— Господа! — гукнув матрос, притримуючи маску рукою, щоб вона не зірвалася з щелепів. — Господа! Ми не підемо сьогодні на цей ганебний бал-маскарад! Нехай педагоги і педелі самі на ньому веселяться, якщо це їм лежить до серця!..

На цьому зчинився такий гвалт, що матрос не міг вже говорити далі і знову зник за залізною грубкою. Юра гукав і верещав голосніше від усіх. Як не підемо? Ну, це вже дудки! Він одягся гімназистом, він вже майже гімназист, потім будуть видавати торбинки з яблуками і пряниками — і не йти? Побити зараз же треба цього противного матроса!

Але в цей час на площадці сходів згори з'явився сам директор гімназії, Іванов, з довгою, розчесаною на два бакени білою бородою. Пейзани, ведмеді, квіти, гаучоси і наяди згадали, що вони гімназистки і гімназисти, і зразу ж замовкли.

— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.

Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягши шию наперед, щоб його всі почули:

— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!

— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.

— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.

— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.

— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.

Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів… Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав…

— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.

— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно. — Геть всякі маскаради і маски!

— Господа! — зойкнув директор. — Я вимагаю припинити і…

«Ф-ф-ф-фа!» — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.

— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий. — Прочитайте правду і не будьте дітьми!

— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього иа площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. «Бемц!» — щось брязнуло в кутку за залізною грубкою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали і натовп забився, затоптався, завирував.

— Обструкція! — кричав хтось. — Бомба з смородом! Тікайте по домах! Геть маскаради! Не замазуйте нам очей! Ми протестуємо!

З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.

Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.

В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя імператора Миколи Другого[93] куняв самітний тапер, запрошений для танців з «дома призрения слепых, глухих и немых». Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову варіацію польки-кокетки…

Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою «ієрихонської труби»[94], вони і вдвох перекричати не могли.

Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.

— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його. — Дайте мені склянку боржому, я більше не можу! Нуте-с… Обормоти! — раптом зареготав він. — Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію…[95]

Він раптом зірвався і побіг.

— Корнелій! Куди ж ти?

— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..

Він хряпнув дверима і побіг. Потім задеренчав дзвоник з парадного. На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.

— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?

— Пані Бржонковська! — мати була здивована вкрай. Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браніцької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона первувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала. — Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?

— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учителівство так злиденно проживає… Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат[96]. Чи так?

— Сідайте! — сказала мама тихо. — Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя…[97] Я зараз зготую чай…

— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зосю, Юзю! Гдзє ти, дзєцко? Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю…

— У нього на черевику дірка… — сказав найменший, Юзек.

Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.

— Ідіть! Ідіть! — кинулася вона. — Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Марусю, Юрку!

Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах. Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече.

На ньому була мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять. Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Мнішек[98] в суворінському виданні[99] повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменший, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.

— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?

Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби: