Монтана, звичайно, була гола, і Біллі теж. До речі, прутень у нього був дай боже. Ніколи не вгадаєш, коли й що стане в пригоді.

Повіки в Монтани затремтіли. Вії вона мала довгі, як вуса в жука.

— Де я? — запитала вона.

— Все гаразд,— лагідно відповів їй Біллі.— Будь ласка, не лякайтесь.

Під час подорожі з Землі Монтана була непритомна. Тральфамадорці не розмовляли з нею і не показувались їй. Останнє, що вона запам’ятала,— купальний басейн у Пальм-Спрінгсі, штат Каліфорнія, де вона засмагала на сонці. Монтана мала всього двадцять років. Шию її оповивав срібний ланцюжок, з якого звисав поміж грудьми медальйон у формі серця.

Підвівши голову, вона побачила навколо ковпака безліч тральфамадорців. Вони вітали її оплесками, швидко відкриваючи й закриваючи свої зелені ручки.

Монтана пронизливо заверещала.

Зелені ручки щільно закрилися, бо бачити жах, що охопив Монтану, таки не дуже приємно. Головний доглядач зоопарку наказав кранівникові, який стояв поруч, опустити над ковпаком темно-синє покривало, щоб утворити всередині подобу земної ночі. Справжня-бо ніч у зоопарку наставала всього на одну земну годину з кожних шістдесяти двох.

Біллі ввімкнув торшер. Світло падало тільки з одного джерела, рельєфно підкреслюючи барокково-грайливі форми тіла Монтани. Біллі це нагадало дивовижну архітектуру Дрездена перед бомбардуванням.

З часом Монтана полюбила Біллі Пілігрима і довірилась йому. Він не займав її, поки вона сама не натякнула, що хоче цього. Пробувши на Тральфамадорі годину, яка дорівнювала земному тижневі, вона сором’язливо спитала його, чи не хотів би він полежати з нею. Він виконав її прохання. Це було божественно.

Біллі перенісся у часі з цього розкішного ложа на своє ліжко в 1968 році. То було ліжко в його спальні в Іліумі, і електричне укривало працювало на повну потужність: Біллі сходив потом. Він невиразно пригадував, що це його дочка вклала його, наказавши лежати, поки полагодять опалення.

У двері постукали.

— Хто там? спитав Біллі.

— Це майстер.

— То й що?

— Вже працює. Гріє.

— Гаразд.

— Це миша перегризла дротинку в термостаті.

— От чорт.

Біллі потяг носом. Від його гарячого ліжка відгонило цвіллю. У ліжку під ним було мокро після сну про Монтану Уайлдгек.

Наступного після цього розкішного сну дня Біллі вирішив повернутись до своєї контори в торговельному центрі.

Робота йшла, як звичайно, повним ходом: його помічники справлялися чудово. Прихід Біллі був для них несподіванкою, бо від його дочки вони чули, що він навряд чи ще практикуватиме.

Але Біллі хутко пройшов у свій кабінет і наказав запросити першого пацівнта. Ним виявився дванадцятирічний хлопчина з матір'ю вдовою. Вони були приїжджі, новенькі у місті. Біллі розпитав їх дещо і довідався, що хлопців батько загинув у В'єтнамі — під час славнозвісної п'ятиденної битви за висоту 875 біля Дакто. Бува й таке.

Перевіряючи зір хлопця, Біллі ні сіло ні впало став оповідати йому про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив сироту, що його батько й далі живе у певних моментах, свідком яких хлопець ще не раз буде в майбутньому.

— Втішно це знати, правда? — сказав Біллі.

Мати хлопця тихенько вийшла з кабінету й сказала реєстраторці, що Біллі, певно, схибнувся. Його відвезли додому. Дочка знову стала повторювати:

— Батьку, батьку, що ж нам з тобою робити?

6

Слухайте:

Біллі Пілігрим каже, ніби він опинився в Дрездені, Німеччина, на другий день після того, як йому впорскнули морфій в британській зоні, що була посеред табору смерті для російських полонених. Цього січневого дня Біллі прокинувся на світанку. В маленькім бараці не було вікон, а моторошні свічки за ніч вигоріли. Світло всередину проникало тільки через дірочки у стінах та шпарини кепсько припасованих дверей. На одному ліжку хропів Поль Лаззаро з переламаною рукою, на другому — Едгар Дербі, шкільнпй учитель, якого незабаром мали розстріляти.

Біллі сів на ліжку. Він уявлення не мав, який зараз рік чи на якій він планеті. Та хай би як вона називалася, а на ній було холодно. Проте розбудив Біллі не холод. Якийсь тваринний магнетизм, ось що примушувало його тремтіти й викликало в ньому сверблячку. Всі м’язи страшенно боліли, немов після тяжкої муштри.

Цей тваринний магнетизм ішов звідкись із-поза нього. Якби Біллі довелося вгадувати джерело цього магнетизму, він сказав би, що на стіні позад нього головою вниз висить кажан.

Біллі пересунувся в кінець ліжка, перше ніж обернувся і глянув, що там таке. Він зовсім не хотів, щоб та звірюка скочила йому на лице, й видряпала очі, або відкусила його здорового носа. Тоді він обернувся. Джерело магнетизму й справді скидалося на кажана. Але це було пальто імпресаріо з хутряним коміром. Воно висіло на цвяху.

Біллі присунувся ближче до нього й, приглядаючись через плече, відчув, що магнетизм наростає. Потім він обернувся до пальта обличчям, став на ліжку навколішки й наважився доторкнутись до нього. Він силкувався з’ясувати, що ж саме породжує таке випромінювання.

Він знайшов два маленькі джерела, дві грудочки, зашиті в підкладці на відстані дюйма одна від одної. Перша формою нагадувала горошину, друга — мініатюрну підківку. Те випромінювання передало Біллі послання. У ньому говорилося, щоб він не дошукувався, що це за грудочки. Йому було дано пораду задовольнитися знанням того, що вони колись зроблять для нього чудо, якщо тільки він не наполягатиме, щоб вони розкрили перед ним свою природу. Біллі не заперечував. Він був вдячний. І радий.

Біллі задрімав і знову прокинувся в табірнім бараці для хворих. Сонце стояло високо. Знадвору чулися якісь голгофські звуки, і дужі чоловіки копали ями, щоб увіткнути щось дерев’яне у замерзлий грунт. Це англійці будували собі новий нужник. А старий вони залишили американцям, як і свій театр,— барак, в якому відбувався бенкет.

Через барак для хворих пройшло шестеро англійців, угинаючись під тягарем стола з накиданою на ньому купою матраців. Вони переносили це добро до жилих бараків, суміжних з лазаретом. За ними йшов ще один англієць, несучи свій матрац та мішень для стрільби.

Чоловік з мішенню і був тією «доброю феєю», що переламала руку малому Полеві Лаззаро. Він зупинився біля койки Лаззаро і спитав, як той себе почуває.

Лаззаро відповів йому, що після війни вб'є його.

— Невже?

— Ти припустився фатальної помилки,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто займе мене, краще хай зразу вбиває, інакше я його вб'ю.

«Добра фея» трохи знався на вбиванні. Він подарував Лаззаро скупу посмішку.

— Я ще встигну тебе вбити,— сказав він,— якщо ти переконаєш мене, що це варто зробити.

— Іди ти к бісовій мамі.

— А ти думаєш, я не ходив? — відповів «добра фея».

«Добра фея» вийшов, поблажливо і втішено всміхаючись. Коли двері за ним зачинилися, Лаззаро пообіцяв Біллі й бідолашному старому Едгарові Дербі, що він помститься і що помста — це розкіш.

— Це розкіш, що на світі іншої такої нема,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто пробує поставити мене раком, потім гірко кається. А я регочу, аж живіт надриваю. Мені наплювать, чи то хлоп, чи то баба. Навіть коли б сам президент Штатів захотів би поставити мене раком, я б і йому дав раду. Побачили б ви, що я зробив раз одній собацюрі.

— Собацюрі? — перепитав Біллі.

— Сучий син укусив мене. Тож я взяв шматок м’яса, витяг пружину з годинника й порізав її на дрібненькі кусочки. І кожен заточив, що став гострий, як бритва. Потім позастромляв їх у м'ясо й пішов туди, де був той пес на цепу. Він знову хотів мене куснути. А я кажу йому: «Ходи сюди, собацю, нумо дружити. Чого нам ворогувати? Я не божевільний». Він і повірив мені.

— Таки повірив?

— Я кинув йому той шматок м’яса. Він одним духом і проглитнув його. А я почекав хвилин десять.— Очі Лаззаро закліпали.— І у нього з пащеки пішла кров. Він почав скавуліти й качатися по землі, ніби ото ножики шпигали його ззовні, а не зсередини. Тоді спробував викусити собі нутрощі. А я собі регочу та кажу йому: «Оце правильно. Вирви, голубе, собі кишки. Це я сиджу там у тебе всередині з цими ножиками».