Біллі звернувся до лікарів у середині останнього року свого навчання в іліумській школі оптиків. Ніхто не підозрював, що він помалу божеволіє. Всі вважали, що вигляд у нього чудовий і поводиться він нормально. А тепер ось опинився у госпіталі, й лікарі визнали, що таки його правда: він потроху божеволіє.

Лікарі не вважали, що це якось пов'язане з війною. Вони були певні, що Біллі розклеївся тому, що його ще малим батько вкинув у глибоку воду басейну, а опісля ще завіз на край Великого каньйону.

Сусіднє ліжко було піхотного капітана на ім’я Еліот Розуотер. Тому набридло бути постійно п’яним, і він тут лікувався.

Цей Розуотер і познайомив Біллі з науково-фантастичною літературою, особливо з творчістю Кілгора Траута. Під ліжком у Розуотера була неймовірна колекція творів наукової фантастики у виданнях з м’якими палітурками. Він привіз їх до госпіталю у величезній валізі. Від його улюблених потріпаних книжок ішов запах на всю палату, як від фланелевої піжами, що її не змінюють місяць, або тушкованої баранини.

Невдовзі Кілгор Траут став найулюбленішим сучасним автором Біллі, а наукова фантастика — єдиним жанром літератури, який він міг читати.

Розуотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони однаково переживали однакову кризу. Для обох життя втратило сенс, почасти через бачене на війні. Розуотер, наприклад, застрелив чотирнадцятирічного пожежника, помилково прийнявши його за німецького солдата. Бува й таке. А Біллі бачив найбільшу в історії Європи бойню, тобто бомбардування Дрездена. І таке бува.

Тепер вони обидва силкувалися віднайти себе і своє місце у світі. І наукова фантастика напрочуд сприяла цьому.

Якось Розуотер сказав Біллі цікаву річ про одну книжку, яка не належала до наукової фантастики. Він сказав, що все, чого можна довідатись про життя, міститься в «Братах Карамазових» Федора Достоєвського.

— Але тепер цього вже замало,— додав Розуотер.

Іншого разу Біллі почув, як Розуотер каже психіатрові:

— Гадаю, вам скоро доведеться вигадати нову принадну брехню, а то люди зовсім втратять бажання жити.

На нічному столику Біллі стояв цілий натюрморт: дві таблетки, попільничка з трьома недокурками, вимазаними помадою,— один з них іще димів,— склянка з мінеральною водою. Вода була без газу. Бува й таке. Решта бульбашок і собі хотіла вибратися зі склянки. Вони поприставали до стінок склянки, неспроможні добутися на поверхню води.

Недокурків наробила мати Біллі, яка безперервно палила. Вона щойно вийшла до жіночого туалету, який містився біля відділення для колишніх активісток жіночих допоміжних служб в американській армії, які трохи зсунулися з глузду. Вона ось-ось мала вернутись.

Біллі знову укрився з головою. Він робив так щоразу, коли приходила мати. Стан його в ці години значно погіршувався. Не тому, що вона була бридка, мала нетовариську вдачу або що в неї пахло з рота. Ні, вона була симпатична, пересічна темно-русява біла жінка з середньою освітою.

Її присутність виводила Біллі з рівноваги тільки тому, що вона була його матір’ю. Йому було соромно, він почував себе розгубленим і невдячним,— мати мала з ним стільки клопоту, дала йому життя й оберігала його в цім житті, а йому воно зовсім не подобалось.

Біллі чув, як повернувся Еліот Розуотер і ліг на ліжко. Про це довго перемовлялися пружини його ліжка. Розуотер був здоровань, хоч і не дуже сильний. Вигляд він мав такий, наче його нашвидкуруч зліпили із замазки.

Потім вернулася з туалету мати Біллі й сіла на стільці між ліжками Біллі та Розуотера. Розуотер тепло привітався з нею й запитав про її здоров’я. Почувши, що місіс Пілігрим почуває себе добре, він аж наче нетямився від захвату. Він проводив експеримент, який полягав у вияві гарячої симпатії кожному, кого зустріне. Йому здавалося, що завдяки цьому життя може стати приємнішим. Звертаючись до матері Біллі, він називав її «люба місіс». В порядку експерименту він і до кожного звертався: «любий».

— Настане день,— запевняла Розуотера мати Біллі,— коли я прийду сюди, а Біллі висуне голову з-під укривала, і знаєте, що скаже?

— Що ж він скаже, люба місіс Пілігрим?

— Скаже: «Як тобі ведеться, мамо?» — і всміхнеться. І ще скаже: «Я радий, що ти прийшла, мамо. Як ти поживаєш?»

— Може, саме сьогодні настав цей день?

— Я щовечора тільки про це молюся.

— Це дуже добре.

— Люди здивувалися б, якби довідались, як багато світ завдячує молитвам.

— Святі слова, люба місіс Пілігрим.

— А ваша мати часто вас відвідує?

— Моя мати померла,— відповів Розуотер.

Бува й таке.

— Дуже прикро.

— Але у неї було щасливе життя.

— Це хоч якась, та втіха.

— Справді.

— А ви знаєте, батько Біллі теж помер,— сказала мати Біллі.

Бува й таке.

— Хлопцеві треба мати батька.

Так і тягся без кінця цей дует набожної дами, яка уповає на силу молитви, і набожного здорованя, переповненого відлуннями любові.

— Він був найкращим студентом на своєму курсі, коли це сталося,— сказала мати Біллі.

— Може, він перевтомився,— висловив здогад Розуотер. В руках у нього була книжка, яку він хотів читати, але він був занадто вихованою людиною, щоб читати під час розмови, дарма що йому легко було давати вичерпні відповіді матері Біллі. Книжка називалася «Маніяки в четвертому вимірі», і написав її Кілгор Траут. То була розповідь про людей, розумові хвороби яких були невиліковні, оскільки причини їх крилися в четвертому вимірі і тривимірні земні лікарі не могли їх собі навіть уявити.

Розуотерові особливо сподобалося твердження Кілгора Траута, що упирі, вовкулаки, домовики, ангели і таке інше насправді існують, але в четвертому вимірі. Так само, підкреслював Траут, як і Уїльям Блейк, улюблений поет Розуотера. Так само, як небо і пекло.

— Він заручений з дуже багатою дівчиною,— мовила мати Біллі.

— Непогано,— відказав Розуотер.— Гроші часом вельми стають у пригоді.

— Авжеж, воно так.

— Справді.

— Бо коли мусиш рахуватися з кожним центом, тут не до жартів.

— Атож, людині треба мати трохи свободи.

— Її батько — власник оптичної школи, в якій вчився Біллі. Крім того, він має шість лікарських кабінетів у нашій окрузі. І особистий літак. І віллу над озером Джордж.

— То гарне озеро.

Біллі так і заснув, укритий з головою. А коли прокинувся, то побачив, що лежить прив’язаний до ліжка в бараці для хворих. Він розплющив одне око й побачив бідолашного старого Едгара Дербі, що при свічці читав «Червоний знак відваги».

Біллі заплющив око, й перед ним постала сцена з майбутнього: бідолашний старий Едгар Дербі стоїть перед каральним взводом серед руїн Дрездена. У взводі було всього чотири чоловіка. Біллі чув, ніби в каральному взводі одному із солдатів звичайно дають гвинтівку з холостим набоєм; тепер він подумав, що на такий маленький взвод і після стількох років війни, певно, нікому не видають холостого набою.

Найстарший званням англієць прийшов поцікавитись, як почуває себе Біллі. Це був піхотний полковник, взятий у полон під Дюнкерком. Саме він дав Біллі морфію. У зоні лікаря не було, отож лікарські функції виконував цей полковник.

— Як там наш хворий? — запитав він Дербі.

— Лежить як колода.

— Але ще живий?

— Так.

— Це втішно: нічого не відчувати, а проте вважатися живим.

Дербі аж зараз схаменувся й понуро виструнчився.

— Ні, ні, прошу, сідайте. Коли на одного офіцера припадає лише двоє рядових, та й ті хворі,— за таких обставин, гадаю, можна обійтися і без церемоній.

Дербі й далі стояв струнко.

— Ви начебто старший віком . супроти інших? — промовив полковник.

Дербі пояснив, що йому сорок п’ять років,— отже, він був на два роки старший від полковника. Полковник докинув, що всі американці вже поголилися, крім них двох — Біллі й Дербі.

— Знаєте,— повів далі полковник,— нам тут нічого не лишалося, як уявити собі війну, й нам чомусь здавалося, що в ній беруть участь літні чоловіки. Ми забули, що на війнах б’ються діти. Коли я побачив їхні щойно поголені обличчя, мене взяв жах. «Боже мій, боже,— сказав я собі.— Це ж хрестовий похід дітей!»