На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу — він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі — американець. Йому здалося, що Біллі — гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.

Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:

— Для вас, я бачу, війна — це щось украй кумедне.

Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила — доля й благеньке бажання вижити.

— Ви хочете, щоб нам було смішно? — запитав хірург у Біллі.

Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.

— Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? — вів далі хірург.— І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?

Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.

Процесія, накульгуючи, заточуючись і погойдуючись із боку на бік, дісталася до воріт дрезденської бойні й увійшла на подвір'я. Та різниця тепер не працювала, бо до того часу майже всю худобу в Німеччині встигли поїсти й виділити з себе люди, переважно військові. Бува й таке.

Американців провели до п'ятої числом будівлі на подвір'ї. То був одноповерховий бетонний блок з розсувними дверима в передній і задній стінах. Збудували його для свиней, що призначалися на заріз. Тепер він мав стати далекою від дому оселею для сотні полонених американців. Усередині в ньому були ліжка, дві пузаті пічки й кран. За ним був нужник, що складався з перекладини, під якою стояли відра.

Над дверима будівлі була велика цифра «п'ять». Перше ніж впустити американців усередину, один з конвоїрів, що знав англійську, сказав їм запам'ятати свою нехитру адресу на випадок, якщо вони заблукають у цьому великому місті. Адреса була така: «Schlachthof fünf». «Schlachthof» означає «бойня». «Fünf» це добре всім знайоме «п’ять».

7

Через двадцять п'ять років Біллі сів в Іліумі до спеціально замовленого літака. Він знав, що літак має розбитись, але нікому не обмовився про це, щоб не робити із себе посміховисько. Передбачалося, що літак доставить Біллі і ще двадцять вісім оптиків на конференцію у Монреаль.

Його дружина, Валенсія, лишилась в аеропорту, а тесть, Лайонел Мербл, сидів, прив'язавшись, у сусідньому кріслі.

Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, звичайно, кажуть, що машиною є кожна істота й рослина у Всесвіті. їм смішно, що так багато землян обурюється, коли їх хто-небудь назве машиною.

А на злітному полі машина на ім'я Валенсія Мербл Пілігрим їла шоколадну цукерку і махала на прощання рукою.

Літак піднявся в повітря без усяких пригод. Так складався цей момент. На борту літака був аматорський квартет, теж з оптиків. Вони називали себе «чобами», що означало «чотириокі байстрюки».

Коли літак був уже у повітрі, машина, що називалася тестем Біллі, попросила квартет заспівати його улюблену пісеньку. Вони знали, чого він хоче, і заспівали. Ось та пісенька:

Ой, сиджу я у в'язниці,

І болять мені сідниці —

Знала, стерво, де кусать!

Через ту брудну повію

Весь в лайні тепер по шию —

Трясця б її, таку мать!

Тесть Біллі аж задихався зі сміху і потім попросив квартет заспівати ще якусь із цих любих йому пісеньок польських емігрантів. Вони затягли пісеньку пенсільванських гірників, що починалася так:

В шахті робимо ми з Майком,

Живемо — не нарікаєм;

Щосуботи дають гроші,

Щонеділі ми гуляєм.

До речі, про людей з Польщі: Біллі днів за три після прибуття до Дрездена випадково бачив прилюдну страту одного поляка. На світанку Біллі разом з іншими полоненими йшов на роботу, коли перед входом на стадіон помітив шибеницю і невеликий гурт роззяв. Поляк той працював на фермі, і його повісили за інтимний зв'язок з німецькою жінкою.

Бува й таке.

Знаючи, що літак ось-ось розіб'ється, Біллі перенісся в часі назад, у 1944 рік. Він знову був у Люксембурзькому лісі з «трьома мушкетерами». Роланд Вірі трусив його й лупив головою об дерево. «Ви, хлопці, йдіть уже без мене»,— казав Біллі Пілігрим.

Аматорський квартет на борту літака саме співав «Не йди, Неллі, поки сонце засяє», коли літак врізався у вершину гори Шугарбуш, штат Вермонт. Загинули всі, крім Біллі й другого пілота. Бува й таке.

Першими на місце аварії дісталися молоді австрійці, інструктори зі знаменитої гірськолижної станції біля підніжжя гори. Переходячи від тіла до тіла, вони по-німецькому перемовлялися між собою. На них були чорні вітрові маски з прорізами для очей і з червоними помпонами. Вони скидалися на фантомів або на білих людей, що задля сміху вирядилися неграми.

У Біллі тріснув череп, але свідомості він не втратив. Він не розумів, де опинився. Губи його ворушилися, і один з фантомів приклав до них вухо, щоб почути, можливо, передсмертні слова.

Біллі здалося, що фантом має якусь причетність до другої світової війни, і він прошепотів тому свою адресу: «Schlachthof fünf».

Біллі звозили з гори Шугарбуш на санках. Фантоми правили за допомогою мотузків і голосно гукали, щоб їм давали дорогу. Біля підніжжя гори санки зробили поворот навколо стовпів канатного підйомника з кріслами. Біллі дивився вгору на молодих людей в яскравих еластинових костюмах, і здоровезних черевиках, та випуклих захисних окулярах, що ніби повиростали у них з черепів, як вони погойдувалися в небі на своїх жовтих кріслах. Він подумав, що це, певно, нова химерна стадія другої світової війни. Але його це не обходило. Власне, майже ніщо на світі тепер його не обходило.

Біллі відвезли до невеликої приватної лікарні. З Бостона викликали відомого нейрохірурга, який три години оперував його. Після цього Біллі не опритомнював два дні й наснив чимало всякої всячини, дещо-таки правдиве. Правдивим було те, що він бачив, подорожуючи в часі.

Правдивим був його перший вечір у бойні. Він і бідолашний старий Бдгар Дербі брудним проходом поміж порожніми перегородками для худоби штовхали перед собою двоколісний візок. Вони йшли до кухні по вечерю для своїх. Конвоював їх шістнадцятирічний німець на ім’я Вернер Глюк. Осі візка були змащені жиром здохлої худобини. Бува й таке.

Сонце щойно зайшло, і останній відблиск заграви падав на місто, що невисокими виступами оточувало буколічний світ порожньої різниці. Місто було затемнене, бо сподівалися бомбардування, отож Біллі не судилося побачити в Дрездені, як місто робить чи не найкраще з того, на що воно здатне після заходу сонця,— поволі, один за одним, запалює вогні.

Через Дрезден протікала широка річка, в якій відбивалися б ці вогні, і їхнє мерехтіння тоді виглядало б дуже гарно. Річка називалась Ельба.

Вернер Глюк, молодий конвоїр, був дрезденець. Він ще не бував у різниці і не знав, де тут кухня. Високий і тендітний, як і Біллі, він міг би зійти йому за молодшого брата. Вони й справді були далекі родичі, тільки про це так ніколи й не дізналися. Глюк тримав неймовірно важкий мушкет, однострільний музейний експонат з восьмигранчастою цівкою без нарізки в цівці. До мушкета Глюк пригвинтив багнет, що скидався на довгу в’язальну шпицю. Жолобків, щоб стікала кров, на ньому не було.

Глюк підвів конвойованих до будівлі, в якій, на його думку, могла міститися кухня, і відчинив розсувні двері. Але там була зовсім не кухня, а роздягальня поруч зі спільною лазнею, і в ній клубочилась пара. А в тій парі перебувало з тридцятеро роздягнених дівчат-підлітків, німкень, евакуйованих із Бреслау, який дуже постраждав від бомбардувань. Вони теж недавно прибули до Дрездена. У Дрездені аж кишіло біженців.