Юра вискакує з-за столу і біжить до саду. Він обіймає стовбур старої груші, припадає обличчям до шорсткої порепаної кори, і сльози рясно спливають з його очей. Тихо і гірко. Юрі теж хочеться в прерії і пампаси…

Він теж хоче вільного життя мисливця на бізонів. Він хоче разом з індійськими траперами боронитися проти блідолицих американців, що нахабно загарбали вільні землі древніх ацтеків[76], кораисів та ірокезів…[77]

Великі події замирюють найлютіших, ворогів. Перед лицем таких подій власні чвари дрібнішають і мізернішають. І Юра вже не сам.

По обіді того ж дня всі шестеро — Юра, Сьомка, Казимирка, Федько, Васько і Васюта — сходяться в хащах ясминових кущів біля Юриного вігвама.

Втім, цей вігвам вже не просто Юрин вігвам. Тепер це вігвам великого племені каракозів. Походження назви нескладне — про плем'я ірокезів. Юра неодноразово читав у Майна Ріда[78], а його батько робить цигарки з гільз фірми «Каракоз», і на коробці з гільзами намальований араб, якого Юра за необізнаністю вважав тоді за індійця. Великим вождем племені каракозів одноголосно вибирається Казимирка. Він найстарший, найвищий, найдужчий, а головне — він власник Кочубеєвого черепа. З завтрашнього дня цей череп буде урочисто перенесений до вігвама і встановлений на високій жердині. Всі каракози, приходячи, віддаватимуть йому шану: простилатимуться ниць, здійматимуть руки догори і вигукуватимуть якесь патетичне привітання — яке саме, ще не вирішено. Потім сідатимуть перед вігвамом кружка і Юра — віднині зовсім не Юра, а головний жрець племені каракозів Бистра Нога — читатиме вголос романи Майка Ріда і Фені-мора Купера[79]. Великий вождь в цей час розпалюватиме люльку миру — її зроблено з видовбаного каштана, бузинової гілочки і напхано сухим вишневим листям всуміш із кінським кізяком. Він розпалюватиме її і, потягши двічі, передаватиме далі темнолицим братам. То вже не були хлопчики Федько, Васько, Васюта та Сьомка. То були тепер каракози Соколиний Дзьоб, Чорний Крук, Щербатий Буйвол — Щербатий так і прикипіло до Васюти після того, як Юра висадив йому два передні зуби. Найбільше мороки щодо перейменування було з Сьомкою. Скільки його не вмовляли, скільки йому не втлумачували, що поміж індійців такого наймення бути не може, він затявся на своєму, заплакав і заявив, що згодний зостатися одним білолицим поміж індійців тільки для того, щоб називатися Старим Матросом. Нарешті на нього махнули рукою. Велике плем'я каракозів в своєму подальшому існуванні ставило собі дві мети: пролізти в підземні ходи, оглянути їх і винести звідти всі, які там є, золоті монети та козацькі шаблі. По-друге, тільки підростуть — виїхати в прерії штату Небраска[80].

— А де це, — поцікавився Сьомка, — це далеко від Києва? Чи це там, де Маньчжурія?

Де знаходиться Київ, Сьомці відомо непохибно, бо саме за рогом починалася Київська вулиця. Щодо Маньчжурії, то під час русько-японської війни там загинув Сьомчин старший брат.

Втікачі були повернуті через три дні. Їх привезено селянським возом під конвоєм двох стражників.

Підвода в'їхала у двір, коли в гімназії уроки вже почалися і подвір'я було зовсім порожнє, і спинилася перед парадним під'їздом. Один із стражників скочив з воза і пішов до швейцара, другий став біля коней і скручував цибуха з кисета підводчика. Стражники були з шаблями, револьверами, і на возі лежали дві довгі берданки.

Втікачі лежали в глибині воза на соломі, руки й ноги були їм зв'язані мотузками. Юра знав їх обох: Баша і Пустовійт. Пустовійт лежав одвернувшись і плакав. Баша сидів, спершись на люшню, і похмуро мовчав. Різні люди тим часом сходилися до воза з усіх боків. Підійшов двірник Віссаріон і, спершись на мітлу, байдуже видивився на хлопців. Вибігло кілька посудниць з пансіонської кухні. Вони то перехихикувалися, то жалісно шморгали носами й витирали бережками хустинок змокрілі очі. З гімназичного під'їзду вийшов сторож Іван, потім сторож Маврикій, потім сторож Капітон. З вулиці зайшов якийсь перехожий монах з карнавкою на «построєніє храма». За ним прослизнули Васько і Васюта. Потім прибігла директорова покоївка і почала вичитувати хлопцям нотацію. Вона величала їх шибайголовами, шибениками, гайдамаками, душогубами, грішниками і амікошонами. Амікошонів двірник Віссаріон вже не міг знести і, замахнувшися мітлою, обізвав жантільну покоївку: «У, стервоза».

Нарешті двері гімназії розчинилися і з гімназії вибіг надзиратель, а за ним — Юра мерщій сховався між посудниці — Юрин батько. Він був сьогодні черговий по гімназії. Натовп розступився і дав пройти до воза начальству.

— Ви що це собі думаєте, остолопи? — загримів Юрин батько, простуючи до воза і лиховісно полискуючи чорними скельцями своїх золотих окулярів. — З гімназії вилетіти захотілося? — Він підійшов щільно, і чорний погляд його впав на сердешних «американців». — Негідники! — враз зарепетував він. — Мерзотники! — затупотів він ногами. — Обормоти! Хто дозволив ноги й руки мотузками перев'язувати?

— Так што… — виструнчився стражник, відразу аж тіпонувшись, тільки почув грізний начальницький тон. — Так што дозвольте доложить…

— Мовчать! — загримів батько. — Не дозволю! Під суд за знущання над малолітніми!

— Дозвольте доложить, вашскородь…

— Осли! Негайно ж розв'язати… Нуте-с!

— Слухаю, вашскородь!

— А вам чого? — батько визвірився на натовп довкола. — Марш! Щоб і духу вашого тут не було!

Юра кинувся навтікача перший. Посудниці за ним. Монах зачепився за Васька з Васютою і простелився долі, розвіваючи чорними полами ряси. Скуфійка злетіла йому з голови, і Васюта гнав її ногами перед собою кроків із двадцять.

Біля воза зосталися тільки гімназичні сторожі і двірник Віссаріон. Стражники похапцем розв'язували бранцям руки й ноги. Потім вони поставили їх на рівні, ще й запобігливо стерли рукавами пилюгу з чобіт. Батько вихопив із стражникових рук велику книжку і одним махом розписався в ній. Тоді гнівно тицьнув книгу назад стражникові до рук.

— Про ваше поводження з арештованими буде повідомлено нашого безпосереднього начальника! — прогримів він на весь двір. Можете йти!.. Нуте-с!

Стражники зробили кругом, клацнули закаблуками, дали ліву ногу і замарширували до воріт, немов на параді.

Тоді рушили і всі інші. Батько пішов першим. За ним, звісивши голови, попленталися втікачі, далі затрусив надзиратель. Двірник Віссаріон на чолі трьох сторожів проводжав процесію до самих дверей гімназії…

Другого ж дня Велике Плем'я Каракозів зібралося біля Великого Вігвама для Великої Обітниці. Велика Обітниця мала бути виголошена на те, що в перші ж весняні дні, тільки зійде сніг, всі сини великого племені як один втечуть у пампаси. Хто злякається і зламає Велику Обітницю, на того має впасти Меч Кривавої Помсти.

Проведения церемоніалу присяги, як і всі релігійні обряди, чаклунства, ритуали та інші моральні справи каракозів, лежало на головному жерцеві племені — Бистрій Нозі. Ще звечора наготовив він у вігвамі всі необхідні аксесуари — когутові пера, вишневе листя з кізяком і нагострений кухонний ніж, яким належало робити надрізи на пальцях каракозів, щоб, змішавши кров, закріпити Велику Обітницю Кревним Побратимством на ціле життя. Але, коли в призначений час п'ятеро воїнів вже сиділи перед вігвамом, великого жерця навдивовижу ще не було…

Він з'явився з величезним запізненням, щонайменше на чверть сонця, коли стомлені й роздосадувані його темнолиці брати вже збиралися розійтись по домах. Юра прибіг задиханий, розшарілий і схвильований. Він затримався, звичайно, не з своєї вини: його затримав батько. Батько сповістив йому надзвичайну новину.

Сьогодні вранці батько покликав до себе Юру і, хитро полискуючи чорними скельцями окулярів до мами, яка сиділа теж з таким обличчям, ніби готують якийсь сюрприз, пророкотів собі в бороду, проте звертаючись безпосереднього Юри: