не дозвольте їй знову впасти на мене, якщо вона раптом зомліє, наш дорогий друже-копе», і знову обертається до Скота.

Він тремтить дужче, ніж тремтів досі, і його очі затьмарюються, втрачаючи контакт із її очима. Проте він намагається щось сказати:

— Лізі… так гаряче… льоду.

— Я маю для тебе лід, Скоте. А тепер ти зможеш нарешті свою пельку стулити?

— Один на північ подався, а другий на південь жити… — проказує він хрипким голосом, а потім — о, чудо! — він робить те, про що вона його просить.

Можливо, він просто вибалакався — для Скота Лендона це найімовірніше припущення.

Лізі занурює руку глибоко в посудину, піднявши рівень кока-коли, яка тепер переливається через вінця. Холод приголомшує її й наповнює все її тіло надзвичайно приємним відчуттям. Вона захоплює цілу жменю кубиків льоду, думаючи про те, скільки іронії в цій ситуації: щоразу, коли вона й Скот зупиняються на одному з майданчиків відпочинку, біля автомагістралі, й вона користується послугами автомата, який продає розливну содову замість напоїв у пляшках або в банках, вона завжди натискає на кнопку без льоду, вважаючи свої дії глибоко виправданими — нехай інші дозволяють компаніям, які торгують безалкогольними трунками, ошукувати себе, продаючи їм півчашки содової та півчашки льоду, але з дочкою Дейва Дебушера Лізі такий номер не пройде. Якою була улюблена приказка старого Денді? Я не вчора звалився з копиці сіна! І ось тепер вона хотіла б, щоб їй дали навіть більше льоду, ніж самої коки… хоч і не бачить у цьому великої різниці. Але сама ситуація і справді здається їй незвичайною.

— Скоте, ось він, лід.

Його очі тепер напівзаплющені, але він роззявляє рота, і коли вона спочатку охолоджує йому губи своєю жменею льоду, а потім кладе один із: напіврозталих кубиків на його закривавлений язик, він несподівано перестає тремтіти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробрості, вона проводить своєю холодною мокрою долонею по його правій щоці, його лівій щоці, а потім притуляє її до лоба, звідки краплі води, зафарбованої в колір кока-коли, скочуються на його брови, а потім стікають по обох боках його носа.

— О Лізі, це небесне блаженство, — каже він, і хоч голос у нього досі скрипить, їй здається, що він уже більшою мірою схожий на його голос і лунає… більше тут, аніж там.

Карета «швидкої допомоги» пробилася з лівого боку натовпу, виття її сирени поступово завмерло, і через кілька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловічий голос кричить:

— Ми — лікарі! Пропустіть! Ми лікарі, як і всім людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти!